Восени від сходів до кущіння посіви озимих зернових культур заселяють і пошкоджують злакові мухи, цикадки, попелиці, хлібна жужелиця, озима совка. Ранні посіви, а при теплій осені і посіви оптимальних строків потребують захисту в осінній період.
На початку масового заселення шкідниками в період «сходи-початок кущіння» проводять крайове або суцільне обприскування одним з інсектицидів, враховуючи спектр дії. Економічні пороги шкодочинності: злакові мухи — 40–50 мух на 100 помахів сачком (личинками пошкоджено 6–10% рослин), личинки хлібної жужелиці (1–2 екз./м²), гусениці совок (2–3 екз./м²), цикадки (120–150 екз./м²), злакові попелиці (50–100 екз./м²).
Восени проводять обстеження посівів і при виявленні мишовидних гризунів (3 і більше колоній на 1 га) застосовують принади Роденфос (3 г у нору), Шторм (1–2 брикети в колонію), Бродісан, а. р. (3 г у нору), Бактероденцид (2 г у нору). Принади, що були з’їдені, відновлюють через 7–10 днів.
Догляд за посівами озимини у ранньовесняний період повинен базуватись на врахуванні стану рослин, який значною мірою залежить від строків відновлення вегетації та погодних умов у цей період. Саме вони можуть виступити вкрай негативним фактором у разі пізнього відновлення, через різке зменшення рівня життєздатності рослин. Середньобагаторічними показниками відновлення вегетації озимої пшениці у Кіровоградській області вважається третя декада березня.
Традиційні підходи до підживлення посівів озимої пшениці азотними добривами можуть мати низьку ефективність і навіть зумовити втрати врожаю та зниження рентабельності їх використання. Класична система підживлення озимої пшениці у ранньовесняний період передбачає підживлення слаборозвинутих посівів після гірших попередників по мерзлоталому ґрунті, а потім використання прикореневого підживлення у кінці фази кущіння. Нормально розвинуті посіви, незалежно від попередників, пропонувалося підживити прикореневим способом у середині або ж наприкінці фази весняного кущіння.
Але ці рекомендації були розроблені з урахуванням певної системи удобрення озимої пшениці та всіх сільськогосподарських культур у сівозміні. Вони виявилися ефективними за умови, що на кожен гектар ріллі вносилося від 80 до 110 кг/га елементів мінерального живлення, та існування паритету цін на мінеральні добрива і сільськогосподарську продукцію.
На сьогодні, внаслідок зміни вищенаведених чинників і особливо умов мінерального живлення рослин, все більшої актуальності набувають методи діагностики. Вони дозволяють визначити норму використання азотних добрив та розробити схему підживлення посівів озимої пшениці, передусім залежно від умов мінерального живлення. Такий підхід на перше місце у системі ранньовесняних підживлень ставить не попередник, а стан розвитку рослин та наявність доступних елементів живлення у ґрунті.
Ефективність використання азотних добрив у системі ранньовесняних підживлень залежить від строків та способів їх внесення. Дія азоту у ті чи інші фази росту та розвитку рослин озимої пшениці абсолютно різна. Чим раніше проводиться ранньовесняне підживлення, тим більшими є сподівання на підвищення урожайності, а чим пізніше — тим більш ймовірне поліпшення якісних показників зерна (табл. 1).
Таблиця 1. Дія весняно-літніх підживлень азотом на репродукційний процес у рослин озимої пшениці
Ми пропонуємо такий підхід до визначення норми використання азотних добрив у ранньовесняних підживленнях. Головна суть у тому, що норма внесення азотних добрив розраховується за показниками виносу азоту однією тонною зерна та відповідною кількістю соломи з обов’язковим урахуванням запасів азоту у ґрунті і головне — стану розвитку рослин у ранньовесняний період. Результати наукових досліджень свідчать, а практика сільськогосподарського виробництва переконує, що сподіватися на однакову урожайність посівів зі щільністю стеблостою 1100–1300 стебел і 350–500 майже неможливо. Тому фізіологічні потреби таких посівів у азотному живленні різні. Внесення однієї і тієї ж норми азоту для перших посівів може виявитися недостатньою, а для других надто великою, що вкрай неприпустимо за нинішніх економічних умов господарювання.
Таким чином, для визначення норми використання азотних добрив необхідно мати інформацію про наявність азоту у ґрунті та оцінити стан розвитку рослин озимої пшениці на кожному полі. Стан розвитку рослин необхідний для прогнозування можливого рівня урожайності. Оцінивши реально цей показник на кожному полі, можна розрахувати загальні потреби азотного живлення рослин за наявними показниками виносу одиницею продукції та відповідною кількістю соломи. Норма внесення азоту буде рівнятися різниці між розрахованими нами потребами рослин на формування певного рівня урожаю та наявністю його у ґрунті.
Такий підхід дозволяє диференційовано підійти до кожного окремого поля і чітко засвідчує, що навіть для сільськогосподарських підприємств з невеликими посівними площами озимини не може бути однієї і тієї ж норми. Це забезпечує найвищу ефективність використання мінеральних добрив, і що головне, може наблизити умови азотного живлення до фізіологічних потреб рослин.
Передусім необхідно буде підживити ті посіви, які найбільшою мірою потребують додаткового азотного живлення. Посіви, які добре або ж середньо забезпечені азотом і мають добрий стан свого розвитку, підживлюються пізніше. Тому там намагаються стимулювати не процеси кущіння, а збільшення продуктивності колоса.
В основному ранньовесняне підживлення по мерзлоталому ґрунті, прикореневе у фазі кущіння та на початку виходу рослин в трубку сприяє зростанню урожайності озимої пшениці і, як свідчать численні дослідження, майже не впливає на якісні показники зерна. Проте такий підхід для виробників, котрі намагаються отримати високоякісне зерно внаслідок застосування позакореневого підживлення рослин сечовиною, є надто небезпечним. Прикореневі підживлення рослин дійсно передусім стимулюють репродукційні процеси у рослин, в результаті чого збільшується рівень урожайності. Але при цьому досить часто упускається те, що саме вони забезпечують певний вміст азоту у вегетативних частинах рослин, який виступає основою для формування високоякісного зерна. Ефективність дії позакореневого підживлення рослин у фазі колосіння перш за все буде залежати від вмісту азоту у вегетативних частинах. Якщо він буде низьким, то позакореневе підживлення виявиться цілком неефективним щодо поліпшення якісних показників зерна (табл. 2).
Таблиця 2. Доцільність позакореневих підживлень у фазі колосіння (діагностика у фазі трубкування)
Проведення позакореневого підживлення азотом у фазі колосіння та пізніше значною мірою модифікується умовами зовнішнього середовища та організаційно-агротехнічними факторами. Лише дотримання вимог застосування цього прийому може забезпечити відповідний позитивний ефект.
Умови, при яких найбільш ефективне проведення позакореневого підживлення:
- кількість азоту у верхніх листках рослин від 1,6 до 3,1%;
- оптимальний період: колосіння — формування зернівки — початок наливу;
- найбільш оптимальна форма азоту — сечовина;
- вміст біурету у сечовині не повинен перевищувати 0,3%;
- концентрація робочої рідини має бути у межах 10–15%;
- суха погода знижує ефективність підживлення, волога, навпаки, збільшує;
- проведення боротьби із клопом шкідлива черепашка;
- здоровий, спроможний до функціонування листковий апарат;
- здатність сортів формувати високоякісне зерно.
При ранньому відновленні вегетації зріджені, слабко- та середньорозвинуті посіви необхідно підживити якомога раніше по мерзлоталому грунті дозою азоту 25–30 кг діючої речовини на 1 га, що буде стимулювати додаткове весняне кущіння та підвищення загальної щільності стеблостою; розвинуті та перерослі посіви підживити N25–30 прикореневим способом (сівалками) в середині фази весняного кущіння.
В подальшому не виключається додаткове підживлення посівів у разі виникнення сприятливих умов вологозабезпечення. Норму внесення азоту необхідно буде встановити, виходячи зі щільності стеблостою та потенційних можливостей посівів.
За умови відновлення вегетації за середньобагаторічними показниками стратегія підживлення посівів наступна:
- слаборозвинуті посіви озимої пшениці зі щільністю стеблостою 350–400 шт./м² необхідно буде підживити якомога раніше. Найбільша ефективність цього заходу буде досягнута по мерзлоталому ґрунті. Норма внесення добрив має бути обов’язково пов’язана з можливим рівнем урожайності. Необхідно пам’ятати, що за такого відновлення вегетації урожайність цих посівів буде нижчою, ніж за ранньої вегетації. Не виключаємо ситуації, що у багатьох випадках запасів ґрунтового азоту може виявитися цілком достатньо для формування певного рівня урожайності;
- нормально розвинуті посіви, у яких нараховується 1200–1700 стебел на 1 м², необхідно підживити у кінці фази кущіння-на початку трубкування;
- підживлення загущених посівів зі щільністю понад 2200 стебел на 1 м² потрібно провести на початку фази трубкування прикореневим способом.
За пізнього відновлення вегетації, яке безпосередньо буде викликане подовженням тривалості зимового періоду і є найбільш небезпечним, діагностика стану посівів набуває першочергового значення.
Питання підживлення за цих умов настільки складне, що доходить до критичної межі: чи доцільно як із фізіологічної, так і економічної точок зору проводити підживлення взагалі? Небезпека з фізіологічної точки зору в цьому випадку криється у наступному. Рослини надмірно ослаблені тривалим зимовим періодом, з низьким вмістом вуглеводів. Проведення їх підживлення сприяє тому, що вони інтенсивно поглинають азот із мінеральних добрив, а запасів вуглеводів недостатньо для його включення у білкові молекули. Відбувається їх фізіологічне отруєння. Тобто, якщо до підживлення посіви були зеленими, то через 7–10 днів вони втрачають інтенсивність росту, жовтіють, а у деяких випадках навіть гинуть. Цей процес особливо посилюється в умовах посухи.
Неодноразові спостереження за такими посівами дозволяють стверджувати, що підживлення надто ослаблених внаслідок тривалого зимового періоду посівів можна проводити лише тоді, коли вони утворять нові весняні вторинні корені. Це єдине свідчення того, що рослини регенерували всі пошкодження, відновили свої фізіологічні процеси та здатні нормально засвоювати елементи живлення.
Назар УМРИХІН, завідувач лабораторії біоадаптивних технологій
в АПВ Кіровоградської ДСГДС НААН, канд. с.-г. наук;
Олег ГАЙДЕНКО, учений секретар Кіровоградської ДСГДС
НААН, канд. техн. наук;
Микола МОСТІПАН, завідувач кафедри загального землеробства ЦНТУ, канд. біолог. наук;
Оксана ЗВЄЗДУН, завідувач навчальних лабораторій кафедри загального землеробства ЦНТУ
