Наша країна має щедру природу. Це не лише чорноземи, що становлять більше як 60% площ із 32 млн гектарів орних земель. Немає потреби аналізувати статистичні довідники. Достатньо проїхати в будь-який регіон нашої країни й буде власна нагода переконатися, які тут дбайливі господарі на землі. Якщо перед вами розкривається простір невідомо чого, бо тут нема посівів сільськогосподарських рослин, землі бідні й до горизонту території порослі кущами верби та окремими молодими березами, маєте знати, що то вже володіння лісового відомства. Стиглого лісу в нашій країні дуже мало, і той нещадно рубають у Карпатах і на Поліссі. Території лісових вирубок звичайно знову заселяють лісом, переважно способом «самосіву». Що природа сама занесе насіння вітром зі сміттєвих порід: берези, осики, верби, вільхи і т. д., те і ростиме. Колись, можливо, тут і виросте та відновиться ліс. Сосну з гріхом пополам у лісгоспах ще трохи садять, проте без особливого ентузіазму.
Лісників можна зрозуміти. Закладання нових насаджень — це матеріальні затрати. Лісгоспам потрібні гроші прибутку, а не затрати. Для прибутків потрібно активно продавати деревину. Бажано кругляком, бо так краще купують і мороки менше, хоч це і дешево, зате можна продати більше. Відповідно, більше потрібно буде пиляти й рубати. На час роботи лісничих лісу в них ще вистачить. Колись у регіоні Карпат були побудовані деревообробні комбінати. Виготовляли вони різні пиломатеріали та меблі, зокрема і на експорт. Тепер їх фактично немає. Закрили й знищили. Причина: немає для їх роботи сировини.
Звучить дещо дивно. Кругляк буку під офіційною назвою товару — «дрова», їде через кордон на експорт. Якісні меблі з наших твердих порід тепер виготовляють у наших сусідів. Там є робота, туди й приходять кошти за готову продукцію. Сировина традиційно дешева. Завтра така сировина у нас теж закінчиться. Причина дуже проста. Спробуйте знайти у вітчизняних лісгоспах сьогодні на свіжих лісових вирубках нові промислові насадження ясеня, клену білого (явору), горіха чорного, буку чи дубу. Все це цінні й тверді породи деревини, з яких руками вітчизняних майстрів можуть бути виготовлені чудові меблі та відповідна вагома додаткова вартість продукції. Їх лісничі з лісниками майже не садять. Як дружно не насаджували і в попередні десятиліття. Чому? Це ж потенційні вагомі гроші, вже для онуків. Це все затрати. А раз затрати, значить невигідно. Ось і відновлюються старі й нові лісові вирубки сміттєвими лісовими породами: осикою та березою з вербою. Яке майбутнє за такого підходу лісничих професіоналів буде у вітчизняних лісів? У автора відповіді нема.
А що в наших сусідів із такими питаннями ? Там із лісом, як і на орних землях, повний порядок. У країнах ЄС площі лісів у структурі території займають від 30% і більше. Ліс вони регулярно садять відповідних порід, рубають дуже раціонально і глибоко та комплексно переробляють отриману лісову сировину. У нашій країні разом із фактично вирубаними лісозахисними смугами, особливо в Степу, лісових насаджень тільки близько 14,3% площ, із них стиглих лісів офіційно трохи більше за 4%. Ліс — це насамперед ефективний захист від суховіїв і посухи, від різких перепадів температур й інших негативних чинників у регіонах. Площа лісів у країні має бути мінімум удвічі більшою, як є сьогодні. Проте такі питання практично не турбують ні лісників, ні аграріїв. У Європі на експорт продають деревину тільки Фінляндія, РФ і Україна. Всі інші купують, особливо в Україні, переважно тверді породи, кругляком. Той самий бук, дуб, клен й інші породи.
Рубаємо з розмахом
Ну а що ж ми? У нас ринок, постійно потрібні гроші. У нас Карпати вже стали майже зовсім лисі. У сусідів такої практики нема. Площі лісів скорочуються, зате зростають руйнівні повені та рукотворні природні лиха з десятками мільйонів збитків кожного року й інші «задоволення» для місцевих жителів, що живуть фактично з лісу. Як доповнення в гірських селах і долинах майже в кожному дворі є власна пилорама. Вони теж регулярно пиляють деревину. Тобто крім великих лісгоспів, що регулярно рубають ліс у горах із промисловим розмахом, його активно нищать і місцеві жителі. Як будете жити без стиглого лісу, як все дорубаєте? Та якось воно буде, зате сьогодні потрібні гроші. Ось їх і добувають самим простим шляхом: реалізацією деревини.
Кожного року з розмахом і рекламою в лісгоспах, і областях проводять пишні конкурси лісорубів. Змагаються сильні та вправні хлопці в майстерності рубати та пиляти. А садити новий ліс? Нема ні конкурсів, ні змагань, ні днів «Зеленого друга», ні традицій садити ліс усім селом, чи всією країною. Це не наші традиції. Такі традиції є за кордоном. Їм потрібно. Вони дбають про майбутнє. Нам лопати й саджанці не потрібні. Це клопіт. Нам більше пасує сокира та мотопила. Нам потрібні гроші. Тому сподіватись на те, що рівень заліснення території в Україні в найближчі десятиліття наблизиться до мінімально необхідних 30%, не доводиться. (Два століття тому майже 50% території України була вкрита природним лісом.)
Ми можемо дружно й узгоджено лаяти регулярні посухи (за сто років їх частота зросла до одної сильної посухи на десять років і двох помірних) і отримувати від них регулярно мільярдні збитки втраченої аграрної продукції, проте саджати й відновлювати вітрозахисні лісові смуги та ліси, щоб активно протистояти посухам, це для нас вже занадто. Це клопоти не для нас. Ми, як сучасні бізнесмени, маємо дбати про прибутки, а не про всякі там затрати й розмови про зелених друзів. Ми ж не якість там французи, що вивели з обороту (землі приватні) 3 млн гектарів орних земель і перетворили їх або на лісові насадження, або на резервати природи. Від реалізації такої програми виграла і природа, і французи. У нас зовсім не так. У нас ринок і мало грошей. Маємо думати і вчитись.
Олександр ІВАЩЕНКО, д-р с.-г. наук,
академік, дійсний член НААН
