Добрива
Органічні речовини, що вносять у ґрунт у вигляді добрив (гній, фекалії, різні компости), не лише містять необхідні для виноградної рослини елементи живлення, а й сприяють до деякої міри відтворенню структури ґрунту, тобто покращують його фізичні властивості.
Однак органічні добрива не слід застосовувати на багатих, сильно гумусованих ґрунтах, бо вони можуть виявитися не лише не потрібними, а навіть шкідливими. Використання їх на сильно змитих еродованих схилах, на терасах, легких супіщаних й особливо піщаних ґрунтах, безумовно, принесе велику користь. До того ж чим бідніший гумусом ґрунт, тим вищою має бути доза органічних добрив, тим частіше їх слід уносити і тим більшого ефекту можна очікувати від них.
Таким чином, внесення органічних добрив сприяє вирішенню трьох завдань: безпосереднє поповнення потрібними для рослин поживними речовинами, поліпшення структури ґрунту і створення кращих умов для розвитку ґрунтової мікрофлори, яка відіграє дуже важливу роль у поліпшенні умов ґрунтового живлення виноградних кущів.
З мінеральних елементів найчастіше в ґрунтах спостерігається брак азоту і фосфору та наявність великої кількості калію в недоступній для коренів формі (уламки мінералів, що важко вивітрюються: слюда, польовий шпат й ін.). На виноградниках із малородючими примітивними кам’янистими й щебенюватими ґрунтами процес вивітрювання скелетної частини посилюється під впливом обробки, і, таким чином, значно збагачує ґрунт мінеральними поживними речовинами у засвоюваній формі.
Найбідніші на мінеральні поживні речовини — піщані ґрунти, а найбагатші — чорноземи, особливо глинисті, однак і на них застосування добрив, головним чином фосфорних, також є дуже і дуже ефективним.
У системі заходів, що забезпечують найкращі умови живлення для виноградних кущів, велике значення має внесення під плантажну оранку і великих доз мінеральних добрив. Таке внесення мінеральних добрив має виняткове значення для виноградного куща, сприяє кращій приживлюваності і створює сприятливі умови для хорошого розвитку кореневої системи молодих кущів, що, своєю чергою, викликає розвиток надземної частини та швидкий вступ молодих кущів у плодоношення.
Внесення мінеральних добрив під плантаж дозволяє, по-перше, краще розподілити їх у зоні максимального розвитку кореневої системи, а по-друге, вони менше закріплюються ґрунтом, що має особливе значення для фосфорно-калійних добрив.
Світова наукова спільнота нагромадила багаторічний позитивний досвід внесення великих доз органо-мінеральних добрив під плантаж у Франції, Італії, Угорщини, Швейцарії та інших країнах.
Так, наприклад, у Франції під плантаж, особливо на бідних ґрунтах вносять 100–150 т/га органічних у поєднанні з великими дозами фосфорно-калійних добрив. В Угорщині — 80–100 т/га органічних добрив у поєднанні з 8 ц суперфосфату та 6 ц калійної солі або за браку органічних добрив сіють і заорюють сидерати з додаванням на 1 га 70–90 т органічних добрив і 2 ц калійної солі.
Також іноземні вчені наголошують: якщо внесення великих доз добрив насамперед органічних на вже плодоносних виноградниках призводить іноді до погіршення якості винограду, то внесені під плантаж, вони збільшують урожаї, не погіршуючи якість продукції.
На сьогодні саме у Франції нагромаджено найбільший досвід застосування мінеральних добрив на виноградниках. Тому нині на звичайних ґрунтах, що не відчувають гострого дефіциту у якомусь одному елементі живлення, взято співвідношення між азотом, фосфором і калієм, як 1 : 2 : 4. Таке співвідношення французи пояснюють тим, що калій і фосфор сприяють кращому заплідненню зав’язей, підвищенню цукру у ягоді й кращому дозріванню лози, а азот, збільшуючи врожай, погіршує його якість і затягує терміни дозрівання ягід і пагонів.
В Угорщині в один рік разом з органічними добривами вносять 6,0 ц азотних добрив (20% N), 6–7 ц суперфосфату (18–20% Р2О5) і 5 ц калійної солі (40% К2О), потім два роки — мінеральні добрива без внесення органічних, потім усе повторюється. Добрива вносять у борозни на глибину 25–35 см. Спеціальними дослідами встановлено, що на виноградниках старших за 10 років добрива краще вносити на глибину 50–60 см, тоді ефект від добрив вищий.
Угорці, як і французи, вважають, що локальне (рядкове або гніздове) внесення добрив зменшує фіксацію їх ґрунтом. Тому усталеним співвідношенням між азотом, фосфором і калієм в Угорщині є співвідношення 1 : 1 : 1,7. Іншими словами, в угорській системі добрив так само, як і у Франції, переважає калій, хоча і меншою мірою.
Італійці для поліпшення якості вин уважають найкращим із добрив фосфорно-калійні. В італійській науковій літературі переважно вказується, що поверхневе внесення добрив в умовах посушливого клімату Сицилії протягом 10 років поспіль ніякого ефекту не дає, і в той самий час глибоке внесення добрив за допомогою інжектора є, безсумнівно, ефективним. Під час експерименту італійських виноградарів кращим співвідношенням між азотом, фосфором і калієм (за діючою речовиною) була визнана комбінація 1 : 2 : 1,7, тобто переважання фосфорних добрив.
Швейцарські виноградарі також уважають неефективним поверхневе внесення фосфорно-калійних добрив, бо вони закріплюються ґрунтом і ніякого ефекту не дають. За нормальної родючості ґрунту, тобто коли не відчувається гострий дефіцит якогось одного елемента, на 1 га вносять за діючою речовиною 20–60 кг азоту, 50–60 — фосфору і 150–180 кг калію. Однак іноді отримані результати виявлялися суперечливими. Так, на важких глинистих ґрунтах часто відсутній ефект від калійних добрив.
Таким чином, у більшості країн із добре розвиненим виноградарством, що мають великий досвід застосування добрив і їх впливу на врожай та його якість, з основних поживних речовин найбільше вносять калійні добрива, дещо менше — фосфорні й ще менше — азотні.
Відповідно, і в разі з хімічними властивостями ґрунту, внесення правильних доз органічних і мінеральних добрив у зону найбільшого поширення кореневої системи за допомогою антропогенного впливу, спостерігається значне підвищення родючості ґрунту.
Наявність і кількість «активних» карбонатів
Практично у всіх областях промислового виноградарства сучасної України широко відоме таке захворювання неінфекційної природи, як карбонатний хлороз.
Відмінною особливістю карбонатного хлорозу від інших його видів (переважно інфекційної природи), є пожовтіння пластинки листка в напрямку від країв до його середини; до того ж зелене забарвлення самих жилок зберігається довгий час. Спочатку листя хворих рослин набуває блідо-зеленого кольору (з переходом у жовтувато-зелений), а потім листя біліє, стає тонким і сухим.
Багаторічні спостереження вчених над виноградним хлорозом вказують на тісний зв’язок його з надлишком у ґрунті легкорозчинного т. з. «активного вапна» (активних карбонатів). Справді, найбільш нестійкі виноградні рослини — американські види Vitis (Лабруска, Ріпарія, Рупестріс й ін.) — хлорозують тим сильніше, чим більше вапна в ґрунті міститься в «активній» формі. Хлороз не спостерігається на виноградниках у місцевостях, що мають вилужені чорноземні ґрунти, тоді як на карбонатних ґрунтах, особливо на низьких, вологіших місцях він проявляється досить часто.
Під терміном «активне вапно» (активні карбонати) мають на увазі вміст у ґрунті часток карбонатної породи (переважно карбонату кальцію) діаметром від 20 мікрон і менше. Чим дрібнішою є фракція частинок карбонатів кальцію, тим рухливішими є ці частинки, і, отже, тим вищим уважається у ґрунті вміст «активного вапна» (активних карбонатів). Таким чином, ступінь хлорозонебезпечності карбонатних ґрунтів зростає прямо пропорційно до підвищення вмісту «активного вапна».
Глибинними причинами карбонатного хлорозу є те, що і ґрунт, і сама виноградна рослина хоч і містять велику кількість заліза, проте це залізо представлено у вигляді нерозчинних сполук — оксидів і гідроксидів причому (переважно) у тривалентній формі. А виноградній рослині потрібні саме двовалентні форми заліза у вигляді залізо-гумусних з’єднань хелатного типу для побудови білкових комплексів, що беруть участь у біохімічних перетвореннях, які передують утворенню хлорофілу.
Річ у тому, що в ґрунтах, багатих на вапно, що від їх надмірної вологості і поганої аерації зменшується pH, зростає концентрація вуглекислоти й розчинність фосфатів кальцію, особливо поблизу коренів, що забезпечують живлення, й двовалентне залізо переходить у тривалентне, частково осаджуючись у вигляді фосфатів заліза. Підвищення розчинності фосфатів кальцію викликає посилене поглинання фосфорної кислоти коренями винограду. Незважаючи на перехід значної частини заліза у незасвоювану форму, його іони поглинаються рослиною в достатній або навіть у надмірній кількості. Утім, у тканинах рослини поглинене залізо інактивується, переходячи в нерозчинні сполуки, і не може виконувати свої фізіологічні функції. Велику роль у цьому відіграє хімічне зв’язування заліза надлишковими аніонами фосфорної кислоти. І справді, в листках рослин винограду, хворих на хлороз, виявляється значно вищий уміст фосфору відносно до заліза, як порівняти зі здоровими рослинами.
Крім того, в результаті багаторічного застосування на виноградниках бордоської рідини (як засобу боротьби з грибними хворобами) в ґрунтах виноградарської зони у великих кількостях була накопичена мідь, яка в деяких біохімічних процесах конкурує із залізом, що, своєю чергою, також може посилювати брак останнього в рослинах.
Хотілося б наголосити, що сам по собі високий уміст «активного вапна» (активних карбонатів) у ґрунті не викликає хлорозу винограду. На виноградниках, де ґрунти містять велику кількість карбонату кальцію, але забезпечені усіма поживними речовинами в належному співвідношенні, за поліпшення провітрювання й усунення надмірної вологості ґрунту відновлюється нормальне поглинання кущами елементів мінерального живлення та ознаки хлорозу поступово зникають.
Заходи боротьби з хлорозом
Старі способи лікування — внесення в ґрунт залізного купоросу (до 150–200 г і більше на кущ) у кілька заходів у сухому вигляді й у вигляді 5%-го розчину, змазування місць обрізування й усіх лоз 15% розчином залізного купоросу восени, багаторазове обприскування навесні та влітку листя 0,5–1%-м розчином залізного купоросу — виліковують хлороз тільки тимчасово або частково, і, крім того, вони дуже трудомісткі, а деякі з них пов’язані з витратою великих коштів.
Доцільнішим і економічно виправданим способом боротьби з хлорозом на винограднику, на наш погляд, є внесення препаратів сірки, сірчанокислого амонію або сірчаної кислоти (розведеної). Отримано також позитивні результати за використання в боротьбі з хлорозом винограду хелатів заліза — комплексних циклічних органо-залізних сполук.
Залізо, яке входить до складу хелатів, добре засвоюється рослинами. Для цієї мети найчастіше застосовують залізну сіль етілендіамінтетраоцтової кислоти. Є дані про майже повне усунення ознак хлорозу за 7-разового обприскування кущів упродовж вегетації 0,2%-м розчином хелатів заліза.
Однак найефективнішим способом боротьби з карбонатним хлорозом на виноградниках є аж ніяк не спроба «поліпшити», власне, ґрунт, багатий від природи на «активне вапно» (активні карбонати), внесенням, будь-яких хімікатів або меліорантів.
Головним тут є правильний підбір підщеп і прищеп винограду залежно від умісту «активного вапна» (активних карбонатів) у різних частинах ґрунтового профілю. Не секрет, що нарівні з нестійкими видами винограду існують і вкрай стійкі, їх види здатні витримати до 20% вмісту «активного вапна» у ґрунті без прояву зовнішніх ознак хлорозу. Природно ці стійкі види не дають врожаю ягід, а можуть бути застосовані в щепленій культурі винограду як прищепи.
Мікробіологічна діяльність у верхніх горизонтах ґрунту, яка зумовлює, головним чином, азотне живлення, у виноградарстві має велике значення, бо багато виноградники розташовані на бідних азотом і гумусом ґрунтах.
На сірих карбонатних ґрунтах збагачення їх легкозасвоюваними сполуками азоту під впливом мікробіологічних процесів відбувається дуже інтенсивно, особливо за раціональної обробки й внесенні відповідних добрив: органічних, вапняних (на кислих ґрунтах) і бактеріальних.
Систематична культивація також має величезне значення для поживного режиму рослини. Культивація руйнує капіляри у верхніх горизонтах ґрунту і сприяє нагромадженню й утриманню вологи, покращує доступ повітря і сприяє життєдіяльності мікроорганізмів. Процеси нітрифікації в результаті культивації дуже посилюються.
А тепер на конкретних прикладах ми спробуємо оцінити за сукупністю ВЕСЬ комплекс перелічених вище компонентів потенційної ґрунтової родючості, представлений на різних типах ґрунтів.
Ґрунти під закладання виноградників
Ґрунти під виноградниками дуже різноманітні. Крім численних типів і різновидів ґрунтів на рівнинних місцевостях і долинах, які головним чином під польовими культурами (чорноземи, сіроземи, каштанові, підзолисті ґрунти та ін.); під виноградники використовують також малопридатні й непридатні для рільництва низькородючі ґрунти: летючі сухі піски, головним чином по берегах річок (наприклад, нижньодніпровські, донські піски та піски по Північному Дінцю), грубоскелетні за механічним складом ґрунту гірських районів (мушлеві ґрунти Бердянська), шиферні (південний берег Криму) й ін.
Нарешті, чимало виноградників розміщено на роздроблених під час передпосадкової обробки вивержених порід: гранітах, гнейсах, базальтах, трахітах і т. п.
Таким чином, виноградники можна закладати на таких малородючих ґрунтах і просто породах, на яких інші культурні рослини не ростуть. Це пояснюється особливостями кореневої системи винограду й, головним чином, її здатністю глибоко проникати майже в будь-який ґрунт. Тільки на болотистих і засолених ґрунтах культура винограду неможлива. Однак звідси не можна робити висновок, що виноград невимогливий до ґрунтів. Його ріст, кількість і якість урожаю прямо залежать від ґрунтових умов.
Різні сорти й види винограду неоднаково реагують на ґрунти. Одні добре ростуть на суглинкових і глинистих чорноземах і погано — на сірих карбонатних (Каберне Совіньон), інші добре ростуть на пісках (Сенсо, Шасла і ін.), треті дають хорошу продукцію на сірих карбонатних і перегнійно-карбонатних ґрунтах із великим умістом «активного вапна» (Фоль білий і ін.).
Так, у Франції (провінція Шампань) сорт Піно чорний на сенонських крейдяних відкладеннях дає відомі білі шампанські вина, тоді як отримати тут із нього червоне вино, рівноцінне тому відомому бургундському вину, яке цей сорт дає на різних ярусах нижньої оолітічної формації в Бургундії, не вдається.
Рислінг на сірих карбонатних і перегнійно-карбонатних ґрунтах мергелястого походження схилів Абрау-Дюрсо дає відомі марочні вина, тоді як з того самого сорту на наносних ґрунтах долин (наприклад, у Ставропольському краї й ін.) виходять вина невисокої якості, а Сільванер дає в тих й інших умовах протилежні результати.
Слід мати на увазі, що у всіх цих випадках крім ґрунтових умов мають значення також і кліматичні.
Американські види по адаптації ще більше відрізняються один від одного. Для таких форм, як Ріпаріа Глуар та її гібридів, необхідні пухкі наносні й вологі ґрунти. Вони не витримують значних кількостей «активного вапна» (хлорозують). Для Рупестріс дю Ло придатні глибші, злегка щебнюваті й водопроникні ґрунти. Цей сорт виносить помірну кількість «активного вапна». Берландієрі та його гібриди витримують, не хлорозуючи, велику кількість «активного вапна» (активних карбонатів) і ростуть добре на сухіших ґрунтах і т. ін.
Таким чином, адаптація винограду до всього комплексу едафічних (ґрунтових) умов визначається:
• рельєфом, а точніше експозицією схилу;
• механічним складом ґрунту;
• структурою ґрунту;
• тепловим режимом ґрунту;
• водним режимом ґрунту;
• повітряним режимом ґрунту;
• хімічними властивостями ґрунту;
• наявністю і кількістю «активних» карбонатів;
• мікробіологічною активністю.
Тому, без сумніву, важливим є не лише створити (де правильним вибором наявних природних умов, а де і безпосереднім антропогенним впливом на ґрунт), а й систематично підтримувати на високому рівні родючість ґрунту, тобто її здатність безперервно постачати рослини вологою й поживними речовинами за загального сприятливого агрофізичного оточення кореневої системи виноградної рослини.
Артем КУЗЬМЕНКО, канд. с.-г. наук,
старший науковий співробітник
Євгенія КУЗЬМЕНКО, канд. с.-г. наук,
Національний науковий центр
«Інститут виноградарства
і виноробства ім. В. Є. Таїрова»
