На батьківщині Івана Івановича знають усі — директор одного із найпотужніших господарств у Полтавській області хазяйнує тут понад 10 років.
Після служби в Молдові, Югославії та Україні 33-річний військовий вирішив повернутися додому і, з’ясувалося, — недарма.
До уваги телекамер та журналістів підприємець не звик, як і не звикла Машівка — невеличке селище в Полтавській області, де розташований офіс нашого головного героя. Тому всі — від великого до малого — зі здивуванням та цікавістю спостерігали за пересуванням знімальної групи від одного кукурудзяного поля до іншого, а запуск дрону для зйомки — то цілий голлівудський екшен.
Усі етапи зйомки Іван Іванович витримав, як справжній професіонал: був стійким та непорушним упродовж двох надзвичайно спекотних днів у полях, в офісі, на виробництві, під час фотозйомки і, нарешті, на записі інтерв’ю.
Привал для душевної бесіди вирішили зробити у нашого героя вдома. І саме там, у тіні вишневого садочку, вдихаючи аромат троянд, ми і почали нашу бесіду.
- У Вас незвичайний кар’єрний шлях. Як давно Ви займаєтеся фермерським господарством? Де працювали до цього?
— Я колишній військовий, служив у повітряно-десантних військах. На пенсію вийшов у званні підполковника. Потім працював в адміністрації в Машівці, де майже 9 років займав посаду заступника. Після того, як пішов звідти, мені запропонували роботу виконавчим директором із випробувальним терміном — щоб міг себе показати.
Саме для цього одночасно закінчив два виші — Полтавський сільськогосподарський інститут (зараз — Полтавська державна аграрна академія) і Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.
- Як Ваш досвід у військовій справі допоміг роботі в сільськогосподарській сфері?
— Принаймні мені було легше, бо я служив, і так було прийнято — всюди мати порядок. Так у мене це залишилось і в роботі.
У 2005 році я прийняв господарство з боргом близько 4,5 млн грн: з виплати зарплати та за паї. Практично за перший рік розрахувалися з банком, пайовиками, повернули борги і заплатили за оренду.
Майже погасили заборгованість із виплати зарплати. І як зараз пам’ятаю: коли люди її отримували, то не вірили, що такі гроші можна одержувати в сільському господарстві.
Також у перший рік ми отримали найкращі показники з пшениці й кукурудзи.
- Чи бракувало Вам професійного досвіду? З якими труднощами стикалися?
— У роботі мені було неважко, тільки інколи не вистачало знань. Але в армії казали: «Все, що нове, ти вивчиш і підеш далі».
- «Приват-Агро-Альянс» сьогодні і майже 10 років тому — це різні світи. Розкажіть, що саме змінилося?
— Господарство у нас дуже велике — 12,5 тис. га землі. Паралельно під час посівної кампанії працює мінімум 5-6 посівних комплексів. Це приблизно 70 одиниць техніки одночасно.
Все потрібно розписати, а також слідкувати за всіма процесами. В такий період приходжу на роботу не о 7:30, а о 5-6 годині ранку. А коли йдуть жнива, буває що й цілодобову на робочому місці. Саме завдяки такій методиці я завжди знаю, що і де робиться.
- Які з’являються ризики, якщо займаєшся фермерством? Як Ви справляєтеся із труднощами?
— Коли була перша посівна кампанія, працювали дуже тяжко. Ми проводили виїзні наради, де все планували і показували робочим, як і що робити.
Вміння все планувати, якому я навчився в армії, дуже багато мені дало. Дивлюсь інколи на людей, у яких є господарство, і які гадають, що з ним легко впоратися, — і диву даюсь. Бо ж треба думати, як мінімум, на 5-7 днів уперед, а не жити лише сьогоденням. В іншому випадкові — зметуть, затопчуть і все.
Я за натурою — не індивідуаліст, але приємно бачити успішні результати своєї роботи.
- Як Ви мотивуєте своїх працівників?
— Мотивація повинна бути, щоб спонукати до нормального результату. Треба платити нормальну, достойну зарплату, а в кінці року підбивати підсумки. Саме тоді працівники матимуть бажання щось робити.
- Яка зараз ситуація із кадрами в сільському господарстві? Чи повертаються студенти після закінчення вишів у село на роботу?
— Сьогодні зарплати в цій галузі на рівні з зарплатами в місті, тому в людей виникає бажання повернутися до села. Ми цього року прийняли на роботу дев’ять 19-річних хлопців, які прийшли працювати на тракторах.
Людей слід підтримувати і заохочувати, бо у нас треба працювати, треба дійсно тяжко працювати.
Компанії, які не економлять на зарплаті й мотивації, мають хороший результат — люди починають дорожити своєю роботою. Але не у всіх фірмах це розуміють.
- Є такий вислів: «В Україні люди щось роблять не завдяки, а всупереч». Чи актуальне це твердження у відношенні до Вас?
— У нас в Україні все й справді так. Сьогодні проблеми на рівні господарства й держави — ідентичні. Ми це відчуваємо, але все одно рухаємося вперед і намагаємося долати всі перешкоди.
Як почнуть чиновники думати про народ і захочуть, щоб наші люди споживали продукти вітчизняного виробництва, а не закордонного, то, можливо, щось зміниться.
- Як Ви оцінюєте перспективу розвитку сільського господарства в Україні?
— Сьогодні сільське господарство далеко попереду в порівнянні з радянськими часами. Зараз ми ні в чому не поступаємося відомим західним фірмам. У нас для цього є все: технології, технічна забезпеченість. Вітчизняна наука теж зробила суттєвий крок уперед. Але на рівні соціального забезпечення ми, звичайно, відстаємо.
За 10 років ми зробили такий стрибок, що просто важко повірити — оновлюємо техніку вже втретє.
- Що для Вас означає таке поняття, як «патріотизм»?
— Це боротьба за свою землю, бо тут наша родина і все, що в нас є. Ми повинні стояти за Батьківщину горою, бо розуміємо, що ніде більше не потрібні, крім України.
Мій патріотизм — щоб моя сім’я була жива-здорова. 80% усього, що в мене є, — це заслуга моїх рідних: їх терпіння, розуміння та підтримка.
Іван Іванович Сидоренко
Початок співпраці
із Syngenta — 2011 рік