У статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» зазначено: «Особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних або родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, в тому числі й у сфері сільського зеленого туризму».
Наступною ознакою, за якою в аграрному устрої виокремлюються різні категорії виробників сільськогосподарської продукції і яка безпосередньо пов’язана з попередньою, є характер їхньої діяльності. У сільськогосподарських підприємствах і фермерських господарствах вона є підприємницькою та здійснюється з метою максимізації прибутку. Діяльність же, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької, що спеціально зазначено у ст. 1 згаданого вище Закону.
ОСГ — еволюційна форма сімейного господарювання
За прийнятою у світі практикою та на думку більшості вітчизняних науковців, особисті селянські господарства — це сімейні ферми, оскільки господарювання тут здійснюється силами сім’ї. Сімейна форма господарювання як ознака всіх видів господарств населення відзначається і в нормативно-правових документах, що регламентують їхню господарську діяльність (Земельний кодекс України, Закон України «Про особисте селянське господарство»).
Про спорідненість ОСГ як еволюційної форми сімейного господарювання в сучасному аграрному секторі з класичними селянськими господарствами епохи зародження капіталізму (пореформеного періоду другої половини ХІХ ст.) свідчить низка характерних рис, які зазначали в цих господарствах ще дослідники початку ХХ ст. і які збереглися донині. Насамперед це стосується мети (мотивації) діяльності селянських господарств. Такою метою, зазначив свого часу С. Маслов, є задоволення потреб сім’ї землероба. Вона досягається тим, що селянин-землероб веде своє сільськогосподарське виробництво за допомогою праці своєї і членів своїх сімей. Ці ознаки — задоволення своїх потреб, як мета, і застосування своєї праці у виробництві, як засіб, — є основними визначальними ознаками селянського трудового господарства. Подібне писав і П. Лященко: ця ознака — матеріальне забезпечення для задоволення особистих життєвих потреб, для харчування («пропитания») — і може бути обрана, за аналогією з іншими промисловими формами організації господарства, як характерна для систематизації форм селянського землеробського самостійного господарства.
Особливо чітко мета діяльності й сутність селянських господарств викладені О. Чаяновим у 1925 р. у книзі «Організація селянського господарства», на наукових розробках якого вибудовувалися аграрні устрої провідних європейських країн того часу. Мотивацію господарської діяльності селянина він обґрунтовував не як мотивацію підприємця, що одержує від вкладання свого капіталу різницю між валовим доходом і витратами виробництва, а радше як мотивацію робітника, котрий працює на своєрідному підряді, що дозволяє йому самому визначати час і напруженість своєї роботи. Він зазначав, що концепція селянського господарства як підприємницького, у якому господар нібито наймає сам себе як робітника, може мислитись лише в умовах капіталістичного ладу, оскільки вся вона будується на капіталістичних категоріях. Водночас селянське господарство як організаційна форма цілком прийнятне і в інших народногосподарських системах, а саме кріпосницько-феодальній та селянсько-ремісницькій і, нарешті, в умовах чисто натурального побуту, тобто в умовах таких народногосподарських систем, у яких абсолютно відсутні категорії найманої праці та заробітної плати — якщо не історично, то логічно. Відповідно до цього, підсумовував учений, якщо ми хочемо мати для селянського трудового господарства одну організаційну концепцію незалежно від того, в яку народногосподарську систему воно входить, то ми повинні будемо обов’язково зупинитися на сімейно-трудовому розумінні його організаційної сутності.
Таким чином, ОСГ як одна з категорій виробників сільськогосподарської продукції в аграрному секторі економіки України мають глибокі історичні корені. Їх можна вважати видозміненою формою, сучасною інтерпретацією сімейного типу господарювання в сільському господарстві, який зародився у сивій давнині (щонайменше за епохи феодалізму). Цей тип господарювання набув розвитку за раннього капіталізму, зберігся за колгоспно-радгоспної системи і залишається вагомою складовою сільського господарства в постсоціалістичній економіці. Досвід зарубіжних країн свідчить, що в ринкових умовах поступальний розвиток сімейних селянських господарств за належного державного регулювання еволюційним шляхом приводить до формування конкурентоспроможної фермерської системи організації сільського господарства.
Світове співтовариство й нині вбачає в дрібнотоварних селянських господарствах важливий чинник розвитку національних економік і подолання бідності сільського населення. У доповіді Світового банку «Про світовий розвиток 2008: Сільське господарство на службі розвитку» зазначається, що виробництво сільськогосподарської продукції є джерелом доходів для 86 % сільського населення планети й забезпечує роботою 1,5 млрд селян, які є членами дрібних селянських господарств. Особливо це стосується країн, що розвиваються. У період економічних потрясінь, кризових явищ селянські господарства виконують значною мірою роль «двигуна» економічного зростання, стають основним місцем прикладання праці працездатного населення, важливим джерелом постачання необхідних продуктів харчування та грошових надходжень. Ця категорія виробників сільськогосподарської продукції вважається найбільш дієвою формою поєднання натурального господарства з товарним виробництвом і реальним шляхом скорочення масштабів бідності в сільських регіонах.
В умовах пострадянських трансформацій в аграрному секторі, які супроводжувалися економічною кризою, особисті господарства стали основними виробниками сільськогосподарської продукції, а також єдиним місцем прикладання праці для понад 2 млн громадян. У цьому контексті заслуговують на увагу твердження М. Туган-Барановського, який свого часу писав: «… Головною підвалиною стійкості дрібного сільського господарства є не економічні переваги його над великим господарством, а та поважна обставина, що велике господарство провадиться як капіталістичне підприємство заради прибутку і ренти, а дрібне — для забезпечення існування самого виробника. Селянин не кидає вести господарство навіть тоді, коли воно не дає йому нічого, крім пересічної заробітної платні. Через це дрібне сільське господарство може існувати і розвиватися при значно меншому доході, ніж велике капіталістичне».
Виживуть найменші
Наразі ці теоретичні висновки підтверджені сучасною вітчизняною практикою. Велике капіталістичне виробництво в особі агрохолдингів знову вкотре (після світової фінансової кризи 2008 року) перебуває на межі дефолту. Згідно з підрахунками агентства Agrisurvey, за рік капіталізація 15 українських аграрних компаній, які представлені на міжнародних фондових біржах, знизилася більше ніж на 300 млн доларів. Поступово розширюється коло агрохолдингів, фінансове становище яких близьке до банкрутства. Так, компанія «Кернел», одна з найбільших українських аграрних груп, завершила 2014 фінансовий рік з чистим збитком 98,3 млн доларів. Господарський суд Харківської області порушив справу про банкрутство головної компанії агрохолдингу Sintal Agriculture, який ще недавно входив до складу найбільших за розмірами земельного банку. Практично всі члени «Спілки птахівників України» — Миронівський хлібопродукт, Агропромислова група «Пан Курчак», ДК Ovostar Union — заявляють про значні фінансові збитки; група компаній «Мілкіленд» оголосила про неспроможність виконання умов кредитної угоди; агрогрупа «Креатив» має заборгованість у 80 млн дол. за торговим фінансуванням; агрохолдинг «Укрледфармінг» за перше півріччя 2014-го задекларував збитки в 1,4 млрд дол.; молочний агрохолдинг «Укрпродукт Груп» отримав за цей же період збитків на 3,1 млн дол.; агрохолдинг «Мрія» оголосив технічний дефолт за невиплаченим боргом у розмірі 1 млрд дол. Міжнародне рейтингове агентство Fitch Ratings знизило позицію агрохолдингу «Мрія» в довгостроковому рейтингу в інвалюті з рівня С до RD, тобто до дефолтного рівня, що пов’язано з простроченими виплатами за кредитним зобов’язанням.
Ця небезпечна тенденція буде набирати обертів. Хоча протягом останніх років суспільству цілеспрямовано нав’язувалась думка про невразливість і успішність великих аграрних корпорацій, про те, що ефект масштабу забезпечить переваги агрохолдингів у виробництві, а ціни на агропродовольчу продукцію будуть тільки рости і українські агрогіганти виведуть країну у світові аграрні лідери. При цьому роль і значення сімейних ферм недооцінювалась і не усвідомлюється й нині. Сімейні ферми більш гнучкі і менш вразливі до ринкових коливань та суспільних потрясінь. За будь-яких небезпек вони «затягують пояси» і виробляють продукцію не лише для себе, а й на продаж, при цьому нерідко за рахунок обмеження власних доходів.
Сімейні ферми виводять за межу?
Недостатнє розуміння сутності і ролі сімейних ферм у формуванні цивілізованого аграрного устрою в Україні призвело до того, що інституціювалася ідея оформлення діяльності ОСГ як сімейних фермерських господарств (СФГ) через внесення змін до Закону України «Про фермерське господарство». Запропоновано оформляти організацію і діяльність СФГ без створення юридичної особи шляхом їх реєстрації як фізичних осіб — підприємців. Це нібито забезпечує найлегшу імплементацію сімейних фермерських господарств у чинне правове поле завдяки внесенню мінімальної кількості змін до інших правових актів (зміни вносяться лише до Податкового кодексу). При цьому не враховується та важлива обставина, що наявне в нас правове поле настільки недосконале, що запропонована спроба «вписатися» в нього зводить нанівець позитивні очікування від прийняття законопроекту. Основні негативні наслідки такого підходу зводяться до наступного.
1. Реєстрація сімейних фермерських господарств як фізичних осіб — підприємців «заганяє» їх у систему оподаткування, яка істотно відрізняється від оподаткування інших виробників сільськогосподарської продукції. На даний час специфічними видами оподаткування сільгоспвиробників є фіксований сільськогосподарський податок (для сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств — юридичних осіб) та земельний податок (для господарств населення). Ці види оподаткування «прив’язані» до землекористування господарств, а фермери — фізичні особи — підприємці платитимуть єдиний податок, який справляється у відсотках від суми їх доходу. Отже, замість уніфікації принципів оподаткування подібних категорій виробників сільгосппродукції сімейні фермерські господарства виводяться за межі єдиної системи.
2. Набуття особистими селянськими господарствами статусу сімейного фермерського господарства — фізичної особи — підприємця істотно збільшить їх податкове навантаження, особливо якщо господарства займаються виробництвом тваринницької продукції чи вирощуванням трудомістких сільськогосподарських культур. Так, за підрахунками, при землекористуванні 2 га і отриманні річного доходу 30 тис. грн сьогодні ОСГ сплачує земельний податок у сумі приблизно 40-50 грн, а з набуттям нового статусу (навіть при запровадженні пільг з оподаткування) змушене буде сплачувати 900 грн єдиного податку або 300 грн єдиного податку та ще й ПДВ. Така перспектива не заохочуватиме ОСГ до трансформації у запропоновану форму господарювання. Передбачуване ж звільнення новостворених сімейних фермерських господарств від оподаткування на 3 роки істотно не змінить ситуації і водночас може запустити процес періодичної ротації (самоліквідації і відродження у новому форматі) частини цих господарств.
3. Для ОСГ, які потенційно могли б трансформуватися в сімейні фермерські господарства (СФГ), важливе значення має зручність і прозорість виконання процедур, пов’язаних зі зміною статусу, та повне усвідомлення пов’язаних з цим прав і обов’язків. Йдеться про укладення і посвідчення договору про створення СФГ; реєстрацію СФГ та пов’язаною з цим постановкою їх на облік в податковій інспекції, Пенсійному фонді, органах статистики тощо; ведення обліку і звітності і т.д. Якщо все це вимагатиме поїздок до райцентру, вистоювання у чергах тощо, то кількість ОСГ, охочих набути новий статус, різко зменшиться.
4. Вагомим стимулом для трансформації ОСГ в сімейні фермерські господарства є запровадження пільгової системи соціального страхування зайнятих у них осіб. У законопроекті записано відповідне положення, але воно сприймається як пуста обіцянка, тому що, по-перше, дуже неконкретне, по-друге, не є (не може бути) нормою закону. Для цього необхідно вносити зміни до інших законів або приймати спеціальний закон. Реєстрація ж фермерського господарства у статусі фізичної особи-підприємця передбачає негайну постановку його на облік у Пенсійному фонді і, отже, сплати внесків, що перевищують 400 грн на місяць.
5. Абсолютно неприйнятною є пропозиція змін до Закону України «Про особисте селянське господарство» щодо фактичної заборони селянам реалізовувати надлишки виробленої продукції на ринках, а також заготівельним, переробним підприємствам і організаціям, іншим юридичним та фізичним особам без набуття статусу суб’єкта підприємницької діяльності — виробника сільськогосподарської продукції. Це може призвести не лише до згортання чи тінізації діяльності ОСГ, але й до серйозних проявів громадянського невдоволення.
Сімейне фермерство є гарантом продбезпеки країни
На нашу думку, пошук шляхів формалізації сімейних фермерських господарств та імплементації їх у систему ринкового функціонування аграрного сектору слід продовжити. При цьому варто розглянути всі обставини реалізації таких рішень.
По-перше, слід узаконити сімейне фермерське господарство як особливу форму господарювання на землі без набуття ним статусів юридичної особи чи фізичної особи-підприємця. Це положення слід закріпити у Цивільному кодексі та в інших чинних нормативно-правових актах. Підставою для такого підходу є наявне у світовій господарській практиці ставлення до сімейного фермерства як до специфічної форми господарської діяльності, що є надзвичайно чутливою до зовнішнього регулюючого впливу. Сімейне фермерство назагал сприймається (і це потрібно законодавчо закріпити в Україні) як гарант продовольчого самозабезпечення країни, інструмент політики зайнятості сільського населення та економічна основа розвитку сільської місцевості. Тому регламентація його діяльності має здійснюватися в особливому режимі без прив’язки до будь-яких видів підприємництва.
По-друге, перехід особистих селянських господарств до категорії сімейних фермерських господарств, які не є юридичними чи фізичними особами-підприємцями (СФГ), вимагає передусім створення умов і мотивів добровільного набуття ними такого статусу. Це означає, що необхідно розробити і прийняти Положення про спрощений порядок реєстрації, обліку і звітності СФГ; умови їх оподаткування; Програму підтримки сімейного фермерства; Закон про особливу систему соціального забезпечення осіб, зайнятих у сімейних фермерських господарствах. Зазначені нормативно-правові акти повинні розроблятися і вводитися у дію одночасно із законодавчим унормуванням створення та діяльності СФГ.
По-третє, узаконення і подальша інституціалізація сімейних фермерських господарств має відбуватися у руслі впорядкування організаційної структури сільського господарства загалом. Проблеми СФГ неможливо вирішити ізольовано, окремо від загального контексту структурних змін в аграрному секторі економіки. Положення про сімейне господарювання як одну з основ стабільного функціонування аграрного сектору повинно міститися в законодавчих актах, присвячених удосконаленню сучасної державної аграрної політики та узаконенню чинного аграрного устрою України. Таким законодавчим актом може бути Закон України «Про сільськогосподарський (аграрний) устрій», яким вводились би у правове поле агрохолдинги, сільськогосподарські підприємства, що самостійно функціонують, сімейні ферми та споживчі селянські господарства.
Потреба в такому унормуванні зумовлена тим, що чинні законодавчі акти, які формально являють собою правову підставу для функціонування суб’єктів господарювання в аграрному секторі, уже неадекватно відображають реальний стан речей. У кінцевому підсумку це стало однією з причин галузевих і продуктових диспропорцій та періодичного виникнення різних «провалів» в агропродовольчій сфері, поширення практики «оптимізації податків» в агропродовольчому ланцюжку, приватизованому агрохолдингами, різноспрямованості аграрного та сільського розвитку.
