Можна припустити, що така відмінність від світових тенденцій в українському секторі переробки олійних зумовлена, головним чином, багаторічним сидінням на російській нафтовій голці. Наявність на ринку великої пропозиції дешевого вуглеводневого палива історично гальмувала розвиток в Україні біоенергетики, незважаючи на чималі економічні перспективи розвитку цієї галузі. Але в нинішніх геополітичних реаліях, коли Росія стрімко стає дуже ненадійним постачальником нафти і природного газу, а східні області — кам’яного вугілля, здавалося б, можна прогнозувати швидке входження України у світові тренди. Розвиток біоенергетики нині є для українського господарства не просто перспективним, але багато в чому чи не критично необхідним для забезпечення енергетичної безпеки національної економіки.
Основний продукт сої — шрот
Під час порівняння особливостей української та західної практики переробки олійних культур може спершу кинутися в очі видима фундаментальна відмінність у підходах до такої. А саме існує думка, що в країнах Європи та Америки основним продуктом переробки олійної культури є рослинна олія, в той час як шрот, що залишився після її екстракції, є побічним продуктом.
В Україні ж подібну картину можна спостерігати лише в сегменті переробки соняшнику, в той час як після переробки соєвих бобів, ріпаку та інших олійних культур з одержуваних з них продуктів попит на внутрішньому ринку країни знаходить собі переважно шрот — олії же відповідних культур не мають особливого попиту, і збуваються здебільшого на експорт. Тобто динаміка розвитку виробництва та переробки олійних культур в Україні задається передусім саме комбікормовою промисловістю, і обмежена платоспроможністю її операторів, та й просто граничним попитом на корми в країні.
Насправді ж основним продуктом переробки ріпаку та соняшнику завжди є саме олія, оскільки саме її вміст у насінні цих культур є високим, на відміну від сої, для якої шрот є основним продуктом, а олія — побічним. Таким чином, ілюзія якоїсь фундаментальної відмінності в структурі продукції переробки олійних в Україні і в світі в цілому зумовлена винятково тим, що в масштабах світової економіки основною олійною культурою є соєві боби, для яких шрот є основним продуктом переробки, а олія — другорядним, тоді як в Україні основною олійною культурою є соняшник, для якого, як і для ріпаку, основним продуктом переробки є саме рослинна олія.
Так що ж у такому разі служить перешкодою для розвитку біопаливної промисловості в нашій країні? Як не дивно, вся справа в тому, що в можливих намаганнях розвивати біоенергетичну галузь економіки, Україна, незважаючи на розвинені виробництво і переробку олійних культур, неминуче зіткнеться з дефіцитом сировини для виробництва біодизелю.
Для досягнення самозабезпеченості біопаливом перш за все необхідне зростання обсягів виробництва і переробки олійних культур у країні, причому з упором на енергетично ефективні їх види. Так, розвитку біоенергетики в Україні неминуче має сприяти розширення посівних площ під соєві боби, ріпак, рижик, льон, люпин, рицину або інші культури, здатні давати великий вихід рослинної олії, в якій переважають мононенасичені олеїнові кислоти в складі (від останніх безпосередньо залежить термін придатності біопалива, який у будь-якому випадку помітно менший, ніж у солярки).
Яку ж з рослинних олій, що виробляються в Україні, може бути використано в якості сировини для виробництва біопалива? Соєву? Навряд чи, адже основним продуктом переробки сої є шрот, а значить аграріям спершу доведеться відшукати нові ринки збуту, що досить проблематично. Розвиток тваринництва, зокрема кормової промисловості, в країні переживає стагнацію, а світовий ринок достатньо насичений дешевим соєвим шротом південноамериканського походження.
В останні роки в світі спостерігається профіцит виробництва сої та продуктів її переробки, який буде зберігатися, найімовірніше, як мінімум, до кінця десятиліття. Можливо, звичайно ж, припустити сценарій, за якого зростання пропозиції дешевого шроту на українському ринку буде сприяти розвитку тваринницьких галузей, нарощуванню аграріями поголів’я худоби і птиці, і розвитку комбікормової промисловості. Однак в умовах глибокої економічної кризи, в якій опинилася країна, подібний прогноз виглядає занадто оптимістичним.
Можливості соняшнику
Чи може сировиною для виробництва біопалива в Україні стати соняшникова олія? Теоретично це можливо — біодизель на основі соняшникової олії успішно виробляють і застосовують, зокрема в Болгарії. Проте в нинішніх українських умовах це все ж занадто дороге задоволення — таке паливо буде через високу ціну соняшникової олії значно дорожчим за дизпаливо.
Зрозуміло, з урахуванням того, що нафта в Україну імпортується за тверду валюту, а соняшникова олія на внутрішньому ринку купується за слабку гривню, в умовах подальшої девальвації ситуація може змінитись, як це, власне, сталося в Болгарії. Проте істотне падіння національної валюти і подальший розвиток економічної кризи в країні в будь-якому випадку суттєво утруднить інвестиції в галузь, зокрема в розвиток переробки олійних та виробництва біопалива. Сценарій розвитку подій, пов’язаний з гіперінфляцією в Україні, хоча і можливий, але є важко прогнозованим,та й навряд чи світить особливими перспективами біопаливному комплексу.
Ріпак — виробництво біодизелю з нуля
Перспективною сировиною для виробництва біодизеля в українських умовах міг би бути ріпак. Ця олійна культура — далекий родич гірчиці — стрімко набрала популярності в українських аграріїв у XXI ст. у зв’язку з технічною простотою і високою рентабельністю вирощування. Ступінь енергетичної конверсії ріпакового біодизелю, незважаючи на високу врожайність олійної, не дотягує до такої у палива, виробленого з пальмової олії, проте це аж ніяк не заважає найактивнішим чином використовувати ріпак як основну сировину для виробництва біодизелю державам Європейського союзу, а також Канаді.
Проблемою для розвитку цього напряму в Україні є перш за все високий бар’єр входження — переробка ріпаку в Україні на сьогодні розвинена дуже погано, основний вал олійної йде на експорт. Отже, гіпотетичному виробнику біодизелю доведеться вкладати в галузь істотні інвестиції, по суті справи, формуючи повний цикл виробництва з нуля
Глухий кут біодизельної галузі
Крім того, гальмує розвиток біоенергетики в Україні також і неефективне державне регулювання галузі. Низькі акцизи на нафтопродукти призводять до занадто вузького люфту між цінами на мінеральне та біогенне паливо, навіть в умовах стрімкого зростання цін на імпортні нафтопродукти — в той час як в західних країнах зовсім протилежна ситуація. Хоча в 2014 році урядом України і були помітно підвищені акцизи на нафтопродукти, проблеми це не вирішило, оскільки отримання зелених тарифів, які повинні застосовуватися для біопалива, ускладнене недосконалим законодавством, в результаті чого люфт між цінами на мінеральне та біогенне паливо залишається вкрай вузьким, не забезпечуючи виробникам належної маржі.
Крім того, недосконале законодавство також гальмує розвиток виробництва біопалива на суто технічному рівні — хоча виробництво біодизелю, теоретично, лише на кілька технологічних операцій складніше за виробництво рослинної олії, на відміну від олієекстракційного заводу біопаливний завод вже формально вважається підприємством паливно-енергетичної промисловості. Останнє створює додаткові адміністративні бар’єри, що заважають його відкриттю: ускладнені норми проектування і будівництва підприємства, необхідність у додатковій сертифікації та інше.
Що стосується інших різновидів олійних культур і рослинних олій в Україні, то вони в принципі виробляються лише в невеликих обсягах і навряд чи можуть служити сировинною базою для великотоварного виробництва біопалива.
Таким чином, наразі перспективи розвитку галузі загнані в певний глухий кут: для розширення виробництва біодизеля необхідне зростання виробництва соєвої і ріпакової олії, але передумов для цього немає, тому що немає ринків збуту для шроту і макухи. Чи з цього глухого кута який-небудь можливий вихід? Як варіант, основним продуктом переробки олійних культур в Україні має бути рослинна олія, що йде на виробництво біопалива. Для цього саме попитом на олії повинні диктуватися посівні площі під олійні культури, а також будівництво і розширення переробних підприємств та інші інвестиційні проекти в галузі. У цьому випадку попит на рослинні олії, а також ціни на них будуть прямо задаватися цінами на паливному ринку, оскільки більша частина вироблених олій буде споживатися біопаливною галуззю. Однак для цього необхідно звужувати виробництво традиційного для України соняшнику, нездатного, як було доведено вище, вирішити поставлені перед біоенергетикою завдання, на користь ріпаку, обсяги переробки якого в країні на сьогодні відносно незначні.
Щонайменше в короткостроковій перспективі великі підприємства, котрі будують свій бізнес на виробництві та переробці соняшнику, навряд готові до настільки значимого перепрофілювання. До того ж, тут неминучі і певні соціальні наслідки — продовольчі олії, по мірі розвитку біопаливного сектора, будуть відчутно дорожчати слідом за нафтопродуктами, що може відбитися на їхній доступності для малозабезпечених верств населення.
Також важливо те, що неминучим видається й значний розрив зв’язку між попитом і пропозицією кормових компонентів на ринку. Якщо зараз обсяги виробництва шроту визначаються передусім попитом на нього з боку кормовиків, то в майбутньому вони будуть неминуче зростати слідом за обсягами виробленої олії, і коли вони перевищать платоспроможний попит, ціни на поживний продукт почнуть знижуватися. Частково цьому міг би перешкодити доступ до світового ринку — мита на експорт кормових компонентів з України відсутні, проте в умовах глобального профіциту виробництва олійних культур, який був досягнутий в 2014 році, і найімовірніше, триватиме не один рік, можна вважати, що світові ціни на шроти також будуть тяжіти до зниження.
Втім, соя та ріпак — високорентабельні культури, здатні пережити навіть досить помітне зниження цін на них і залишитися привабливими для аграріїв. Так що, як наслідок реалізації такого сценарію, можна припустити, що роки розвитку біоенергетики можуть стати вельми сприятливими для вітчизняного тваринництва і створять передумови для його енергійного розвитку.
Обсяги виробництва кормових компонентів в Україні в цьому випадку будуть рости стійко, і незалежно від попиту на них, слідом за обсягами виробництва біодизеля, ціни на них будуть знижуватися. Відповідно, вартість кормів — найважливішого пункту в структурі собівартості тваринницької продукції — буде знижуватися. Оскільки ринки сільськогосподарської продукції в Україні далекі від насичення, щонайменше для великих агрохолдингів, інвестиції у тваринництво будуть, ймовірно, більш перспективними, ніж експорт дешевих кормових компонентів.
Безсумнівно, в умовах тієї депресії, в якій перебуває українське великотоварне тваринництво в останні роки, подібні перспективи можуть виглядати майже фантастичними. Однак вони цілком підтверджені досвідом інших країн з розвиненим АПК, які енергійно взялися за розвиток біоенергетики — від Бразилії до Індії. А отже, є всі підстави сподіватися, що й українські виробники зможуть отримати свої бенефіції від розвитку біодизельної і комбікормової галузей.
Зрештою, всяка криза — це не тільки потрясіння, але й перспективи, що відкриваються, та які слід лише вчасно розгледіти. І, можливо, конфлікт з Росією, зрештою, обернеться для нашої країни активним розвитком ще й не однієї галузі народного господарства з числа тих, що довгі роки перебували в стагнації в умовах сировинного достатку.
