Банер

Гірка правда про латвійський сільськогосподарський сектор

Федір ВЕРХОВЦЕВ, спеціально для "АС"
У Латвії часто можна почути звинувачення у бік Європейського Союзу та місцевої влади про цілеспрямоване руйнування сільськогосподарського сектора країни. Зазвичай говорять про те, що при ЛССР всі поля були розорані, колгоспи — багаті, латвійське село процвітало. А коли настала незалежність, у сільське господарство Латвії прийшла розруха. Звичайно, жорсткі умови перенасиченого європейського ринку, високі санітарні та регуляторні норми поставили аграрний сектор Латвії в невигідне становище порівняно з іншими країнами ЄС. Насправді структурна криза і деградація сільськогосподарського сектора були закладені ще при СРСР у самій ідеї колективізації, настільки супротивної звичному укладу господарювання Латвії, втім, і не тільки.

 

Заслання, колективізація і ящики для снарядів
Цілеспрямоване руйнування сільського господарства Латвії почалося відразу ж після закінчення Другої Світової війни проголошенням боротьби з хутірськими господарствами і посиленим будівництвом колгоспів. Перший колгосп «Накотне» Єлгавського повіту був заснований 22 листопада 1946 року, а на 31 грудня 1949-го в колгоспи було об’єднано 85,3% селянських господарств. Подібне об’єднання зустрічало запеклий опір місцевого населення, яке не бажало ставати колгоспниками і працювати на «загальній», тобто нічийній землі. Щоб зламати цей опір, 25 березня 1949-го в Латвійській РСР почалася репресійна операція «Прибій»: згідно з рішенням Ради Міністрів Латвійської РСР від 17 березня 1949 року за підписом тодішнього прем’єр-міністра Віліса Лаціса, у віддалені райони Сибіру і Далекого Сходу було вислано 43 000 осіб, у тому числі 3369 дітей дошкільного віку. Переселенцям дозволялося взяти тільки мінімум речей. Їхня худоба і будинки надходили в розпорядження колгоспів, тобто все відбувалося у «кращих» традиціях колективізації 20-30-х років. До грудня 1950-го влада могла відрапортувати, що в колгоспи вступило 227 тисяч, або 96,5% селянських господарств. Приголомшлива свідомість, товариші!
 
В результаті таких дій багато селян, чиї предки поколіннями працювали на землі, подалися у міста за більш високими зарплатами. Розорені колективізацією хутори спорожніли. Доріг стало менше, і хоча їх якість погіршилась, але не критично, адже при використанні великих сільськогосподарських угідь не було потрібно багато якісних під’їзних шляхів. Відбулась також і зміна структури сільського господарства. Основний натиск був зроблений на тваринництво, притому що довоєнна Латвія славилася саме зерновими культурами. Запекла боротьба з хуторами і хуторянами велася до кінця 80-х. Наприклад, у 60-х роках було введено заборону на будь-яке будівництво на хуторах, а при переселенні в колгоспи обіцяли кращі ділянки. Рівень деградації був настільки стрімким, що вже до початку 80-х латвійське селянство складалося чи не наполовину з представників інших національностей, які були далекі від сільського господарства. При цьому серед «потомків» радянських громадян було поширене гірке пияцтво.
 
Що стосується знаменитих колгоспів «мільйонерів», таких як «Накотне», «Лачплесіс» або «Адажіо», жили і багатіли вони не за рахунок аграрної продукції, а завдяки іншим доходам. У 70-ті роки, коли почався їхній розквіт, основний прибуток вони отримували за рахунок підсобних господарств, а не з землеробства або традиційного тваринництва. Наприклад, в «Накотне» вирощували агар-агар для парфумерної промисловості, «Лачплесіс» славився норковим господарством. У колгоспі «Адажіо» теж розводили «валютних» норок, виробляли ящики для снарядів та іншу далеку від традиційного колгоспу продукцію. Зате в легенді про колгосп, а потім агрофірмі «Адажіо» згадується про колгоспників, що заробляють по 500-600 рублів на місяць, а в цей час обід у колгоспній їдальні коштував 60 копійок, а в зразково-показовому, але малоприбутковму тваринницькому комплексі використовувалися комп’ютери. Однак реальна кількість фахівців у них теж було невелика.
 
У результаті такої «мудрої» політики більшовиків до кінця 80-х сільське господарство Латвії виявилося в глибокій кризі. У сухому залишку воно представляло з себе масу питущих безвольних, апатичних колгоспників, а також знищені хутірські господарства та розпорошені, відвиклі працювати хуторяни, при десятці великих колгоспів торгують армійськими ящиками, норками і т.п. Власне, впавши у 90-му році СРСР оголив весь той розгром, який був учинений в сільській галузі країни і ретельно приховувався за радісними зведеннями.

Чому Литва змогла, а Латвія ні?
Питання «Чому Литва після 1990 року змогла розвинути і зміцнити своє сільське господарство» не дає спокою більшості жителів Латвії. Зазвичай критикуючи сучасне становище сільського господарства в Латвії, люди згадують про сусідню Литву, «яка змогла». Змогла те, що не змогли сусіди. Правда, таке порівняння видимих успіхів повинно проводитися обережно. Умови в Латвії та Литві за радянських часів у сільськогосподарському секторі склалися дуже різні, а це великою мірою вплинуло на сучасний стан справ.
 
На відміну від Латвійської РСР в найперші місяці більшовицької влади литовське соціалістичний уряд почав відстоювати інтереси хуторян, селян і взагалі сільського господарства країни. Можливо, це були відгомони державного досвіду Великого Князівства Литовського. Новим урядом країни була висунута формулювання: «Будь-які спроби зазіхнути на особисте майно селян або проти волі трудящих селян, нав’язати їм організацію колгоспів будуть суворо покарані як такі, що шкодять інтересам народу і держави». Це формулювання знайшло своє відображення у Конституції Радянської Литви 1947 року. Як не дивно, але це виявилося можливим.
 
Нагадаємо, що в Латвійській РСР перший колгосп з’явився 1946 році, а на 1949-го в колгоспи було об’єднано 85,3% селянських господарств. У Литві процес знищення приватного подвір’я не був підтриманий місцевою більшовицькою владою. Так, перший колгосп там з’явився тільки в 1947 році в Кедайняйському районі, в який вступили лише 14 сімей, а за весь рік замість 34 запланованих колгоспів ледве-ледве зібрали 20. При цьому, до того ж, у 1949 році на території Литовської РСР малося 614 колгоспів, набагато більше, ніж рік тому, але все ж не стільки, скільки було потрібно владі — вони об’єднували всього близько 3,9% селянських господарств. Литовські селяни не були змушені залишати насиджені місця і подаватися у місто на пошуки їжі і заробітку.
 
Без сумніву, як і в Латвії литовське селянство зазнало репресій. 22 травня 1948 року в Литві була здійснена перша масова депортація сільського населення, в ході якої тільки, за офіційними даними, було заслано 11345 сімей. Після цього уповноважений із проведення цієї екзекуції у Йонішкському повіті Й.Блека рапортував: «У повіті значно зросло бажання вступати в колгоспи. Ці настрої слід використовувати для створення колгоспів». Всього за 1948 рік було вислано 33 496 осіб, а саме 8765, коли з Латвійської РСР — 41445 чол. Тобто майже на 10 000 більше. І це при тому, що населення Литви помітно перевищувало, як і зараз, населення Латвії у процентному співвідношенні.
 
В цілому ситуація була м’якшою, ніж у Латвійській РСР. Так, у литовських селян віднімалися засоби праці, їм скорочували по максимуму трудодні і різні державні повинності радянських селян. Запізніла і спеціальна постанова ЦК ЛКП (б) і СМ ЛССР «Про організацію колгоспів у Литовської РСР» — вона з’явилася тільки наприкінці березня 1948-го і саботувалася на місцях. Колективізація і боротьба з куркульством значно відставала від широкого розмаху, влаштованого більшовиками на території Латвійської РСР.
 
Врятувало литовське село і широкий партизанський рух у густих сільських районах. Щоб не збільшувати популярність «лісових братів», місцеві більшовики не прагнули видавити місцеве сільське населення у міста, а села наповнити інородцями з інших республік СРСР, як це сталося у багатьох районах Латвійської РСР.
 
За названих причин колективізація у Литві пройшла дуже м’яко, порівняно з іншою частиною СРСР. Так, литовський селянин, як і будь-який інший, випив гіркоту радянського «раю», отримуючи заробітну плату від 4 до 11 копійок за трудодень, безкоштовно працюючи до втрати сил і свідомості на будівництві доріг і постійно відпрацьовуючи величезну радянську панщину, але в порівнянні з іншими частинами СРСР це були дуже м’які умови.
 
Литовські селяни залишилися на своїй землі і зберегли особисті підсобні господарства. Так, у 1953 році колгоспи і радгоспи в Литві виробляли всього 27,8% м’яса та 19,3% молока. Все інше надходило з підсобних господарств колгоспників, які для вирощування своїх корів і свиней використовували колгоспні корми — як легально, так і нелегально. Потомствені литовські селяни, господарські та діловиті, працелюбні витягли з ями навіть збиткову колгоспну систему: в 1966-1969 роках в Україні у колгоспників було скуплено тільки 3,8% м’яса, у Молдові — 2%, в Росії — 6%, а в Литві — навіть 25% і більше. Латвійський колгоспник у цей час, аби заробити і покрити збитки, що не орав землю, а клепав армійські ящики, вирощував норок та іншу дорогу в СРСР продукцію.
 
Коли СРСР канув у Лету, і Литва завоювала незалежність, на її території, як і в Латвії, звалилися збиткові колгоспи. Однак на відміну від Латвії, в Литві залишилося головне — селяни і їх господарства, які вміли і бажали працювати на землі. Половина сільськогосподарських земель Литви засіяні зерновими культурами, а не ріпаком, цукровими буряками та іншими популярними культурами, які латвійські фермери вирощують заради прибутку, не відрізняючи при цьому жита від ячменю. І знову в Литві влада перейнялася про своого селянина, а литовський сільськогосподарський сектор після серії реформ, злетів і падінь знову став зі збиткової галузі дохідною.

За матеріалами патріотичних
латвійських груп у соцмережах
   

Опубліковано в журналі

№22(317) листопад 2015

Cхожі статті

Тепло навколишнього середовища
Кілька штрихів сільського господарства Мексики
Варіанти автономного обігріву
Аграрне життя Республіки Кіпр
Сучасні сонячні технології
Данія: фермерство і не тільки
Агрегати для снігоприбирання