Ми сидимо в робочому кабінеті Олександра Іващенка, головного наукового співробітника Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків НААН України, який майже 50 років життя віддав служінню українській землі, й обговорюємо проблеми розвитку вітчизняного агрокомплексу та національного агроекспорту.
- Олександре Олексійовичу, як ви оцінюєте нинішній стан землекористування в Україні?
— Я почав би відповідь на це запитання із такого факту. Протягом людської історії на Землі вже зробили непридатними для сільськогосподарського використання понад 2 млрд га грунтів. Тепер вільні землі для розорювання залишилися тільки в Африці та Південній Америці — це загалом близько 1, 2 млрд га. За прогнозами фахівців, до 2050 року в світі залишиться тільки менш ніж 8 соток сільгоспземель на кожну людину.
Перейдемо до українських реалій. У нашій країні 32 млн га орних земель, із них половина — це чорноземи. Це унікальний подарунок природи, який ми безжально грабуємо. Користувачі українських земель масово порушують баланс поживних речовин у грунті. І я часто згадую висловлювання президента США Теодора Рузвельта про те, що народ, який не дбає про свою землю, знищує своє майбутнє…
За останні 20 років середній вміст гумусу в українських грунтах знизився із 3,5 до 3%. Згадаймо, що вимога відновлення родючості землі встановлена Конституцією України. Разом із тим, 80% орних земель у країні страждають від активної форми ерозії. Так можна дійти вже й до самої материнської породи. Що ж буде завтра? А через 10 років? Що ми тоді будемо відправляти з наших полів на експорт? Між тим, землеробська практика виробила ефективні прийоми зупинення ерозії ґрунтів — вони увійшли до агрономічних підручників, проте в Україні їх мало хто застосовує.
Сьогодні втратили господаря лісозахисні смуги на полях, і внаслідок подорожчання природного газу вони інтенсивно вирубуються населенням на дрова. Внаслідок цього наші поля втрачають захист від вітрів, а ґрунти — від ерозії.
Дедалі більше аграріїв у гонитві за прибутками забувають про сівозміни, сіють лише високомаржинальні культури — соняшник «із краю до краю», ріпак і сою. При цьому часто порушуються всі агрономічні закони. Наприклад, ось на півдні в нас часто сіють пшеницю після соняшнику. Виникає питання: до чого так можна догосподарюватися на землі?
- У чому ж ви бачите причину такого становища?
— На мою думку, причинами цих явищ слід вважати ментальну спадщину СРСР і безініціативність аграріїв. Мовляв, кинув насіння у землю — нехай собі росте, як хоче! Поки землі в нас багато, можна занехаяти її в одному місці й перейти на друге.
- Порадьте, як розв’язати цю проблему?
— Я вважаю, слід запровадити в Україні державний контроль за власником землі, як це робиться у країнах Євросоюзу. Наприклад, у Німеччині державний інспектор може відвідати будь-яку земельну ділянку з перевіркою та, виявивши порушення правил її експлуатації, видати власнику припис щодо їх усунення. Якщо ж землевласник не реагує на припис, інспектор може подати до суду, і тоді вже ця інстанція може прийняти рішення про заборону землевласникові обробляти його власну ділянку.
Нам слід також вирішити, що можна вирощувати на наших полях. Наприклад, ріпак і соняшник сильно виснажують грунт. Між тим, кожен користувач повинен залишити землю нащадкам у стані, принаймні не гіршому, ніж той, у якому він її отримав.
На моє переконання, нашим аграріям слід звернути увагу на бобові — квасолю, сочевицю, нут тощо. До речі, саме нут є найбільш сухостійкою бобовою культурою — за умови аридизації клімату в Україні його перспективність зростає. Між тим, українські елеватори чомусь досі не бажають приймати на зберігання нут, хоча його ринкова ціна доволі приваблива.
Цікавий факт: у Франції під посіви соняшнику виділяється 5% орних земель, а на півдні України — 40%. Разом із тим, у французьких аграріїв урожайність цієї культури сягає 5 т/га, тоді як у нас — лише 2 т/ га.
Інший приклад: на дослідних полях Вінницького аграрного університету досягнуто врожайності сої на рівні 4–5 т/ га, тоді як середній показник в Україні становить 2 т/га. Горох може забезпечувати 5–6 т/га, а в нас він нині дає лише 2 т/га.
- Чи впливають на землеробську практику кліматичні зміни, які ми спостерігаємо в країні?
— Безперечно, зміна клімату в Україні вносить свою частку в погіршення умов агровиробництва. За останні 30 років тривалість вегетаційного періоду рослин зросла в нашій країні на 16 діб. Внаслідок аридизації клімату збільшується випаровування продуктивної вологи з грунту. Це призводить до дефіциту водного балансу, від якого страждають дикі і культурні рослини.
- В чому, на вашу думку, полягає основна проблема розвитку українського аграрного експорту?
— Спочатку хочу порівняти український агрокомплекс із нідерландським. У маленькій Голландії, яка за площею території дорівнює двом нашим областям, понад 40% земель відвойовано в моря, солоні піски морського дна там спромоглися перетворити на родючі землі. В результаті річний обсяг експорту агропродукції країни перевищує 100 млрд дол. США. У нас вартість з 1 га у 16 разів менша, ніж у Нідерландах, і вчетверо, ніж у Великобританії.
Чому ж наш агроекспорт так мало тягне? Відповідь проста: голландці могли експортувати свій пивоварний ячмінь — натомість вони продають за кордон своє пиво з нього, тобто кінцевий продукт. Ми ж експортуємо лише агросировину та ще й пишаємося цим.
Ефективність агроекспорту прямо залежить від глибини переробки продукції. Якщо зерно «переробити» на м’ясо, вартість його зросте вдвічі, а на молоко — в 2,2 разу. Весь сенс тут у набутті продукцією додаткової вартості. Ось давно відомий приклад: турецькі підприємці купують українську соняшникову олію, фасують її в пляшки, наклеюють на них свої етикетки та продають її уже як турецьку.
Чому ж ми експортуємо зерно, а не спагеті з нього? А ви сьогодні спробуйте здати тверду пшеницю на елеватор — жоден із них не візьме її, бо це для них морока. Значно легше завалити його м’якими сортами.
Отже, ми маємо експортувати не зерно, а печиво, зроблене з нього — лише це зможе надати поштовх подальшому розвиткові українського агроекспорту. Ось спромоглася ж вітчизняна компанія «Чумак» виробляти соуси та кетчупи європейської якості з української сировини!
Правила гри на ринку має встановлювати держава.
Розв’язання цих проблем, на моє переконання, слід починати знизу. А приклади цього ми маємо. Згадаймо, як Райффайзен банк почався з об’єднання фермерів, щоб виключити посередників із ланцюжка реалізації агропродукції. Або як свого часу з ініціативи митрополита Андрія Шептицького в Західній Україні почали створюватися переробні агрокооперативи.
- Які ще проблеми розвитку українського агрокомплексу, на ваш погляд, вимагають першочергового роз’язання?
— Я ще чотири роки тому звертався до Мінагрополітики з проханням визначити 50 основних проблем в агрокомплексі, щоб нашим вченим і аграріям можна було зосередитись на їх вирішенні — ось, чекаю на відповідь досі…
Сам я з числа першочергових проблем можу назвати такі:
- держава вочевидь недостатньо виконує своєї функції регулятора аграрного ринку та галузі;
- на розвиток аграрної науки в Україні коштів немає — між тим, як відомо, нові знання людині дає лише наука;
- ріка Дніпро не працює на перевезення української агропродукції (наприклад, компанія «Нібулон» змушена самотужки будувати для себе вантажний і буксирний флот для таких перевезень);
- мало уваги в нас приділяється вирощуванню горіхів;
- потребує розвитку українське бджолярство, але для цього доведеться висівати нові медоноси замість знищених.
Зрозуміло, що це лише кілька найгостріших проблем.
- Як ви ставитесь до запровадження в Україні вільного ринку сільськогосподарських земель?
— Я не є його прихильником. Якщо ж уже й дозволяти в нас продаж сільгоспземель, то необхідно встановити низку запобіжних механізмів проти зловживань і земельної корупції. Наприклад, заборонити купівлю землі іноземцями. Або, як-от у Франції, віддати її у власність фермерам, адже вони живуть на своїй землі та є її найнадійнішим захисником.
Інтерв’ю вів Сергій ПОНОМАРЬОВ,
спеціально для газети "Агробізнес Сьогодні"
