Ми читаємо гарячі законодавчі новини з Північної Америки та Євросоюзу та чудуємося: вони що там геть із глузду з’їхали? Додуматися позабороняти ледь не половину діючих речовин, а за посівами чим доглядати..? Причому там і мови немає про спалювання стерні чи надмірне внесення міндобрив, однак усе ті німці та англійці не заспокоються і ледь не щодня піднімають нові аграрно-екологічні питання.
Не будемо довго просторікувати про стан, колись дійсно славнозвісних українських чорноземів — всі все знають та розуміють. Ліси та лісосмуги повирубували, річки позникали, вітрова ерозія переміщує мільярди тонн родючого шару, а на поля при цьому щедро виливається і висипається усе, що можна і не можна. Додамо сюди ще й часті зумисні і випадкові пожежі і, своєю чергою, висловимо щирий подив: як воно ще й родить? Адже режими циркуляції вологи безнадійно порушені, тому вираз «100 днів без дощу» набуває дедалі більшого поширення. Та сама архіважлива біота багато де безнадійно вбита, грунти переущільнені, органіка вноситься лише в одиницях господарств.
Це означає, що рано чи пізно поля у багатьох господарствах можуть дійти до такого стану, як років зо 15 тому у Китаї, де мільйони чи десятки мільйонів гектарів землі перетворилися на стерильні пустелі. Скільки б ми не кидали у землю міндобрив, це не допоможе без дотримання нормального природного стану в полях та навколишній місцині.
Втім, годі про погане, а краще поміркуймо про те, як можна у межах окремого господарства цьому запобігти, плануючи не на рік чи на два вперед, а на цілі покоління, включаючи і власне.
…З одного боку, маємо констатувати, що в багатьох господарствах по всій території України почали відновлювати стада ВРХ чи принаймні ставити свинокомплекси. Нехай там пару сотень дійних корів зі шлейфом, однак вони є. Їх власники пояснюють таку несподівану для українських реалій альтернативу просто: хочемо підстрахуватися в економічному плані. Однак обов’язково додають: бачимо, що без гною далі нікуди…
З іншого боку, таких господарств поки що дуже небагато. Це зрозуміло, бо хто хоче вкладати кошти у тваринництво з рентабельністю у межах 5%, коли можна підняти на кукурудзі чи соняшнику всі 300%. Технологія відома і апробована, аби пару дощів пішло. З фермами чимало клопотів, починаючи від придбання обладнання та пошуку спеціалістів та закінчуючи жахами на кшталт спалахів АЧС.
Тим не менш, усі хором погоджуються, що гній було б добре давати, і дуже шкода, що його немає… Таке от замкнуте коло, котре, втім, намагається розірвати дедалі більше аграріїв. Не будемо співати дифірамбів природним відходам худобини, та відзначимо, що скрізь, де гній вносять бодай на 10–15% площ, рослини набагато краще протистоять стресовим явищам, починаючи з нестачі вологи в грунті. Гній покращує фізико-механічний склад землі, там є усі необхідні мікроелементи і готова біота, тому маємо розуміти, що рано чи пізно до тваринництва повернуться усі господарства. Або як варіант — почнуть виготовляти біокомпости.
Ще одна поширена проблема — застосування неякісних ЗЗР, перевищення їх норм внесення та цілковите нехтування механічними способами боротьби з бур’янами.
По-перше, на що передусім слід звертати увагу у виборі гербіциду чи іншого препарату? На відсотковий вміст діючих речовин, оскільки у якісного препарату баластовий залишок у розрахунку на кілограм чи літр буде мінімальним. Оцей залишок у засобів захисту рослин невідомого походження завжди буде дуже значним, і що саме використовується як наповнювач — неясно. Це можуть бути відходи хімічної промисловості, які підуть у поля й отруять усе навколо.
Культурні рослини ж обов’язково отримають фітотоксичний стрес, який можна було б мінімізувати, використавши препарати перевірених виробників.
Вселяє оптимізм і те, що починають повертатися на поля просапні культиватори та борони, за допомогою яких частково знищуються бур’яни та вичісуються посіви. Дедалі більшого поширення набуває і проста як дверцята, однак ефективна технологія провокації сходів бур’янів і падалиці культури-попередника та їх подальшого механічного знищення. Якщо ми не переконані адепти канонічного ноу-тілл, то мусимо таки випалити це додаткове відро «солярки» на гектар, аби прибрати бодай частину бур’янів. Інакше будемо заручниками нестачі вологи і неспрацювання гербіциду, поступової появи резистентності у рослин, ризику неякісних препаратів та інших схожих факторів. Проти культиваторної лапи резистентності немає ні в кого…
Дуже шкода, що лише на сторінках підручників із землеробства лишається таке поняття, як пар. На полях, залишених під паром, можна вирізати начисто бур’яни, накопичити там вологу і ще й дочекатися ефективного спрацювання розкислювальних видів добрив, таких як фосфоритне борошно скажімо.
Згадаємо і про поступове усвідомлення того факту, що пожнивні рештки ранніх зернових — це не просто солома, яка заважає посіяти ріпак чи ще щось там, а безкоштовне природне органічне добриво. Його не потрібно палити, із ним слід навчитися працювати, подрібнюючи, рівномірно розкидаючи полем, додаючи азот і сприяючи якісній нітрифікації.
Довелося зустрічати в новинах згадки про справдешні «солом’яні бунти» дрібних фермерів. Мовляв, ми не можемо собі дозволити витратити додаткових 10 л/га пального на подрібнення та заробляння соломи в землю, тому палили й будемо палити стерню… Що тут можна відповісти? Просто підрахуйте елементів живлення у тій соломі, додайте сюди біологічні чинники сприяння активності біоти, а також деякі інші характеристики, наприклад, уповільнення випаровуванню вологи з грунту. Гадаємо, що це варто 10 літрів «солярки».
Так чи інакше, бодай часткові екологічні підходи у сучасному рослинництві можуть бути не просто перспективними, але й давати результат тут і зараз. Висів покривних культур, регулярне внесення гною та компостів, застосування альтернативних технологій обробітку грунту, таких, скажімо, як вертикальний обробіток, правильна сівозміна (особливо!) дають змогу реально підвищувати урожайність, при цьому підстраховуючись у несприятливі для посівів сезони.
Інша річ, що чимало фермерів не бажають займатися здоров’ям грунтів через одну відому причину — земля не їхня. І оренда на шість років, так само як розквіт рейдерських схем абсолютно не надихає гратися із сидератами чи спеціально ставити півтисячі дійних корів. Бо сьогодні ти хазяїн на
3000 га, а завтра… Хто його знає, що буде завтра… Хоча Україна, сподіваємось, буде, і діти наші будуть, і онуки. От про них також варто подумати!
Василь ЧЕРКАС, спеціально для Агробізнесу Сьогодні
