Ураховуючи велике агротехнічне та господарсько-економічне значення сівозмін, вони до проведення земельної реформи в Україні були запроваджені й освоєні практично в усіх господарствах різних грунтово-кліматичних зон. Але останнім часом у зв’язку з руйнацією великих колективних сільськогосподарських підприємств та появою на селі так званих ефективних власників сівозміни у тому вигляді, які були до реформування, залишились лише в окремих господарствах, кількість яких у межах області можна перелічити на пальцях однієї руки.
Більшість же сівозмін зазнали певних змін внаслідок того, що частина їх площі відійшла до земель запасу сільських рад чи стала володінням окремих фермерів. Цьому сприяло також розпаювання землі. Проте зменшення площі орних земель під окремою сівозміною могло вплинути тільки на кількість полів у сівозміні, а не на її основу. Основу ж сівозміни зруйнувало те, що в нашій країні сільськогосподарське виробництво із планового перетворилось на стихійне, підвладне лише ринку не в тому розумінні цього слова, яким користується весь цивілізований світ, а так, як розуміють ринкові відносини на селі переважна більшість людей у нашій країні, починаючи від простих виробників і закінчуючи високими державними посадовцями. Виходячи з цього напрошується висновок: треба займатись виробництвом тієї рослинницької продукції, яку легко можна реалізувати.
Ось чому, наприклад, більшість фермерських (як і решта) господарств у перші роки зародження таких ринкових відносин пішли шляхом розширення посівних площ гречки до таких розмірів, які призвели до перевиробництва продукції й різкого зниження реалізаційних цін на неї. На сьогодні таким шляхом досягається збільшення виробництва насіння соняшнику чи ріпаку з тими самими плачевними наслідками в недалекому майбутньому, яке може наступити і завтра.
За існуючого в країні соняшникового буму багато виробників відходять від основної вимоги до агротехніки вирощування цієї культури -- повертати його на попереднє місце вирощування через 6-8 років, аби запобігти появі паразитного бур’яну -- вовчка соняшникового. Як наслідок -- часто перерва між вирощуванням соняшнику на полі зменшується до вже небезпечного мінімуму, а в окремих господарствах можна зустріти і повторні посіви цієї культури. Дехто з господарників доходить до абсурдного рішення не сіяти спеціально соняшник, а вирощувати його за рахунок падалиці від попереднього врожаю. Від такої технології більше шкоди, ніж користі, позаяк таке поле буде розсадником бур’янів, шкідників і збудників хвороб, а вчасно зібрати мізерний урожай на ньому через нерівномірність дозрівання буде практично неможливо.
Руйнації сівозмін сприяла і невиважена цінова політика в нашій країні та поділ культур на прибуткові і збиткові. До збиткових, наприклад, відносять і основну зернобобову культуру лісостепової зони горох. Зумовлено це тим, що на її вирощування у розрахунку на одиницю площі витрачається коштів не менше, ніж на пшеничному полі, а урожайність гороху проти озимої пшениці по країні була нижчою в середньому за багато років на 42%. Звідси собівартість зерна гороху була набагато вищою за пшеничне при практично однаковій реалізаційній ціні, коли наприкінці вересня 2010 року за одну тонну високобілкового зерна третього класу на Українській універсальній біржі (м. Полтава) пропонували $220, а це майже стільки, як і за тонну м’якої пшениці 6-го класу -- $215.
Звичайно, такого диспаритеру цін щодо гороху не спостерігалося б, якби у їх формуванні був задіяний і внутрішній ринок як це було в минулі роки, коли зерно цієї культури в значній кількості використовувалось як основний компонент у виробництві комбікормів для дійного стада ВРХ. Тоді й не склалася б така ситуація з посівними площами гороху в нашій країні, які за останні 12-13 років зменшились більш як у тричі, що призвело до втрати цінного попередника для озимини. Типовим прикладом цього явища може бути Черкащина, в якій частка гороху в структурі попередників озимої пшениці зменшилась з 41% в 1991 році до 20% у 2000 році та до 8,6% у 2009-му. Нині вона продовжує зменшуватись.
Закономірно, що занепад тваринницької галузі за роки реформування села став причиною зменшення у структурі посівних площ більшості господарств частки культур кормової групи, зокрема багаторічних бобових трав, які вважаються чи не найкращим попередником для озимих культур.
За дороговизни енергоносіїв і добрив зокрема багаторічні трави могли бути найдешевшим засобом відновлення родючості грунту завдяки тому, що вони залишають після себе понад 100 ц/га рослинних решток, у яких може міститись 150-200 кг/га фіксованого з повітря азоту. Така кількість післязбиральних решток люцерни рівноцінна внесенню у розрахунку на гектарну площу 4,5 т підстилкового гною. Крім того, багаторічні трави є відмінним оструктурювачом грунту, краще від інших культур захищають його від ерозії. Попри це, їхні площі за останні роки різко зменшились, і цей процес наразі продовжується.
На сьогодні, щоб компенсувати ті втрати, які чекають на виробників пшеничного зерна через згадані причини (погіршення складу попередників для основної зернової культури багатьох регіонів нашої країни), окремі науковці рекомендують виробництву в лісостепових районах практикувати надалі вирощування озимої пшениці після чистого пару. Але вони забувають про те, що присутність останнього повинна супроводжуватись внесенням великої кількості гною, позаяк у процесі парування поля у чорноземному грунті за рік може мінералізуватись близько 2 т/га гумусу. А щоб компенсувати такі його втрати, треба в розрахунку на гектарну площу вносити майже 40 т гною, що на сьогодні можуть дозволити собі лише окремі господарства з добре розвиненим тваринництвом. Виробникам також необхідно знати, що утримання поля під чистим від бур’яну паром потребує значних енергоресурсів, за відсутності яких він буде лише розсадником бур’янів та шкідників.
В останні роки в структурі попередників озимої пешниці різко збільшилась частка колосових, яка в межах країни сягла 40%, а в розрізі окремих господарств буває на сьогодні й більшою. В результаті повторні посіви озимини, які до реформування села були складовою окремих сівозмін лише в степовій зоні, вже стали нормою. І це тоді, коли використання повторних посівів не можна позитивно оцінити ні з екологічної, ні з економічної точок зору, адже вирощування озимої пешниці повторно після пшениці має безліч негативних наслідків.
Основним із них слід вважати погіршення фітосанітарного стану в таких посівах. Так, якщо згідно з нашими багаторічними дослідженнями ураженість рослин озимини кореневими гнилями після кращих попередників (багаторічних бобових трав на один укіс, кукурудзи на зелений корм і гороху) в середньому була в межах 17-23%, то в повторних посівах цей показник зростав до 44%. На повторній озимині на 14% був вищим рівень забур’яненості посівів, який значно перевищував економічний поріг шкодочинності бур’янів. Таким посівам значної шкоди завдає клоп-черепашка та інші шкідники. Тому повторні посіви, як правило, супроводжуються використанням значно більшої кількості хімічних засобів захисту рослин, що не можна вважати обгрунтованим з позиції екологічної безпеки.
У повторних посівах інтенсивна мінералізація органічної маси післяжнивних решток попередника за рахунок імобілізації грунтового азоту целюлозоруйнівними мікроорганізмами призводить до погіршення умов азотного живлення рослин озимини вже на перших фазах їх розвитку. Звичайно, запобігти цьому погіршенню можна за рахунок додаткового внесення азотних добрив. А це знову ж таки додаткові витрати на виробництво пшеничного зерна, які будуть знижувати рівень його рентабельності, хоч остання більше визначатиметься урожайністю зерна та його якістю. Ці ж показники в повторних посівах, як правило, дуже низькі. Так, якщо в одному з наших дослідів середня за 20 років урожайність зерна після гороху становила 44,7 ц/га із вмістом сирої клейковини 26,9%, то при вирощуванні пшениці повторно після пшениці урожайність знижувалась на 13,6 ц/га, а вміст клейковини був нижчим на 1,1%. І це за умови, що після гороху під пшеницю вносили лише по 30-60 кг/га NPK у діючій речовині, а під повторну озимину -- по 15- 30 т/га гною і 70-105 кг/га NPK. Останнє вказує на те, що навіть великі норми добрив не можуть згладити негативний вплив колосового попередника.
Можна було б навести ще багато прикладів про користь рекомендованого розміщення у сівозміні й інших культур, про доцільність ведення у господарствах науково обгрунтованих сівозмін, визнаних світовою агрономічною наукою основним елементом сучасних систем землеробства, на якому базуються всі інші їх складові. Недаремно заслужений агроном, Герой праці С. Карбовський свого часу сказав, що сівозміна -- це порядок на землі. То ж дотримуймось цього порядку, тоді будем і з хлібом, і залишимо наші грунти своїм нащадкам такими ж родючими, як їх створила матінка-природа.
