Позакореневе підживлення азотними добривами та їх поєднання з хелатними формами мікроелементів дає змогу отримати надбавку зерна пшениці озимої (у середньому 10%) і підвищити вміст білка в зерні на 0,7–1,4%, а клейковини у борошні — до 3,5–4,0%. Нині пшениця м’яка озима залишається однією з провідних сільськогосподарських культур в Україні, що зумовлено її високою ліквідністю і здатністю забезпечувати високі врожаї за вирощування у широких межах ґрунтово-кліматичних умов.
Вітчизняні аграрії гостро потребують удосконалення технології вирощування нових сортів з високою адаптивністю до зміни агроекологічних умов. Важливим завданням є не лише нарощування валових зборів, а й одержання високоякісного зерна для використання за різними напрямами, що дасть аграріям змогу отримувати прибуток. Оптимізація технологічних заходів вирощування сортів пшениці озимої забезпечить підвищення продуктивності агроценозів, стабілізацію виробництва зерна і покращення його якості. Це зміцнить позиції України на світових ринках, забезпечить вирішення актуальних економічних та екологічних проблем.
Ефективне підживлення
Важливим фактором для одержання повноцінних сходів озимих культур є досягнення оптимальних показників поживного режиму ґрунту. На утворення 1 ц зерна з відповідною кількістю соломи пшениця використовує з ґрунту 3–4 кг азоту, 1–1,3 кг фосфору, 1,8–2,5 кг калію. Коефіцієнти засвоєння азоту, фосфору і калію з мінеральних добрив, внесених безпосередньо під пшеницю, дорівнюють відповідно 0,5–0,80; 0,15–0,45 та 0,55–0,95. Система удобрення озимої пшениці містить основне удобрення, внесення добрив у рядки під час сівби й підживлення під час вегетації.
Мінеральні добрива, внесені з осені, підвищують інтенсивність початкового росту і розвитку рослин, сприяють їх перезимівлі, що надалі забезпечує більшу густоту продуктивного стеблостою. Після чистих і зайнятих парів більш ефективно застосовувати фосфорно-калійні добрива, а після непарових попередників — вносити повне мінеральне живлення. Високоефективним є внесення гранульованих добрив у рядки під час сівби у дозі N10–15P10–15K10–15.
Азотні добрива використовують для підживлення. Комплекс оптимального азотного живлення озимої пшениці забезпечує найменші ризики втрати азоту і найвищий рівень окупності мінеральних добрив. Перше азотне підживлення є доцільним на слаборозвинених і зріджених посівах, особливо за пізніх строків сівби для покращення регенерації рослин, розвитку кореневої системи, пагонів кущіння і швидшого наростання листової поверхні. Слаборозвинені з осені посіви необхідно підживити азотом по мерзлоталому ґрунту врозкид у дозі 30–40 кг д. р./га, а після гірших попередників (соняшник, кукурудза на зерно, стернові) — 40–50 кг д. р./га. При цьому краще застосовувати аміачну селітру, яка швидко розчиняється і проникає у верхній шар ґрунту, тоді як азот у нітратній та аміачній формах після відновлення вегетації одразу використовується рослинами пшениці озимої. У разі застосування карбаміду без загортання у ґрунт втрати азоту у вигляді аміаку можуть сягати 50–70%, адже азот в амідній формі рослини не можуть засвоювати одразу, а для його трансформації в аміачну форму за допомогою уробактерій потрібні певний час і відповідні температурний і водний режими ґрунту. На посівах, пошкоджених морозом, дозу азоту потрібно збільшувати до 60 кг д. р./га. Необхідність подальшого прикореневого підживлення визначають за результатами моніторингу щільності стояння рослин і запасів мінерального азоту в ґрунті.
Слід зазначити, що на добре розкущених посівах пшениці озимої, які добре перезимували, за раннього відновлення вегетації внесення азоту по мерзлоталому ґрунту може спричинити додаткове кущіння і формування непродуктивних підгонів, що є небажаним і знижує ефективність використання добрив. За таких умов рекомендується відкласти весняне азотне підживлення на кінець фази кущіння.
Отже, на добре розвинених посівах озимини кращим буде прикореневе (продуктивне) підживлення у фазі весняного кущіння. Його слід провести локально за допомогою зернових сівалок, спрямовуючи агрегати вздовж посівів. При цьому одночасно відбуваються аерація і розпушування ґрунту, видаляються відмерлі рештки і частково знищуються бур’яни, поліпшується фітосанітарний стан агроценозу. Після кращих попередників (чистий і зайнятий пар, зернобобові, багаторічні трави) достатньою дозою азоту буде 30 кг д. р./га, а після гірших попередників (соняшник, стернові, кукурудза, гречка, просо, ріпак) — 40 кг д. р./га.
У прикореневе підживлення можна вносити як аміачну селітру, так і карбамід або їх обидва за допомогою сівалки. Так, за результатами досліджень Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва протягом 2016–2018 рр. прикореневе азотне підживлення у фазу кущіння сортів пшениці озимої після гороху на зерно у дозах N20, N40 та N60 забезпечило надбавку врожайності, в середньому, 0,48 т/га; 0,87 та 1,16 т/га (16,3–27,0%), а у варіантах з карбамідом — відповідно 0,53 т/га; 0,88 та 1,05 т/га (17,7–23,7%). Тобто, за однакових доз і строків внесення різних форм азотних добрив їх ефективність була практично на одному рівні.
На добре розвинених посівах ефективним є комбіноване подвійне підживлення: перше — сівалками у фазу весняного кущіння, друге — обприскування КАСом за декілька днів після захисту посівів від шкідливих організмів (бур’яни, хвороби, шкідники). За неможливості ранньовесняного підживлення доцільним є дворазове прикореневе азотне підживлення на початку та в кінці фази кущіння. У разі вирощування інтенсивних сортів варто застосовувати обидва зазначені способи підживлення з огляду на аналіз ґрунтової діагностики. Зазвичай доза азоту в перше підживлення має становити 25–30% повної дози внесення, у друге — 50–60%.
За даними наукових досліджень, основне застосування добрив і ранньовесняне підживлення здебільшого є недостатнім для формування високобілкового зерна пшениці озимої. Для одержання зерна 2–3-го класів якості особливо важливо оптимізувати азотне живлення у період інтенсивного синтезу білків у зернівці. Застосування приладів для визначення рівня хлорофілу в листі допомагає свідомо регулювати рівень азотного живлення рослин на пізніх етапах онтогенезу для одержання високоякісного зерна. Тому позакореневе підживлення азотом є доцільним лише на тих посівах, на яких зерно можна перевести з нижчого класу якості у вищий. Оптимальний строк його проведення — період від колосіння до фази цвітіння і після цвітіння до закінчення фази молочної стиглості зерна. Ефективність підживлення карбамідом у більш пізні строки знижується внаслідок припинення надходження запасних речовин у зерно на початку воскової стиглості. Карбамід містить азот в амідній формі, яку рослина одразу використовує після її надходження для синтезу амінокислот. При цьому важливо визначити оптимальну дозу карбаміду залежно від фази розвитку. Вона може становити від 5 до 15 кг фізичної ваги на 1 га. Менші дози слід застосовувати за підвищеного температурного режиму на посівах із помірною вегетативною масою і в пізні фази розвитку рослин, а більші — за вологої погоди, розвиненої надземної маси рослин і в більш ранні фази їх розвитку. Важливою умовою для ефективності таких підживлень є температура повітря та робочого розчину в межах 15–25 °C, атмосферна вологість — у діапазоні 60–85%, відсутність прямого сонячного опромінення, а також відсутність опадів упродовж однієї доби до і після внесення.
Особливу увагу слід приділити приготуванню робочого розчину. Спочатку на третину об’єму обприскувач заповнюють водою, після додавання препарату протягом 10–15 хвилин розчин ретельно перемішують, і тільки після цього знову заповнюють обприскувач водою. Витрати робочого розчину для позакореневих підживлень мають становити не менше ніж 250 л/га. Щоб запобігти появі опіків вегетативної маси рослин та особливо прапорцевого листка, концентрація карбаміду в робочому розчині не має перевищувати 10–12%.
Розчини карбаміду і комплексних добрив можна застосовувати разом із засобами захисту рослин за умови, що строки захисту проти шкідливих організмів і позакореневого підживлення збігаються. При цьому обов’язково перевіряють ці препарати на сумісність у бакових сумішах. За результатами досліджень Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва НААН позакореневе підживлення у фазу колосіння розчином карбаміду (N5–7) на фоні основного внесення N30P30K30 і прикореневого азотного підживлення у фазі кущіння (N40–60) сприяло підвищенню вмісту білка в зерні на 0,6–1,2% і клейковини в борошні на 1,9–4,3%, що забезпечило одержання зерна другого класу. Отже, у весняне та позакореневе підживлення залежно від попередника і фону живлення сумарна доза азоту має становити від 70–80 до 90–120 кг д. р./га.
Ефективним є позакореневе підживлення у фазі виходу в трубку (до прапорцевого листка включно) баковою сумішшю карбаміду і мікродобрив. Встановлено, що позакореневе підживлення азотними добривами та їх поєднання з хелатними формами мікроелементів дає змогу отримати надбавки зерна пшениці озимої (у середньому на 10%) і підвищити вміст білка в зерні на 0,7–1,4%, а клейковини в борошні — до 3,5–4,0%.
Щоб поліпшити засвоюваність макро- і мікроелементів, підвищити стійкість рослин до несприятливих погодних умов і зняти стрес, доцільно позакореневе підживлення проводити разом з регуляторами росту на основі амінокислот, гуматів і стимуляторів росту нового покоління. Проте, слід зазначити, що найвища ефективність від позакореневих підживлень проявляється на середніх і високих фонах удобрення. Тому, за можливості, дози внесення мінеральних добрив потрібно коригувати залежно від вмісту поживних речовин у ґрунті і рослинах на підставі ґрунтової і рослинної діагностики. Визначення таких запасів дає можливість знизити непродуктивні витрати мінеральних добрив і їх негативний вплив на довкілля. Ґрунтовий азот перебуває у різних формах, більш рухомих, ніж сполуки фосфору і калію. Кількість доступного рослинам азоту також залежить від інтенсивності мінералізації органіки, що визначається властивостями ґрунту, технологією вирощування культури й агрометеорологічними умовами.
Правильний захист посівів
Як запобіжний засіб проти поширення шкодочинних організмів у допосівний період поля чистого і зайнятого пару культивують і боронують для знищення бур’янів, зменшення чисельності гусені підгризаючих совок, яйцекладок і личинок хлібних жуків і коваликів, погіршення умов для розвитку хлібної жужелиці, мишоподібних гризунів, злакових мух, зниження запасу інфекції борошнистої роси, іржастих хвороб, септоріозу й обмеження їх поширення на сходах озимих зернових культур. Обов’язковим профілактичним хімічним заходом контролю хвороб є протруєння насіння. Для цього доцільно застосовувати комплексні препарати проти насіннєвої, ґрунтової, аерогенної інфекції і ґрунтових та наземних шкідників або суміш препаратів з фунгіцидною та інсектицидною дією. У разі сівби наприкінці оптимального або в межах допустимого строку насіння протруюють лише фунгіцидними протруйниками.
У регіонах, де погодні умови сприятливі для поширення снігової плісняви (тривале залягання снігового покриву за невеликих морозів), слід застосовувати препарати, що контролюють поширення цього збудника, особливо за оптимальних строків сівби у вологий ґрунт. У разі поширення попелиць і цикад восени доцільно обробити посіви інсектицидом, щоб запобігти поширенню ними вірусних захворювань.
Із хвороб основну шкоду посівам пшениці озимої у весняно-літній період заподіюють борошниста роса, піренофороз, септоріоз, види іржі, а із шкідників — стеблові блішки, шведські мухи та личинки опомізи пшеничної, які відроджуються рано навесні. Шкодочинними також можуть бути жуки смугастої хлібної блішки, клоп шкідлива черепашка та інші клопи після їх міграції з місць зимівлі на посіви. Захищають посіви від хвороб листя і колосу препаратами фунгіцидної дії. Вища їх ефективність проявляється на посівах з високим агрофоном, де доцільно проводити кілька обробок. У разі загрози поширення кількох хвороб ліпше застосовувати дво- і трикомпонентні фунгіциди.
У ранньовесняний період за наявності злакових мух і стеблових блішок більше ніж 3–4 шт./м², а смугастих блішок — більше ніж 6 шт./м² проводять крайові обробки інсектицидами. У фазі кущіння посіви пшениці захищають від імаго клопа черепашки за наявності 2–3 шт./м², у фазі формування зернівок — молочної стиглості зерна за наявності 2–4 і більше личинок клопа черепашки на 1 м² проводять обробку проти шкідника, а також проти пшеничного трипса, злакових попелиць та інших шкідників. Для ефективного комплексного захисту посівів від хвороб і шкідників слід використовувати бакові суміші або комбіновані інсекто-фунгіцидні препарати. Слід пам’ятати, що оптимізація агротехнічних заходів вирощування без впровадження інтегрованої системи захисту посівів від хвороб, бур’янів і шкідників не забезпечить стабільного зерновиробництва й очікуваних результатів.
Спосіб збирання обирають виходячи зі вмісту вологи у зерні та рівня забур’яненості посівів. За нормального стану частіше обирають пряме комбайнування. Головна умова уникнути втрати врожаю — своєчасне збирання добре відрегульованими комбайнами. Особливу увагу слід приділити якісному очищенню техніки під час збирання насінницьких посівів.
Олег ЛЕОНОВ, зав. лабораторією селекції і
фізіології пшениці, д-р с.-г. наук
Сергій ПОПОВ, керівник відділу рослинництва
та сортування, д-р с.-г. наук, доцент,
Інститут рослинництва ім. В. Я. Юр’євa НААН
