Українські економічно-виробничі підходи сьогодні можна назвати унікальними — з одного боку, вони базуються на принципах ринкової економіки, з іншої ж — тягнуть спадщину централізованого виробництва радянського періоду, коли основні акценти на великих виробниках. За словами голови Громадської ради при Держпродспоживслужбі Віталія Башинського, це і одним із тих головних критеріїв, що відрізняють українську економіку від економіки країн зі сталою традицією ринковості.
«Основне товарно-виробниче законодавство у нас прописане під великого виробника, в той час як, наприклад, у європейських країнах акцентують на різноманітті виробництва, конкурентній боротьбі між численними дрібними й середніми виробниками та можливості вибору для споживача. Функції держави зводяться до контролю та запобіганню антиконкурентному середовищу та захисту прав і свобод успішніших, не забуваючи про стимулювання і допомогу тим, хто починає», — зазначив Віталій Башинський
По суті, держава Україна сьогодні стимулює роботу холдингів і пишається нею. Європейські ж країни стримують бажання виробників укрупнюватись, щоб не допустити перевиробництва і, як наслідок — зниження ціни на продукти й поступового знищення малих виробників.
Українська ситуація не вигідна з багатьох причин. Перш за все, монополія шкідлива з погляду продовольчої безпеки — ситуація, коли половина ринку належить одному виробнику або основне виробництво, сконцентроване в кількох точках, уразлива: щось трапляється з одним підприємством, і країна втрачає величезну частину ринку. По-друге, вона негативна для малих виробників, які мають потенціал і можливості, але не можуть зареєструвати невелику потужність і працювати через те, що не дотягують до вимог, що прописані під великі потужності. По-третє, вона не сприяє розвитку виробництв з високою доданою вартістю, бо робить товаровиробничу діяльність вигідною тим, хто може забезпечити низьку собівартість і масовість.
Проте не можна сказати, що в результаті такої ситуації дрібне товарне виробництво зникло. Воно існує в основному як «домашнє» і, по суті, випадає з економіки країни, породжуючи низку ризиків. Існування агропродовольчих ринків і стихійної торгівлі — це докази того, що український споживач хоче купувати продукцію дрібних виробників, але споживачі ж в такій ситуації ризикують, бо купують продукти з мінімальною простежуваністю й виготовлену практично без жодного контролю.
«Продаж так званих домашніх виробів офіційно дозволено на агропродовольчих ринках, а не офіційно їх продають усюди, де ходять покупці, — зазначив Віталій Башинський. — Механізм доступу на такий ринок зводиться до елементарної простежуваності до власника тварини, яка виробляє сировину та місця проживання продавця. Український споживач у результаті купує продукцію знеособленого виробника, який зацікавлений продати тут і зараз, особливо не дбаючи про репутацію. Здавалося б, проблеми в цьому немає — кожен робить вибір сам, де і що купувати, однак в українських селах з’являються «середняки», які не хочуть бути просто знеособленим виробником сировини, а готові пропонувати унікальний якісний продукт. Держава не може й далі ігнорувати бажання покупця купити такі продукти та бажання виробників розвиватися у цьому напрямі».
Ставити виробників продуктів із високою доданою вартістю на один рівень із «домашніми» — не правильно і не справедливо, однак і досі на державному рівні немає дієвої контрольної системи для них, працювати ж за правилами агрохолдингів вони не можуть. Сьогодні частково функцію держави беруть на себе провідні торгові мережі, допускаючи на свої полиці товари дрібних фермерів і перевіряючи їх за власною системою контролю. До прикладу, марка «Лавка Традицій» чи фермерські відділи у супермаркетах. Однак у стратегічній перспективі цього недостатньо. І експерти, і виробники сходяться на думці, що Україні потрібен чіткий дієвий механізм розвитку саме дрібнотоварного виробника крафтового типу, а не тих, хто робить «домашню» продукцію, адже українське «домашнє» — це не те саме, що крафтове, наприклад, у Німеччині чи Франції.
Перше, що відрізняє крафтового виробника від продуцента «домашньої» продукції, — репутаційна відповідальність. Такий виробник зацікавлений у впізнаваності свого продукту, відтак у його високій якості й безпечності. Як свідчить європейський досвід, це значно дієвіший механізм, ніж контроль кінцевого продукту невідомого походження.
Крафтовий виробник — це завжди про прозору відповідальність, коли всі етапи виготовлення продукції простежувані, а виробник особисто може відповісти за її якість. Ця прозорість забезпечується по-різному. У деяких країнах місця для продажу продукції такого типу обмежені місцем виробництва. У деяких — тільки виробник особисто або члени його родини можуть продавати продукцію безпосередньо споживачеві, або ж магазину дозволено торгувати тільки тоді, коли хоч один дорослий член сім’ї локального виробника є у ньому. Є випадки, коли виробнику заборонено самостійно фасувати продукт, це право надається тільки за присутності покупця. Наявність прямого маркування на кожному реалізованому шматочку або фотографії фермера на пакуванні — також є серед вимог до крафтового виробника в деяких країнах. Усе це — методи, що стимулюють самоконтроль виробника, прищеплюють йому особисту відповідальність за свій продукт. Відтак завдяки практично безпосередньому контакту з виробником споживач отримує більшу впевненість у якості продукту, мотивацію купувати локальний товар й урізноманітнювати свій раціон.
Прописати визначення крафтового продукту; чітко сформулювати поняття малих і середніх обсягів виробництва; встановити відповідальність за фальсифікацію продукції та механізми контролю за цим; сформулювати чіткі й зрозумілі правила локальної торгівлі та поняття оператора ринку локальної торгівлі; встановити вимоги до дрібнотоварного виробника для реєстрації його діяльності — це тільки узагальнений короткий перелік необхідних кроків для закріплення на українському ринку діяльності малих крафтових виробників, які потрібно починати робити. Віталій Башинський уважає, що до цього переліку варто додати ще й споживача як основного рушія процесу формування крафтового виробника. «Доки споживач не захоче впорядкувати свій стіл і далі купуватиме неідентифіковану продукцію сумнівної якості — всі вимоги марні», — зазначив він.
Підсумовуючи, зазначимо, що створення крафтового виробника харчових продуктів в Україні — це багатосторонній процес, у який держава, виробники та споживачі повинні вносити свою частку, висувати пропозиції — за досвідом інших країн — це найдієвіший спосіб. В ідеалі процеси мають відбуватися паралельно, коли всі сторони виконують свою частину роботи й ведуть обговорення, щоб дійти до спільного знаменника.
Наталя КУЗЬО, спеціально для Агробізнесу Сьогодні
