Банер

Вівчарство: повільний рух вперед

Олександр ГОРДА,
спеціально для "Агробізнес Сьогодні"
Серед головних факторів, що стримують розвиток вівчарства: відсутність власної племінної породи та незначні обсяги виробництва м’яса в господарствах.

 

Вівчарство в нашій країні викликає багато запитань і різних дискусій. Розмов про збитковість виробництва вовни до теоретичних порад, як правильно перебудовувати галузь на сучасному рівні. Поки що вівчарство залишається в Україні як міні-галузь. З колишніх радянських 80 млн овечок станом на початок нинішнього року в країні залишилось близько 1,3 млн голів усього поголів’я, у тому числі в підприємствах, що працюють на промисловому рівні — це лише близько 180 тис. голів овець в агрокомпаніях, що ведуть промислове виробництво, а середнє поголів’я становить лише близько 500 голів. З іншого боку, аграрна спільнота бачить намагання державних мужів щось змінити в цьому напрямі, з’явилися громадські об’єднання, які все активніше заявляють про себе. То ж що маємо нині насправді?

Ми спробували розібратися у цих проблемах, запитавши про ситуацію у вівчарстві одного з фахових експертів Мар’яна Троцького, керівника громадської спілки «Вівчарство та козівництво України».

Три головні проблеми
Ще в радянські часи вівчарництво України ґрунтувалося на тому, що головний збут від вирощування цих тварин йшов від продажу вовни, а не м’яса. За останні десятиліття світовими лідерами у цьому бізнесі стали виробники з Австралії та Нової Зеландії, попит на українські вівці сильно впав, і тому господарства втратили до нього будь-який інтерес. Щодо виробництва м’яса, то тут ситуація інша.

На світовому ринку попит на баранину стабільно зростає протягом останніх років і залишатиметься таким ще довго. Ціна на баранину в європейських супермаркетах у середньому становить 6 євро за кілограм, і це сильно приваблює охочих його туди постачати. А ще є багаті арабські ринки! Згідно з даними ФАО, споживання цього виду м’яса стабільно росте, до 2025 року ця тенденція зростатиме. Споживання цього виду м’яса передусім стабільно відбувається на ринках країн, що розвиваються, особливо Близького Сходу. А виробництво місцевої продукції сильно відстає від ринкових потреб.

На жаль, позитивна ситуація на ринках застала вітчизняних виробників у не досить сприятливому стані. З’ясувалося, що в Україні просто відсутні районовані м’ясні породи цих тварин, а племінних тварин треба завозити з-за кордону за валюту. Тому сьогодні українські виробники м’яса овець постали перед проблемою мати продуктивні районовані породи цих тварин. Зрозуміло, що господарства завозять передусім з Європи племінну худобу, але все впирається у собівартість та високі ціни. Вартість отриманих потім в Україні тварин просто досягає небачених показників! Давайте порахуємо: нормальної якості племінні європейські вівці коштують в Україні після виконання усіх законних розмитнень тощо від 700–750 євро за голову! Фактично окупність таких інвестицій за українських умов становить мінімум 5–6 років — швидше ніяк не вийде. І не треба доводити, що загальноекономічні проблеми нашої держави такі, що агробізнес не може собі дозволити працювати на таку перспективу. Поки що для багатьох агропідприємців це велика розкіш. Тому це головна проблема, що стримує його розвиток. Поки що держава ніяк не намагалася вирішити практично проблему.

Інше гальмо розвитку галузі стосується малої ємності внутрішнього ринку України. Споживання м’яса нашими громадянами досить незначне — низькі доходи більшості населення, відсутність відповідної культури споживання баранини та недостатність потужних рекламних кампаній у ЗМІ не дають серйозно збільшити його обсяги. Поки що грошей у більшості з українців вистачає лише на курятину, а споживати свинину є взагалі святою справою!

До цього додається третя проблема — господарства, що виробляють цей вид м’яса на промисловому рівні — невеликого розміру, у середньому близько 500 голів. Уявіть собі: для того щоб вести мову про якісне нарощування обсягів продажів м’яса, потрібно мати поголів’я в тисячі голів. Невеликі господарства не мають можливість самостійно заповнити бодай один контейнер для продажів на ринку. Так, мінімальна партія контейнера становить хоча б 20 т, а це значить, що треба забивати понад тисячу голів овець на місяць. Тому для формування таких партій аграріям треба хоча б об’єднати зусилля, або нарощувати поголів’я.

Не все так погано
Серед нових тенденцій останніх років — поява в Київській області сучасної потужної бійні компанії «Терра Річ», що працює виключно на забої м’яса овець. Там відсутні свинина та яловичина, а працівники дотримуються найвищих санітарних стандартів забою тварин. Обсяги забою у цій бійні поки що малі — лише 13–17 т/місяць, що вдесятеро менше за її фактичні можливості. Однак є всі сподівання, що ситуація зміниться на краще вже нинішнього року.

Основні регіони виробництва — традиційно Закарпатська, Львівська та Одеська області, але в останні роки ситуація змінюється, і до них тепер додалися Київщина та Чернігівщина. Тобто регіонально вівчарство поширюється. Серед господарств, що серйозно наростили поголів’я, можна виділити «Меринос-Захід» (Львівська область) та «Агро-ДІС» (Одеська). Вже до кінця року до них приєднаються й інші господарства…

Радують перші українські успіхи в експорті баранини. Експорт сьогодні ще невеликий, передусім до Азербайджану, яка збільшила квоти на ввезення відповідного м’яса. Але перші пробні партії вже пішли до цієї країни. Живих тварин беруть у наших господарствах турки. Турецька квота для віт­чизняних господарств в обсязі є досить значною — 23 тисячі голів на рік, що є перспективно для українських фермерів. Сподіваємося, що це — лише перші здобутки на цьому шляху.

Щодо вимог халяльного м’яса для України, то це також не є чимось нереальним. Поки що ми не маємо таких сертифікованих виробників, але сьогодні низка підприємств вже працюють у цьому напрямі, і з часом ми матимемо подібні можливості.

Робота асоціації
Через те, що усі господарства, що спеціалізуються на вівчарстві, зараз нарощують поголів’я, проблема ввезення племінних тварин залишається актуальною. Сьогодні в нашій асоціації намагаються зняти її, принаймні у бюрократичному розумінні. Для цього спільно з європейськими структурами, профільним вітчизняним міністерством розробляємо документи для спрощення їхнього ввезення в Україну. З іншого боку, залишаємо систему контролю за санітарним станом, щоб не завезти хворих тварин. Нині ці документи є на сайті нашої асоціації, йде плідна співпраця з міністерством. Щодо відшкодування коштів за худобу, то аграріям тут ще не все зрозуміло. Є рядок у бюджеті 2017 року в розмірі 5 млрд грн на відшкодування ПДВ, але зовсім не зрозуміло, як працюватиме цей механізм на практиці.

Також нами лобіюється рішення щодо бюджетної підтримки новостворених ферм, щоб ці невеликі господарства, котрі лише почали діяльність, мали якусь підтримку. Сподіваємося, що держава нас почує, і відповідні рішення будуть прийняті. Якби в бюджет закладалося хоча б відшкодування 50–60% вартості завезених племінних тварин, то серйозно дозволило б просунутися у цьому напрямі.

Подібний досвід є напрацьований у Казахстані, де протягом низки років компенсувалося близько 70% вартості племінної худоби. Тоді туди масово завозили племінних овець, і місцеві господарства отримали потужний розвиток.
   

Опубліковано в журналі

№4(347) лютий 2017

Cхожі статті

Світ навколо України, або Україна в центрі світу
Українське свинарство за стандартами ЄС
Знову про дотації на молоко
Насінництво сьогодні
Чи можна продовольчу безпеку держави забезпечити лопатою та граблями?
Курс на органіку, або сільгоспвиробництво завтрашнього дня
Шлях зерна: проблеми припортової інфраструктури