Використання мінеральних добрив має певні екологічні застереження через наявність практично в кожному їх виді баласту, який може містити екологічно небезпечні речовини. Там може бути і фтор, і цинк, і навіть радіонукліди.
Різні види мінеральних добрив містять неоднакову кількість важких металів: найнебезпечнішими є азотні; фосфорні, калійні й навіть органічні добрива містять їх значно більше. Особливо небезпечними серед них є фосфоритне борошно і низькоконцентровані калійні добрива, які містять навіть радіоактивний ізотоп К40.
Виробництво рослинної продукції на радіозабруднених ґрунтах України (а це майже 2 млн гектарів) має певні особливості, які полягають головним чином у підтриманні достатньої кількості конкурувальних до радіоактивних ізотопів елементів — калію та кальцію. Тобто наявність у достатній кількості останніх блокує споживання рослинами радіоактивних елементів. Також у цьому сенсі має велике значення підтримання оптимальної кислотності ґрунту шляхом вапнування.
В умовах посухи, а це, на жаль, стає вже нормою для більшості районів України, насамперед слід мати на увазі, що мінеральні добрива за контакту з ґрунтом можуть поглинати вологу, тобто висушувати розташовані поруч рослини. Для оцінювання цього ефекту застосовують термін «сольовий індекс»: чим він менший — тим безпечніший. Найменший сольовий індекс — у фосфорних добривах (суперфосфат, монофосфат амонію), безводному аміаку та КАС. Найбільший індекс — у калійних добрив, тому вносити їх треба восени. Комплексні добрива, які містять калій, також мають високий сольовий ефект, і їх не слід уносити одночасно із сівбою. За браку вологи внесення фосфорних добрив весною не дає ефекту, тому вносити їх треба тільки восени.
Щодо впливу живлення рослин на якість продукції, що виробляється з них, то він такий. Для зернових культур (уміст клейковини) — це насамперед поліпшення азотного живлення; зростання олійності насіння соняшнику досягається належним фосфорним і калійним забезпеченням. У цукрових буряків уміст цукру збільшується на 1,1% із належним (К150) калійним забезпеченням, збільшення ж азотного живлення вище N180 — зменшує цукристість на 2,3%.
Окремо слід зупинитися на агрохімії вирощування сільськогосподарських культур. На сьогодні співвідношення внесених поживних речовин (NPK) в Україні становить 0,7 : 0,16 : 0,14, що далеко від оптимального (1,0 : 0,8 : 0,7). Ураховуючи те, що Україна збирає стабільно високі врожаї (у 2021 році вони були навіть рекордними), неважко дійти висновку, що на тлі браку органіки це досягається виснажуванням орних земель.
Ураховуючи стрімке зростання вартості мінеральних добрив, єдиним шляхом усунення означеної проблеми є науково обґрунтована система мінерального живлення рослин.
Після зимівлі на зріджених понад 50% посівах весняне підживлення проводити недоцільно, краще пересіяти. Пошкоджені морозом посіви слід підживити підсиленою (60–70 кг/га) дозою азоту, причому мерзлоталі підживлення треба робити на полях із вирівняним рельєфом через ризик змиву поживи у водойми та їх забруднення. Підживлення озимини слід обов’язково виконувати у 3–4 заходи: 60–70 кг/га — на початку вегетації (аміачною селітрою); 35–40 — на початку виходу в трубку (аміачною селітрою) й 40–50 — у разі появи прапорцевого листка (розчином карбаміду або КАС) обприскувачами з волочильними шлангами або без них. В останньому разі для запобігання опіків рослин і особливо прапорцевого листка концентрація карбаміду в робочому розчині має становити 10–13%. Виконувати це треба за температури повітря вдень до +25 °С. У разі підживлення КАС-32 доза азоту не має перевищувати N10 із нормою витрати робочого розчину 250–300 л/га.
Використання КАС має певне обмеження: для КАС-32 температура повітря має бути не нижчою за 0 °С через ризик її кристалізації. У період від’ємних температур треба використовувати КАС-30 або КАС-28 із температурою кристалізації –9 і –17 °С відповідно, ще корисніше замість КАС-32 використовувати КАС+S із додаванням сірки, яка може дати прибавку врожаю, як порівняти із застосуванням аміачної селітри, до 10%, а КАС-32 — 4% і вміст білка в зерні на 1%, а клейковини — на 2%.
Оптимальним строком для позакореневого підживлення є період після фази цвітіння до закінчення фази молочної стиглості зерна. Ефективність підживлення у пізніші строки (тістоподібна, воскова стиглість) малоефективна через те, що в цей період припиняється надходження запасних речовин у зерно й поглинений листками азот не встигає транспортуватися до нього.
Під час трубкування формуються важливі складові — довжина й кількість колосків у колосі, брак азоту в цей час призводить до опадання нижніх колосків. Також важливо не перевищувати рекомендовані дози, бо це призведе до активного росту міжвузлів, що можна гальмувати за допомогою ретардантів.
Важливим резервом отримання високих урожаїв озимих зернових є мікродобрива, особливо на посівах із високою цільністю стеблостою. Насамперед — це мідь і марганець. Виконувати це слід некоренево на початку виходу в трубку в суміші з хлормеквотхлоридом або фундазолом із додаванням у робочий розчин 10–15 кг/га д. р. карбаміду. На високопродуктивних посівах у стадії прапорцевого листочка або на початку колосіння цю операцію слід повторити.
Для озимого ріпаку з запланованим урожаєм 40–50 ц/га — до або під час сівби треба внести N20-40P80-100K120-150, за першого підживлення весною по можливості в ранні строки — N100-120, щоб стимулювати листко- й паросткоутворення рослин. Друге підживлення — через 2,5 тижня дозою N50-60 для підсилення розгалуження рослин і гілок другого та наступних порядків. Недостатнє живлення в цей період призводить до зменшення загальної кількості стручків і насіння в них. Форма азотного добрива — карбамід. Перше некореневе підживлення здійснюють карбамідом (12 кг / 200 л робочого розчину) у фазу появи бутона в суміші з інсектицидом, борною кислотою і сульфатмарганцю дозами 200–300 г/га бору і 50 г/га марганцю.
Ярі зернові колосові культури вирізняються коротким вегетаційним періодом, а через це — підвищеними вимогами до мінерального живлення вже на початку розвитку. Виправити брак живлення пізніше може бути неефективно через ймовірний посушливий період. На початку цвітіння рослини вже відчувають брак елементів живлення, що можна виправити позакореневим підживленням. За запланованого врожаю 50–60 ц/га до сівби треба внести N60-90P60-90K120-150, за підживлення — N30, краще карбамідом.
Для отримання високих (100–120 ц/га) урожаїв кукурудзи треба внести під оранку 60–70 т/га органічних добрив і комплекс мінеральних добрив у розрахунку N70-80P60K120, а навесні із сівбою — 15–20 кг д. р. фосфору. Дозу азоту N120 вносять за один раз до сівби. У фазу 6–8 листків підживити карбамідом або КАС дозою N30-40, внесення останньої — обприскувачами з волочильними шлангами.
Соя — дуже вимоглива до поживного режиму: на формування 1 ц зерна їй потрібно 7,5–10 кг азоту, 2–4 — фосфору і 2–4 — калію, тобто для отримання 29 ц/га вона засвоює 230 кг азоту, 54 — фосфору і 98 кг калію. Причому цей процес перебігає нерівномірно: від сходів до цвітіння вона засвоює 16,6% азоту, 10,4 — фосфору, 24,7 — калію; від цвітіння до початку наливання насіння, відповідно — 78,5; 50,0 і 82,2. Корисною особливістю сої є те, що за належного живлення, зокрема оброблення насіння мікробіологічними препаратами, вона за допомогою бульбочкових бактерій здатна за врожайності 32 ц/га фіксувати до 300 кг/га азоту з атмосфери, причому 50–70% використовує для свого росту, а решту лишає в ґрунті на майбутнє.
Соя вибагливіша культура до живлення, ніж зернові культури. Тому крім мінеральних добрив треба широко застосовувати рослинні рештки й сидерати, а також органічні добрива, які краще вносити під попередники. Мінеральне живлення — фосфорно-калійне, за обов’язкового припосівного внесення N30P30K30, оброблення насіння бактеріальними добривами.
Під льон мінеральні добрива вносять навесні під передпосівну культивацію, краще комплексні добрива 5 : 16 : 35 або 6 : 21 : 32.
Льон потребує підвищених доз калійних добрив, особливо на ґрунтах з підвищеною кислотністю (рН більше як 5,8), де кальцій в ґрунті перешкоджає засвоюванню калію, від чого розвивається кальцієвий хлороз. Тому на таких ґрунтах, якщо не було проведено вапнування, дозу внесення калію треба збільшувати вдвічі. Некореневе підживлення здійснюють бором і цинком, адже вони покращують фізіологічні й біологічні процеси росту і значно знижують ураження рослин кальцієвим хлорозом. Робити це треба у фазу сходів (2–4 см), але не пізніше від утворення 5–6 справжніх листків борною кислотою та сульфатом цинку або рідкими мікродобривами в дозах 50–100 г/га бору і 75–150 г/га цинку, додаючи інсектицид проти лляної блішки.
Цукровий буряк — рослина, дуже вибаглива до поживи. Найкращим добривом для нього під основне внесення є гній тваринного походження. В разі його відсутності вносять стартове добриво одночасно із сівбою дозою N30P30K40 нітроамофоскою. У перші кілька тижнів розвитку (2–3 пари листків) проводять перше підживлення дозою N30-40P30-40K30-40, друге не пізніше 4–5 листків дозою N40-50P40-50K40-50. Перше підживлення слід проводити на глибину 8–10 см і на таку саму відстань від рядка, друге — у середину міжрядь на глибину 12–14 см.
До цих підживлень треба додавати позакореневе підживлення карбамідом: це можна робити одночасно з обприскуванням пестицидами, що, крім усього, поліпшує ефективність останніх. Проводять 3–4 позакореневих підживлення 6%-м розчином карбаміду в період від 6–8 листків до змикання їх у міжряддях. За прохолодної хмарної погоди концентрацію карбаміду можна збільшувати до 10%, додавши у розчин для зменшення небезпеки опіків 5%-й розчин сульфату магнію.
У живленні соняшнику умовно виділяють чотири основні періоди: стартовий за сівби N30P30K30; від появи сходів до формування кошика, коли рослини помірно засвоюють азот і калій та посилено — фосфор; третій — від початку формування кошика до початку цвітіння, коли рослини посилено засвоюють усі елементи живлення, четвертий — від початку цвітіння до початку наливання насіння і достигання, коли рослини помірно споживають азот і фосфор та посилено — калій.
Щодо технічної реалізації операції внесення добрив, то через значне підвищення цін на мінеральні добрива рекомендується ощадне їх використання: 10% — під основне внесення, решту одночасно із сівбою і за підживлення (міжрядне пропашне й поверхневе зернових культур). Для поверхневого (розсівного) внесення на ринку України є достатня кількість тукорозподільників відцентрового типу як вітчизняного, так і закордонного виробництв. Перші — значно дешевші й практично не поступаються за якістю роботи й надійністю, проте їх ширина розсівання добрив значно менша (до 25 м), ніж в інших (до 50 м), що має значення за послідовної роботи в полі з обприскувачами, для чого ширина захвату на обох операціях повинна бути однаковою через наявність їздових незасіяних у полі доріжок, якими вони рухаються.
Для розв’язання цього питання в господарстві ширину захвату тукорозподільника слід робити однаковою із шириною захвату обприскувача, який є в господарстві, тобто, наприклад, за ширини захвату останнього 18 м треба вибирати вітчизняний тукорозподільник із шириною захвату також 18 м. За ширини захвату обприскувача більшою як 25 м потрібно вже застосовувати імпортний тукорозподільник відповідної ширини захвату. Для зменшення травмування рослин колесами підживлення зернових колосових треба виконувати навісними тукорозподільниками.
Юлій ВОЖИК, д-р техн. наук
Сергій МАРАНДА, науковий співробітник,
Петро ВІТРУХ, науковий співробітник
Національний науковий центр «Інститут механізації
та електрифікації сільського господарства»
