Банер

Іди-іди, дощику. Рік 1930

altОлексій ХАРСУН
«А чого селяни не давали відсіч «буксирам»? - запитую я батька про далекий 32-й. - Хтозна, може, совістилися - «буксирами» в селі були жінки».
 
Батько замовкає… ми обговорюємо його книгу «Рідне село Бориси», п’ять років копіткої праці - зліпок доль і недолі односельців. Зібраних фермерами та небайдужими людьми, десяти тисяч вистачило на тираж у 150 екземплярів. 

 

Книга розійшлась серед односельців, друзів батька, викликала живий відгук. «Знаєш, - каже батько, - одну книжку передали Володимиру Босенку на Донбас, так там зробили її 20 ксерокопій - роздали Борисянам. Дзвонять, дякують. Ось листи надійшли». В листах - доповнення, подяки, навіть вірші і прохання зустрітися від бувшого слідчого прокуратури - хоче поділитися матеріалами за 30-ті роки. Матеріали про репресованих односельців, надані Логвином О. В., склали невелике доповнення до книги. З дозволу батька, скупі факти з недалекого минулого (не дай Боже, близького майбутнього) я виношу на широкий загал.
 
Село Бориси (зараз Глобинського району Полтавської області), засноване в 17 ст., за переказами назва пішла від імені козака Бориса, який першим поселився у цих місцях на лівому березі річки Сухий Кагамлик. У 1910 році в селі налічувалось 231 господарство, 215 - козаків, 9 - селян, 2 господарства належало іншим непривілейованим, 5 - привілейованих. Населення налічувало 1330 чоловік, земельних угідь 1497 десятин, з них 1443 орних земель. У селі було 13 ткачів, 6 кравців, 3 шевці, 2 ковалі, був паровий млин з крупорушкою.
 
Після встановлення Радянської влади у селі організувався комітет незаможних селян. Панську землю поділили між селянами, не стало в селі безземельних. Всі працювали на власній землі і ніби опинилися в рівних умовах. Насправді виявилось, що це не так. Через кілька років розпочалося розшарування між власниками землі. Вдови, чоловіки яких загинули на війні, люди похилого віку були не в змозі власноручно обробляти землю, почали здавати в оренду міцнішим господарям.
 
Частина ж селян, щоб не опинитися за межею бідності, об’єдналися у товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), давши йому назву «Плугатар». У ТСОЗі було все спільне. Прибутки ділили від трудової участі. У 1927 р. держава виділила цьому товариству трактор «Фордзон». Першими трактористами були Харсун Володимир Сергійович, Романенко Михайло Кирилович, Чеберьов Сергій, Білик Григорій Корнійович.
 
altВпровадження нової економічної політики дало свої плідні результати. Полтавщина у 1925 році забезпечила 55 млн пудів хліба, тобто 15 % товарного хліба України. Разом зі зміцненням економіки поступово поліпшувався матеріальний стан і культурний рівень селян. Всі діти навчались.
 
3а придбання сільськогосподарського інвентаря, на будівництво. Було побудовано кілька вітряних млинів, десятки добротних великих хат, сараїв».
 
Але зерна майбутньої трагедії вже були засіяні. В 1927 році до Кримінального Кодексу УРСР була введена ст. 54 - аналог ст. 58 Кримінального кодексу РРФСР (1926). З’явилася юридична база засудження людей не за справжні злочини, а за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщини», «антирадянську агітацію». Село чекало на криваві та жорстокі жнива.
 
У 1928 році перед партійними і комсомольськими керівниками було поставлено завдання «покрити всі райони колгоспами, здатними замінити, як здатчика хліба державі, не тільки куркулів, але й індивідуальних селян» (Історія комсомолу Полтавщини, стор.75). 7 листопада 1929 року в газеті «Правда» Й. В. Сталін у статті «Великий перелом» наголошував, що саме в цьому році наступив великий перелом на всіх фронтах соціалістичного будівництва. Стосовно села мова йшла про «корінний перелом у розвитку нашого землеробства від дрібного і відсталого індивідуального господарства до великого і передового землеробства, до спільного обробітку землі» (Сталін Й. В. Твори, т.12, стор. 125). Не дивлячись на те, що згідно з директивами ХV з’їзду ВКП (б) (грудень 1927 р.) в Україні до кінця першої п’ятирічки (1928–1932 рр.) мали колективізувати лише чверть селянських господарств, вже 1929 р. була започаткована примусова колективізація.
 
У 1929 р. в селі Бориси теж було створено, спершу на добровільних началах, колгосп «Червоний партизан». Першим головою колгоспу був Білик Сидір Корнійович. Колгоспники мріяли про ще краще і повноцінніше життя, щоб у їхньому колективі було все найкраще, не гірше, ніж у добрих одноосібних господарів. Суспільна колективізація у більшості сіл здійснювалася авральними темпами з використанням різноманітних форм адміністративного примусу. Добро, нажите господарями мозолистими руками, відбирали силою.
 
Такі грубі порушення були і в нашому селі. Ось що пише Козуб Г. Т.: «По указанию В. И. Ленина был организован НЭП, который позволял каждому заниматься своим делом, бизнесом. На селе в то время были организованы ТОЗы (товарищеская обработка земли), а затем Сталин решил ТОЗы заменить колхозами. В начале 1929 года начали создавать колхозы: начали обобщать лошадей, даже крупный рогатый скот. Но условий для содержания не было. Скот вернули хозяевам, а для лошадей искали место у сельчан. Предложили и моему отцу уступить сарай для колхозных лошадей. Отец - Тимофей Гаврилович, которому было 26 лет, отказался. Тогда ему предложили переехать в полуразваленную хату, чтобы на его дворище организовать бригаду. Отец в это время был колхозником. Он не согласился оставить свой дом. У власти был один способ - раскулачить, хотя к тому времени уже вышла статья Сталина «Головокружение от успеха», где осуждалось раскулачивание среднего крестьянства. К моему отцу пришёл его дядя Григорий Николаевич, бухгалтер колхоза, и посоветовал ему одному уехать в Крым к дяде Игнату, который уехал туда на заработки. Он исходил из того, что семью не станут выселять, т. к. в доме оставалась жена с двумя маленькими детьми и старуха-мать. Но, несмотря на это, сельсовет дал добро на выселение. Если добровольно не уйдут - раскулачить. Я помню, как в январе 1930 года, когда мне было 5 лет, а сестре Марии 3 года, приехал со своей командой грабителей Левко Лошак и начал всё вытаскивать на улицу - мебель, кухонную утварь. У мамы было приличное пальто. Его сняли и напялили на неё сиряк. Всё разграбили, дом стал пустой. Всё сложили на сани и повезли к сельсовету. Забрали с собой и маму. Я расплакался, побежал за мамой, а Лошак ударил меня кнутом и обругал. С испугу я побежал сам не знаю куда. Меня поймала за селом т. (тетя) Векла и забрала к себе. Утром нас погрузили в санки, привезли на ст. Глобино и возник сказал маме: «А теперь, Оляна, со своими детьми едь куда хочешь и как хочешь». Наша мама ни разу никуда не ездила по железной дороге. Я не помню как мы оказались в Харькове, там мы потеряли Марию. Только к концу дня мы её нашли в вагоне на запасном пути. Я не помню, как мы доехали до Евпатории. Отец жил в 40–50 км от Евпатории в совхозе «Манай». Мама оставила нас в каком-то сарае, укрыла соломой и пешком оправилась искать отца. Около 5 дней мы с Машей лежали в соломе в холодном сарае. Когда приехал отец с мамой, мы были почти в бессознательном состоянии. Опомнился я в мазанке в с. Манай. Отец по тому времени считался грамотным человеком (4 класса). В совхозе он был бригадиром, затем его послали на курсы трактористов. Мы начали жить там, где находилась тракторная бригада - в с. Бузулук (4 км от с. Манай).
 
1 и 2 классы я учился в с. Манай. Ежедневно ходил зимой и летом. Учился в русской школе. Среди татар мы прожили до 1934 г. Все эти годы я жил среди татар, я с ними дружил, играл, знал их язык.
 
В середине лета 1934 года нам прислали письмо с предложением вернуться домой, пока ещё не разобрали наш дом. Мы вернулись в село Борисы осенью 1934 года. Приехали в пустой обшарпанный дом, пустое дворище. Не было продуктов, хлеба, топлива. Я спросил отца: «Зачем мы сюда приехали? Там у нас всё было». Отец ответил: «Здесь наш собственный дом, а там ты жил в чужой мазанке». Вскоре отец стал работать трактористом, и мы выжили».
 
Чи були ці випадки порушеннями та беззаконням? Окрім статей Сталіна та агіток, були ще й секретні директиви ОГПУ (Объединённое государственное политическое управление). Була й інша розшифровка абревіатури - «О, Господи, Помоги Убежать!» и «Убежишь - Поймаем, Голову Оторвём!». Згідно з цими директивами всіх кулаків поділяли на три категорії: кулаків першої категорії судили (за ст. 54), а їх членів сімей відправляли у заслання; кулаків другої категорії відправляли на заслання, не розлучаючи сімей; третю категорію переселяли на гірші землі в межах області, часто просто виганяли з домівок.
 
Наводжу короткий витяг з «Довідки ОГПУ про число репресованих органами ОГПУ за 1930 р. 31 липня 1931».
 
У 1930 р. через трійки ПП ОДПУ і ДПУ УСРР, Башкирії, Татарії і Якутії пройшло 179 620 чол. (перша категорія - прим. автора) З них:
 
  • засуджено до ВМП (розстріл) - 18966 чол., 10,6 %;
  • засуджено в ВТД (виправно-трудова діяльність) - 99319 чол., 55,3 %;
  • засуджено на заслання - 38179 чол., 21,3 %;
  • засуджено до висилки - 8869 чол., 4,9 %.
  • засуджено умовно і звільнено 14 287 чол., 7,9 %.
 
Найбільші репресії припали на Україну: ОГПУ УРСР - 22204 чол., або 12,4 %, і це навіть без Криму, який в ті роки не входив до складу УРСР (ПП Криму - 3055 чол., або 1,7 %)

alt

Згідно з «Довідкою Особливого відділу ОДПУ про кількість розкуркулених і виселених куркулів станом на 10 грудня 1930 р.» в Україні з 114518 кулацьких господарств було розкуркулено 70407. Виселено по другій категорії - 31593 сімей (146229 чоловік), розкуркулено, але не виселено - 21413 чоловік.
 
Репресивний маховик розкручувався і в нашому селі. Кулаків виселяли на Донбас та Миколаївські степи. Але були і засуджені.
 
На терор українське селянство відповіло. Так, згідно з «Доповідною запискою Секретно-політичного відділу ОГПУ про форми і динаміку і класової боротьби на селі в 1930 р. 15 березня 1931»: «Просте зіставлення даних статистичного обліку основних масових антирадянських проявів у селі в 1930 р. з попередніми роками показує значні зрушення у змісті і напрямі антирадянській діяльності в селі. У 1928–1929 рр. найбільш гострі прояви класової боротьби на селі (масові виступи, повстанство, терор) фіксувалися навколо хлібозаготівель.
 
У 1930 р. активні антирадянські прояви в селі вістрям своїм спрямовані проти колективізації; масові виступи, терор все більш виразно набувають переважно антиколгоспний характер».
 
«У квітні вперше за всі роки майновий терор чисельно перевищив фізичний. Переважання майнового терору спостерігається потім протягом майже всього 1930. Особливо масове поширення підпали майна і, зокрема, підпали хліба отримали на Україні (1884 підпали). На Україні згоріло від підпалів понад 100 тис. пуд. хліба».
 
За статистикою ОГПУ Україна визначена як найбільш уражений антирадянськими настроями район СРСР. Всього за 1030 рік по Україні було здійснено 2779 терактів (об’єктами терору були: робітники низового радянського апарату - 313 випадків; колгоспники - 599 випадків; активісти - 952 випадки; колгоспи - 827; радянські організації - 88 випадків), 4098 масових виступів («в окремих випадках натовп переобирав сільради, відновлювала інститут старост. Фіксувалися факти підпалів і розгромів натовпом приміщень сільрад і квартир активістів. Нерідко… виступаючі носили чорні, червоні, з антирадянськими гаслами, білі, сині прапори, з гаслам СВУ (Спілка визволення України), УРСР.»), розповсюджено 1211 листівок. Ось деякі з них: «Встань хвилею і задуши Радянську владу», «Селяни, паліть активістів-заготівельників», «Смерть активу, смерть тому, хто знущається над селянами», «Кріпіть наші ряди, гостріть зброю. За незалежну Україну».
 
Масові заворушення селянства було неможливо ігнорувати. 2 березня 1930 в газеті «Правда» була опублікована стаття Генерального секретаря ЦК ВКП (б) І. В. Сталіна «Запаморочення від успіхів. До питань колгоспного руху». Пропонувалося виправити «перегиби» допущені на місцях. Здавалося, становище селян повинне було б покращитися. Однак слова влади і її дії - різні речі. Після публікації статті Сталіна репресії навпаки посилилися.
 
За що судили моїх земляків:
 
  • ст. 54–2 - збройне повстання: розстріл або оголошення ворогом трудящих із конфіскацією майна та позбавленням громадянства
  • ст. 54–11 - всяку участь у контрреволюційній організації, передбаченій у цьому розділі: заходи соціального захисту, зазначені у відповідних статтях цього розділу
 
Зверніть увагу, якщо раніше засуджені селяни отримували відносно м’які покарання, після статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» покарання стали жорстокішими. Маховик репресій розкручувався. Генріх Ягода у своєму зверненні до апарату ОГПУ за 1932 рік зазначав: «… частина нашого апарату, замість удару по організованій к. - р. (контрреволюції, прим. автора), йде по шляху найменшого опору, заарештовуючи одинаків, іноді випадково.
 
… знаходяться окремі працівники, які замість невтомної, наполегливої і копіткої агентурно-слідчої роботи намагаються ганебними методами примусу вимагати свідчення.»
 
Апарат ОГПУ зробив правильні висновки з цього листа, в 1037–38 роках арештовували вже не одинаків, а цілі «контрреволюційні організації», а щодо «ганебних методів примусу», то навіть не віриться, що в роки Сталінської диктатури були чесні слідчі, але були і такі.
 
Використано матеріали книги
Сергія Харсуна «Рідне село Бориси»
та матеріали ОГПУ, опубліковані на
сайті Istmat.ru.
   

Опубліковано в журналі

№6(277) березня 2014

Cхожі статті

Чорно-білий світ ГМО, або чи все так однозначно
Десятиріччя злетів і надій
Сільське господарство під час війн. Історичний досвід великої країни
Трагедія у кукурудзі
Новітня історія українського АПК
«Конструктивний» діалог між сторонами
Обмежений фруктовий кошик