Домогтися якісного врожаю сої можна тільки за умови вирощування правильно підібраних сортів (вони мають бути районованими) й дотриманні всіх технологічних етапів, а це реально зробити, насамперед виключивши людський чинник.
Підбір сортів є вкрай відповідальним завданням, що лягає на плечі кожного конкретного виробника. Перше, на що потрібно звернути увагу, — це відповідність сорту кліматичним зональним особливостям. Якщо в посушливих регіонах основними вимогами до насіннєвого матеріалу є посухостійкість, то в північніших широтах саме наявність достатньої кількості тепла і світла є лімітаційними чинниками.
Кожен сорт обов’язково має бути високопротеїновим, адже відсоток протеїну — один з основних показників якості врожаю, що впливають на рентабельність вирощування. Відповідно, кожен виробник повинен бути зацікавленим у виборі потрібного за всіма параметрами сорту.
Звісно, що додаткова інокуляція насіння сої має бути обов’язковим елементом інтенсивної технології вирощування цієї культури. Серед усіх поживних речовин, що поглинаються з ґрунту, рослини сої відчувають найбільшу потребу саме в азоті. Соя може використовувати звільнений мінералізацією азот, залишковий азот ґрунту, азотні добрива й атмосферний азот, який перетворюється на зручну до вживання рослиною форму в кореневих бульбах завдяки симбіозу бактерій і сої. У той час як для багатьох сільськогосподарських культур основним джерелом азоту є ґрунт, соя задовольняє 65–85% своїх потреб в азоті через симбіотичний процес фіксації азоту.
Існує думка, що велика кількість азотних добрив пригнічує фіксацію азоту, і чимало фахівців рекомендують або відмовитися від їх застосування, або обмежити дозу до помірних 30–50 кг/га. Однак, повторимося, що для сої дуже потрібен азот, тому в такому разі краще орієнтуватися на дані аналізу ґрунтів. Річ у тім, що азотні добрива не лише підвищують урожайність (на 1,5–3 ц/га), а й забезпечують інтенсивний розвиток бульбочок. Рослини після застосування комплексних азотних добрив більш потужні, ніж після аміачної селітри. Крім азоту сої потрібна ще й сірка, яка стимулює утворення бульб, покращує азотне живлення й стимулює азотфіксацію.
Особливу увагу слід звертати на мінеральне живлення рослин сої на ранніх етапах розвитку. Оптимально використовувати якісні добрива безпосередньо під час сівби разом із насінням. Завдяки цьому необхідне живлення опиняється в зоні росту коренів на найраніших стадіях розвитку рослин, і потрібні елементи стають доступними практично відразу після проростання.
За забезпечення живлення цієї культури на ранніх етапах розвитку найважливіше, щоб воно містило такі поживні елементи: фосфор (сприяє доброму росту коренів і формуванню потужної кореневої системи), азот і мікроелементи: цинк, марганець, залізо, які покращують ріст і розвиток молодих рослин.
Також дуже добре у вирощуванні сої вносити в ґрунт органічні добрива, наприклад, гранульований пташиний послід. Це може істотно підвищити врожайність культури.
Навіть підібравши відповідні гібриди та сорти й забезпечивши мінеральне живлення, сільгоспвиробник змушений вирішувати завдання, пов’язані із захистом посівів від шкідників, хвороб і бур’янів. Проблема великих втрат урожаїв під час збирання сої стоїть гостріше, ніж з іншими культурами. Це пов’язано з нерівномірним дозріванням стручків і швидким розтріскуванням частини їх. Відповідно, вибір відповідної техніки, своєчасне збирання, а також застосування в разі потреби засобів для передзбиральної обробки вимагає не лише наявності певного досвіду, а й додаткових матеріальних витрат.
Втрати врожаю сої від бур’янів, хвороб (понад 30 видів: фузаріоз, альтернаріоз, біла і попеляста гниль й ін.) і шкідників можуть досягати 40–50%. Для мінімізації втрат врожаю надзвичайно важливо виявляти початкову стадію зараження. Великої шкоди завдає й смітна рослинність (багаторічні й однорічні дводольні бур’яни). У боротьбі з бур’янами важливо правильно визначити їх склад. Наприклад, коренепаросткові бур’яни найефективніше знищувати гербіцидами, в складі яких є гліфосат. Вносити будь-які гербіциди треба в кілька етапів: до сівби, під час сівби, до появи сходів і в період вегетації (для підстрахування).
У разі раннього проростання бур’янів слід своєчасно їх контролювати, найчастіше за допомогою ґрунтових гербіцидів. Як свідчить досвід, за умов недостатньої зволоженості ґрунтові гербіциди стають малоефективними, і часто їх дії бракує, щоб убезпечити сою на весь термін вегетації. Тому для найефективнішої боротьби з бур’янами потрібно використовувати системи захисту, що містять ще й обробки по вегетації. На сьогодні це найефективніший контроль бур’янів.
Частину бур’янів можна знищувати механічно, наприклад, боронуванням посівів до появи сходів.
Традиційно найдієвіший захід щодо недопущення розвитку хвороб і появи шкідників — дотримання сівозміни. Найкращі попередники для сої — буряк, ярі й озимі зернові. Також потрібна продумана система обробітку ґрунту. Після культур, для яких застосовується раннє збирання, рекомендована обробка рослинних решток біофунгіцидами з додаванням 5 кг/га аміачної селітри з подальшим дискуванням стерні відразу після збирання, потім оранка через 10–12 днів на глибину до 25 см і кілька культивацій на 5–8 см. Така схема забезпечує розкладання ураженої хворобами стерні, позбавляє від бур’янів і скорочує шанси на перезимівлю шкідників.
Ще одна проблема сої — прикореневі фузаріозні гнилі. Якщо вчасно не проконтролювати це, то втрата врожайності досягає критичного рівня — 55–57%.
Через розширення площ під соєю з’являється ще одна проблемна хвороба — склеротиніоз сої. На сьогодні вона трапляється відносно зрідка, однак фахівці прогнозують її розвиток на сої в сівозмінах, насичених соняшником і ріпаком. Ця хвороба без належного контролю також спричиняє високі втрати врожайності (до 70%).
Ще однією небезпечною хворобою сої є бактеріоз, заходи боротьби з ним досить тривіальні, але головною небезпекою цієї хвороби є неправильне її діагностування. Симптоми бактеріозу візуально дуже схожі на ураження септоріозом, і часто агрономи працюють звичайним фунгіцидом, не досягаючи бажаної ефективності.
Для боротьби з прикореневими фузаріозними гнилями й склеротиніозом у світовій практиці найефективніше застосовують препарати на основі тріазолінонтіонів.
Два найнебезпечніших шкідники сої — це соєва плодожерка і павутинний кліщ. Соєва плодожерка здатна пошкоджувати рослини практично з початку вегетаційного періоду й до самого збирання. Для захисту сої слід провадити ретельний контроль метеликів, адже за появи гусениць всередині соєвих бобів захисні заходи виявляються вже малоефективними.
Павутинний кліщ без ефективного контролю може знизити врожайність сої до нуля. На сьогодні на ринку існує порівняно небагато акарицидів, і якщо вести мову про діючі речовини, то всі вони по-своєму ефективні, але за тривалого користування тим чи іншим акарицидом у кліща розвивається резистентність, що тягне за собою різке зниження ефективності застосування препаратів.
Тому потрібне поперемінне використання акарицидних діючих речовин із різних класів, що знижує ризик виникнення резистентності на 80–90%.
Василь ЧЕРКАС, спеціально для Агробізнесу Сьогодні
