Рослини озимої пшениці в період відновлення весняної вегетації споживають азот безупинно до молочної стиглості з певним сповільненням у період колосіння. Найінтенсивніше поглинання азоту припадає на період фази виходу в трубку. У цей період незрідка практикуються не лише традиційні поверхневі, а й листкові підживлення азотом. Позакореневе підживлення озимої пшениці карбамідом уважається найпростішим і найзручнішим способом забезпечення рослин потрібною кількістю азотних добрив. Підгодовані карбамідом рослини дають хороші показники на виході, однак за умови стрімкого підвищення температури повітря навесні дуже важливо не переборщити з нормою й не «підпалити» листя.
Своєю чергою, ранньовесняне підживлення озимих культур аміачною селітрою добре працює на ґрунтах будь-якого типу, відмінно засвоюється рослинами завдяки високій розчинності й підвищує рівень умісту білка і клейковини в зерні. До того ж ця агротехнічна операція в кілька разів пришвидшує темпи зростання й густоти зеленої маси рослин упродовж активної вегетації.
До весняного підживлення азотними добривами озимої пшениці в період кущіння підходять диференційовано. Не рекомендується проводити його по мерзлому ґрунту там, де культура має 5–10 стебел, тому що в такому разі можна спровокувати додаткову появу стебел, що спричинить вилягання посівів ще до колосіння. На тих ділянках, де в рослин пшениці по 3–4 стебла також до азотного підживлення слід поставитися із засторогою.
Однак якщо рослини мають по 1–2 стебла або шильця, зазвичай дають збільшену норму підживлення, тому що такі посіви відразу гостро потребують хорошого азотного «харчування» через те, що коренева система в рослин слабко розвинена й не може взяти азот із ґрунту.
Агротехніка обробітку озимої пшениці складається з низки заходів, і якщо не здійснити ефективного азотного підживлення, то можна звести до нуля ефективність усіх інших елементів технології. Треба пам’ятати, що конкретна потреба в підживленні, дозах, строках, способах і асортименті добрив визначається тільки на підставі обстеження полів і діагностики мінерального живлення рослин.
Окремим питанням є забезпечення посівів озимих зернових іншими елементами живлення, бо, звісно, що їм потрібен не тільки азот. Так, потребу в сірці частково можна задовольнити сульфатом амонію водночас із класичним підживленням рослин на полі: розкидним способом чи в ґрунт, сівалками за методом Бузницького. Сульфат амонію взагалі вважається одним із найкращих видів добрив для підживлення озимих культур, хоча найвищу ефективність він демонструє передусім на такій сіркофільній культурі, як озимий ріпак. Якщо дозволяють фінансові й організаційні можливості господарства, для цієї культури краще придбати спеціалізований сульфат амонію з бором польського виробництва. Це дасть змогу забезпечити сходи ріпаку навесні всіма ключовими елементами живлення. Єдине, що слід пам’ятати, — добриво погано витримує інтенсивну сонячну активність, тому його найкраще вносити похмурої погоди чи в сутінках.
Значно гостріше стоїть питання із забезпеченням посівів озимих зернових фосфором і калієм. У принципі, достатній обсяг цих макроелементів агроном мав би дати ще перед сівбою озимих культур чи разом із висівом. Натомість навесні його можливості в цьому плані обмежені. Однак трапляються різні ситуації — від браку коштів на фосфорні й калійні добрива в період сівби озимих до надмірно посушливих умов, коли обробляти ґрунт і вносити великі норми добрив недоцільно. Тому можна спробувати щось додати посівам озимих культур уже навесні.
І ось тут якраз для нас відкривається широке поле для ухвалення нераціональних і відверто помилкових рішень… Адже іноді питання з додатковим фосфорним і калійним живленням «вирішується» за аналогією до азотного. Мовляв, розкидаймо по центнеру нітроамофоски по снігу, і вона якось там піде в ґрунт. На жаль, не піде, так само як не піде жодне фосфоровмісне добриво. Діюча речовина нейтралізуватиметься на снігу чи на поверхні ґрунту, не доходячи й близько туди, куди слід. Адже фосфор — це практично нерухомий елемент, навіть у ґрунті, де він протягом місяців може мігрувати не більше ніж на 1 мм. Тому розкидати його по полю, так само як і калій, це викинути гроші на вітер. Те саме стосується й калійних добрив.
Поряд із тим, насамперед фосфор, а разом із ним калій, практично не засвоюються в ґрунті за температури нижчої за +10 °С. Тому давати його у лютому — на початку березня на озимину також не має жодного сенсу. Навіть якщо ми візьмемо хороше швидкорозчинне фосфорне добриво і дамо його в міжряддя озимої пшениці сівалками на глибину 4–5 см, то діла все одно не буде. Коренева система рослин його не зможе засвоїти. Натомість доки настануть стабільні вищі температури, то за цей час більша частина внесеного таким чином фосфору вже може стати недоступною.
Однак об’єктивно ситуація на полі може складатися по-різному, і пшениця може потребувати доступних фосфору чи калію ще ранньої весни, аби мати змогу розвиватися як слід. У такому разі є сенс вдатися до листкового внесення препаратів, що містять швидкодоступний фосфор і калій. Звісно, що якщо у ґрунті відчувається серйозний дефіцит цих елементів живлення, то проблеми позакореневим унесенням не позбутися. Проте, якщо просто треба їх додати для збалансованого розвитку рослин, то, скажімо, монокалій фосфат чи якесь інше добриво тут цілком знадобиться. В ідеалі найкраще взяти для цього якесь сучасне мікродобриво, до складу якого входять мобільніші форми фосфору, спроможні дістатися, зокрема, і до кореневої системи рослин. Надалі це стане відмінним чинником якісного розвитку посівів.
Ігор КОВАЛЕНКО, спеціально для Агробізнесу Сьогодні
