Загальнонаціональне дослідження проводилося протягом липня-вересня минулого року, охопивши усі без винятку області України та АР Крим. А це дуже важливо, адже кожен регіон має свою специфіку, яка суттєво впливає на ведення та ефективність агробізнесу.
Зосередивши свою увагу на малих та середніх сільгоспвиробниках (МСВ), експерти шукали відповідь на питання - як надалі розвивати агрокредитування у цьому сегменті? Що стосується великих компаній, то вони наразі перебувають у більш вигідному становищі за рахунок своїх можливостей - маючи заставне майно, технології, великі площі, вони можуть претендувати на отримання кредитних коштів у фінансових установах.
До речі, в Україні функціонує на сьогодні 176 банків. Проте близько 20 практикують у своїй діяльності надання послуг з агрокредитування. На них наразі припадає до 80% сільгосппозик. Кредитний портфель в аграрній сфері сягає майже 6% загального кредитного портфеля банків. Якщо проаналізувати сучасний ринок, то основними надавачами кредитування, окрім банків, виступають ще й кредитні спілки і так звані учасники маркетингових ланцюжків (компанії-виробники різних видів продукції - насіння, ЗЗР, техніки тощо, які йдуть на зустріч аграріям і сприяють у не завжди посильному придбанні потрібних сільгосптоварів). Останні, до слова, такі послуги не хочуть переводити у буденну практику і продовжувати працювати в тому ж напрямі фінансування. Кожен повинен займатися своєю справою: виробники - виробляти продукцію і продавати її, фінансисти - забезпечувати фінансовими засобами.
Що ж, власне, гальмує розвиток розширеного агрокредитування? Серед основних можна виділити: віддалене розташування клієнтури; брак добросовісних позичальників через низьку їхню кредитоспроможність у зв’язку з технологічним відставанням як у виробництві, так і в реалізації сільгосппродукції; дуже часто звітність не відповідає стандартам або взагалі відсутня. Власне, звідси і виникає передумова для розповсюдження і широкого застосування практики запиту на заставне майно. Проте такий запит аж ніяк не від розвитку нашої системи, а від її обмеження. Крім того, скорочується ліквідність цього майна, що теж є перепоною. До бар’єрів можна віднести нерозвинене або недостовірне бізнес-планування; обмежену заставну базу; відсутність знань у банків стосовно специфіки роботи малих та середніх виробників; дефіцит ефективних (час-обсяг-надійність) інструментів оцінки кредитоспроможності МСВ; занадто складні та задовгі процедури прийняття конкретного рішення тощо.
Цифри
Загальна кількість малих та середніх сільгоспвиробників становить майже 42 тис., вони обробляють 11 млн га земель. 54% - найдрібніші аграрії з площами до 50 га. Найбільше їх знаходиться в Одеській, Миколаївській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях. Основний вид діяльності - рослинництво (78% від загального обсягу виробленої продукції), овочівництво (19%), тваринництво (менш ніж 3%).
Проаналізувавши причини, важливо окреслити шляхи їх подолання. Передусім фінансові інститути повинні чітко визначити маркетингову стратегію, дати відповідь на питання «що?», «де?», «коли?», «кому?». Використання досі не дуже традиційних методів хеджування ризиків, проте існуючих на ринку. Доцільно відходити від обов’язкової вимоги великого заставного майна у забезпечення кредитування. Проект USAID, виходячи з результатів дослідження, пропонує фінансовим інститутам працювати з сегментами, які добре знають своїх клієнтів (більше 20 років на ринку). «Практичні проекти, які ми структуруємо і підтримуємо, - говорить керівник напряму «Розвиток фінансування малих та середніх виробників» Проекту USAID «АгроІнвест» Наталія Лищитович, - доводять дієвість та можливість це зробити. Це форвардні контракти з надійними партнерами, учасниками маркетингових ланцюжків. Це наявна кредитна історія визначених бізнес-партнерів. Раціонально було б замінювати хоча б частину заставного майна власним проектуванням, аналізом та наступним моніторингом грошових потоків. Лише це є надійною базою для того, щоб кредитний спеціаліст, фінансовий аналітик зрозумів, що є за бізнес. Але будь-яка угода має перспективу вдалого завершення, якщо всі від того виграють».
Переваги для усіх учасників проектів співпраці в агрокредитуванні очевидні. Банки отримають сучасну ефективну методологію і практику агрокредитування, стратегічну підтримку; розширять кредитний, операційний і депозитарний портфелі за рахунок кредитоспроможності клієнтів. Вони одержать сегмент ринку малих та середніх виробників, найбільш пристосованих до теперішнього агрокредитування. При наданні додаткового стимулу та розвитку потенціалу аграріїв ця категорія клієнтів буде розширюватися.
Компанії-учасники маркетингових ланцюжків у разі такої співпраці зможуть збільшити продажі, розвинути клієнтську базу, а останні, в свою чергу, отримають краще фінансування, і як наслідок, зросте ринкова частка агрокредитування. Крім того, вони зможуть оптимізувати власні фінансові потоки.
Малі та середні виробники, окрім розвитку їхнього виробництва, доступу до фінансів, додаткової освіти, одержать розширене агокредитування, багатовекторний розвиток спроможності (підвищення дохідності, управління, розбудова інфраструктури тощо).
«Таким чином, наші зусилля спрямовані на анкерний хід - коли усі механізми між собою пов’язані і так би мовити заводять один одного, спонукають до наступних дій, - підсумовує Наталія Лищитович. - Для нас принциповим тут є розвиток агротехнологій. Це той важіль, який починає все рухати».
Шукаючи аргументи на користь МСВ, експерти переконані, що саме цей сегмент аграрної галузі є більш надійними. Олег Стоянов, спеціаліст з агрофінансування Проекту USAID «АгроІнвест», вважає, що потужні агрохолдинги взагалі важко назвати сільгоспвиробниками у повному розумінні цього слова. З його слів, це переважно бізнес-імперії вітчизняних та зарубіжних олігархів. Відтак, вони нестабільні, і в будь-який момент можуть бути перепроданими. Спростовує він і думку про те, що великі компанії уже захватили всю землю - вони на сьогодні обробляють лише 17% сільгоспугідь.
«Найбільш перспективними для банків є господарства з середнього діапазону, що обробляють більшість земель, - зауважує пан Стоянов. - Проте вони теж неоднорідні, здебільшого одногалузеві. Площа земель варіює від 50–100 до 10–15 тис. га. У них різні організаційно-правові форми, неякісна або недостовірна звітність, невизначеність зі збутом. Через це банкірам дуже важко виробити відповідну стратегію роботи з сільгоспвиробниками».
Виходячи з цього, фінансові установи повинні дотримуватися кілька принципів. Перш за все банк повинен для себе прийняти, що він сільськогосподарський назавжди! Щоб стати успішним в агрокредитуванні - сільське господарство має стати частиною банку. Він повинен розуміти всі процеси сільгоспвиробництва, відстежувати їх у поточному режимі, вміти їх передбачати, прогнозувати і що важливо - знати агробізнес краще своїх позичальників.
Кадри вирішують все! У фінансових інститутах не повинно бути випадкових людей. Наступним принципом є чітке визначення цільових галузей, у яких установа буде працювати, а також напрями кредитування, клієнтські групи. А для вирішення цього завдання треба вибирати ті галузі, в яких є потенціал росту. Для цього слід ознайомитися зі статистикою імпорту. Звідси - доцільно інвестувати у ті галузі, продукції яких бракує, і вона ввозиться із-за кордону. Крім того, не треба забувати про кліматичні й регіональні переваги кожної галузі. Скажімо, тваринництво - це галузь переважно центральної та північної України.
Налагодження партнерства з компаніями цільових груп сільгоспвиробників - постачальниками техніки, обладнання, насіння, ЗЗР, різних послуг покупців продукції тощо. Хто ж як не вони найкраще знають потенційних клієнтів?! Спільне створення з такими компаніями спеціалізованих кредитних продуктів для кожної групи агровиробників. При цьому необхідні кредитні пропозиції від банку та психологічне консультування від агропартнерів. Наші виробники сильно відстають від агротехнологій. А технології - це інструмент, який, умовно кажучи, переробляє ресурси в кінцеву продукцію. Від їх рівня залежить економіка виробництва, і, як наслідок, кредитного портфеля.
Коментар
Наталія ЛИЩИТОВИЧ, керівник напряму «Розвиток фінансування малих та середніх виробників»
Проекту USAID «АгроІнвест»
- Справді, в аграрній галузі багато проблем, але треба вміти визначати пріоритети. На наш погляд, агрокредитування серед них заслуговує на особливу увагу. Криза 2008–2009 років боляче вдарила по фінансовому сектору. Багато банків та кредитних спілок змушені були згорнути або скоротити свою діяльність. Найлегше потрясіння тих років перенесли, до речі, ті фіну станови, які приділяли велику увагу агрокредитуванню. І особливо це характерно для малих та середніх сільгоспвиробників…
Хоч як би ми всі не закликали тих самих банкірів кредитувати сільське господарство, вони не робитимуть цього доти, доки не побачать свій зиск. Наш підхід простий. Ми стверджуємо, що гроші генеруються не у банках і не в кредитних спілках. Вони «зростають» та множаться на землі. Тому їх виробляють не фінансисти, а сільгоспвиробники. Це концептуально важливо Зрозумівши цю істину, ми зрозуміємо й іншу - у системі агрокредитування на ключовому місці мають бути аграрії. Фінансисти покликані обслуговувати їх та робити це якісно, по-сучасному.