«Роби українське, купуй українське!» Хто не чув чи не бачив гасло однієї з партій на нещодавніх парламентських перегонах?
Також нещодавно насмішив настоятель одного відомого монастиря, коли його покритикували за те, що їздить «Мерседесом». Панотець обурився: а ви зробіть машину кращу! Хіба я винен, мовляв, що наш вітчизняний виробник такий недолугий? Доводиться користуватися німецькою технікою… Звісно, священик міг би бути трохи скромнішим - і хоча б у піст аскетично їздити «Таврією». Але він правий в іншому: в оцінці якості вітчизняної машинобудівної продукції. І в тому, що світ нині знову плаский, мов до Коперника, бо глобалізований: як «немає вже елліна і юдея», так реально немає громадянства у модерного автомобіля. Є тільки ефективний виробник - і покупці, що дивляться на співвідношення «ціна-якість».
Від «ніжок Буша» - до суверенної курятини
Найбільший патріот - український аграрій, селянин. Він зберіг мову, релігію предків, традиції святкування Івана Купала чи обжинків. Але в кого «рука не здригнеться» насварити його пальцем за те, що він тягне свого плуга американським трактором «Джон Дір»? Вносить добрива німецької фірми «Баєйр»? Збирає кукурудзу італійським комбайном «Лаверда»? І, нарешті, продає цю кукурудзу за кордон, отримуючи за свою продукцію такі «непатріотичні» долари США. І нікого він не агітує «купувати українське», просто пропонує на світовому ринку свій товар доброї якості за прийнятну там ціну. Бо й кукурудза також не має національності… Хоч потрапила до нас з Америки, як картопля й помідори. І свиня, яка їсть кукурудзиння, й ковбаса з цієї свині - теж позанаціональні.
Заробляти на експорті (кукурудзи, а ще краще на продажу свинини чи ковбаси), тим самим зміцнюючи гривню й економіку держави - хіба це не такий самий економічний патріотизм, як прагнення купувати вареники «Дригало»?
Вітчизняному виробникові зараз дуже важко конкурувати у машинобудуванні й у агрохімії, у насінництві й багатьох інших сферах, дотичних до сільськогосподарського виробництва. Але Україна увійшла у Світову організацію торгівлі, і кордони вже не закриєш, експорт і циркуляцію ідей та грошей не заборониш… А якщо заборониш - відстанеш тоді ще більше, як трапилося, зрештою, із Радянським Союзом та й усім так званим «соціалістичним табором». Ото ми всі були економічні «патріоти» - їли, пили тільки своє, їздили на своєму, вдягалися у своє… Але про якість уже й не питали - дай, Боже, хоч щось придбати, бо ж навколо суцільні дефіцити.
Колись за комуністів у вільному продажу не було, смішно згадати, курятини. Вряди годи у великих містах «викидали» у продаж морожені курячі трупики по 3,6 руб. за кіло - за ними моментально вишиковувалися черги, мов у Луврі до Джоконди. За Михайла Горбачова відкрилися, нарешті, кордони. Американські виробники завалили Україну сотнями тисяч тонн «ніжок Буша» - мороженою курятиною із США. Тоді теж патріоти волали пробі. А що ж було діяти, коли комуністи неспроможні забезпечити власний народ хоча б якісною курятиною? Ми мусили наїстися чужого й не надто доброго м’яса. Але далі спрацювали ринкові фактори, пішло імпортозаміщення, й тепер вітчизняні птаховиробники забезпечують і нас, і сусідів товаром якісним і недорогим. Можна, нарешті, «увімкнути Україну», тобто дещицю патріотизму, й сказати: хай живе українська курятина! Купуймо українське.
Конкуренція, а не конкурс
На букіністичному розвалі я придбав старий журнал «Техника - молодежи» № 6 за 1983 рік. У номері підводилися підсумки Всесоюзного конкурсу з розробки засобів малої механізації для села, тобто змагання винахідників-самоуків. Комуністи шукали тоді шляхи вирішення Продовольчої програми КПРС. У СРСР був надлишок нафти й газу, алмазів та урану, золота й деревини. Але елементарно не вистачало їжі: країна купувала зерно в США. З більш-менш заможного Києва провінціали везли додому фастівськими і яготинськими електричками хліб і ковбасу. Зрозуміло було, що на колгоспи сподіватися годі - а тоді на кого?
І от - такий конкурс. Самоуки-«кулібіни» щиро взялися за справу. З чого тільки не робили вони свої шедевральні міні-плуги й культиватори, возики і косарки! У хід йшли деталі від швацької машинки, інвалідної мотоколяски, шестерні від танка тощо. Вітчизняний виробник старався, як міг. Наприклад, вінницький винахідник О. Остапенко зібрав «домашній тракторець», як він його назвав, потужністю у чотири кінських сили. Ця розробка навіть зацікавила фахівців куйбишевського мотобудівного об’єднання ім. Фрунзе - вони подумували, щоб випускати його масово, мільйонами штук. Ну й де, зрештою, можна було придбати отаке вітчизняне обладнання? Ніде. Журнал оптимістично писав: «Вклад самодеятельных конструкторов в выполнение Продовольственной Программы СССР станет по-настоящему весом, когда существующие институты, конструкторские бюро, заводы Министерства сельского хозяйства, Минсельхозмаша, Госкомсельхозтехники СССР, а также ряд других министерств и ведомств не на словах, а на деле дадут путевку в жизнь наиболее интересным и оригинальным разработкам».
Отож бо. Отримати «путьовку» вітчизняному виробникові було складніше, ніж навіть винайти вічний двигун. Радянська феодально-бюрократична система господарювання не мала гнучких механізмів втілення передових інженерних ідей у життя. Тим часом у Європі й Америці фермери й винахідники на прізвище Дір, Лемкен, Бессон, Хорш, Стайгер, Клаас, Раух та їхні нащадки не чекали «путьовок» від численних державних комітетів і міністерств, а творили, видумували й застосовували плуги, трактори, сівалки - і виходили з ними на широкий машинобудівний ринок. Якщо їхні розробки продавалися, вони робили ще й ще, ставили справу на потік. Коли ж ні - то ні. Відтак, у гаражах, майстернях невеликих сіл типу Ведерстад чи Селфорд - виникло багато нині відомих у галузі сільськогосподарського машинобудування компаній: John Deere, Vederstad, Salford, Claas, Lemken, Ropa, Rauch, Horsh, Gregorіe Besson, Vogel&Noot, Poettinger та ін. Бо у США, Канаді чи ФРН не паперові конкурси проводили, а давали шлях реальній конкуренції талановитих і підприємливих виробників.
А наші аматори з журналу «Техника - молодежи», та й навіть доктори усіляких наук з «Министерства сельского хозяйства, Минсельхозмаша, Госкомсельхозтехники СССР» про існування західних конкурентів навіть не здогадувалися. По-перше, діяла радянська цензура, що не допускала ніякого «низькопоклонства перед Заходом». А по-друге, правив бал радянський добровільно-примусовий «економічний патріотизм» (тодішнє гасло: «советское - значит отличное!»), а точніше - хуторянство, марксистсько-ленінська самозакоханість у нежиттєздатні ідеологеми.
«Українське» - що воно таке? Це мова, релігія, культура, мистецтво, кухня. Але немає ані українського колеса, ні української демократії - це речі й поняття загальнолюдські. Селяни зараз застосовують системи точного землеробства. Сигнал «непатріотично» йде аж із космосу, з американського або європейського супутника. Українських таких сателітів поки що на орбіті катма. Так само як негусто у нас комп’ютерних програм для сільськогосподарської практики. Закінчити б цю статтю анекдотом, мовляв «не варто плутати патріотизм з ідіотизмом». Але проблема настільки серйозна, що сміятися не дуже хочеться. «Роби українське, купуй українське!» Партія, яка витрачала гроші на численні бігборди із цим закликом, набрала щось близько 1% голосів виборців. Бо люди не примітивні. Отож бо й воно: спочатку треба щось зробити, причому будь-що зроблене повинно бути якісним, конкурентним. І тоді вже його неодмінно купуватимуть, як ту курятину.
Можливо, колись і в машинобудуванні бренди «Бартощук» чи «Кобзаренко» звучатимуть так само гордо, як нині John Deere, Claas, Lemken чи Horsh. Це мрія, звісно. Але ж контролюють брати Клички усі світові пояси чемпіонів у надважкій вазі? Років 15 тому це здавалося неможливим.
Однак для успіху мало лише декларативного патріотизму. Щоб стати реальними патріотами, варто відверто усвідомити своє відставання, оцінити його. Й потихеньку (якщо не можемо швидко) наздоганяти цивілізований світ - у техніці, технологіях, науці, освіті... А це неможливо без «транспортних засобів» - без позичених ідей, технологій і машин. Як радив батько Тарас Шевченко, чужому научаймося. Слава Богу, землі у нас в Україні більше, ніж у європейців і багатьох інших народів, і родюча сила її така, що дозволяє на ній заробляти.
Так, ми відстаємо - але хочеться вірити, що не назавжди.
