Ігор ПЕТРЕНКО, спеціально для "АС"
- Ви першим у СРСР відшукали у провінції фермера Миколу Сивкова, який тоді був винятком. Написали про нього, зняли фільм. А чи стало фермерство за оті 30 років, які минули відтоді, масовою і впливовою суспільною верствою?
— Дивлячись з якого боку. Перший порив — сказати, що не стало. Але неупереджені, навіть мимовільні спостереження свідчать, що фермерство таки стало значною силою. Навіть певною мірою владою, хай не формальною: там, де ці люди працюють, живуть. У моєму селі, дякувати Богові, нема правління колгоспу з райкомом над ним, нема парткому — нічого, що було за радянських часів владою, нема. Що ж є? Є кілька фермерів, справжніх. Вони всім керують, не завжди це усвідомлюючи та навіть не прагнучи, й від того — ще ефективніше. Керують і допомагають селу. На мій погляд , вони витрачають на загальні потреби більше, ніж було б достатньо. Я їм кажу: ви ж витягуєте ці гроші з власного виробництва! Відволікаєте кошти, наприклад, на огорожу цвинтаря. До речі, чому він має бути обов’язково загородженим? Або витрачаєтесь на облаштування пам’ятників тощо. Ви сплачуєте податки? Сплачуєте. Отож. А решта — не ваша справа. Потрібна селу огорожа навколо церкви — хай воно й будує її, якщо йому нічого робити.
Взимку фермери чистять дорогу по селу до тієї ж церкви… Кому вона, дорога, потрібна — бери лопату та й чисть. Або тебе, фермера, найми. Подарунки на День села сільська рада мусує вашим коштом. До чого тут ви, фермери? Сміються, погоджуються зі мною, але кажуть: ми живемо серед людей, нам конче необхідно, щоб вони ставились до нас достатньо прихильно.
- Пане Анатолію, що Вас обнадіює у сьогоднішньому українському агробізнесі? Що викликає Вашу тривогу?
— Як не дивно, викликає тривогу те, що він, цей бізнес, може стати ще більш європейським, хай йому грець. Взагалі європейські порядки — чудові, нема в України іншого шляху, як прямувати до цих порядків, змітаючи на своєму шляху все зайве, дурне, застаріле. Але в тих порядках є й не дуже гарні речі. Клята брюссельська бюрократія прагне контролювати геть усе. Незабаром західні агровиробники прийдуть до тих контор із лопатами вичищати ці конюшні. Я впевнений, я точно знаю, що люди скрізь і завжди переймають один у одного швидше не те, що краще, а те, що легше й простіше. То ж дуже боюся, що наші нахапають у Заходу забагато гіршого. Наприклад, схоплять тисячу сторінок інструкції, якого розміру мають бути огірки…
Сільське життя в Україні — все ще чудове. Це просто рай у певному відношенні. Роби що забажається. Воля! Коли я розказую моїм односельцям, що в їхньому житті підлягало б європейському регулюванню, вони хапаються за голови. Зараз як? Наприклад, мені треба позбутись бичка. Що я роблю? Я спокійно чекаю, коли під двором просурмить автомобіль «шибая». Так у нас зовуть перекупників худоби, самодіяльних заготівельників. Їх всі знають, мають їхні телефони. Ці хлопці конкурують між собою. Почув сурму — виганяй свого бичка. Заміряємо лінійкою його розміри, домовимось про ціну — і все! Я тебе не бачив, ти — мене. І той бичок сьогодні або завтра ранком, не пізніше, — вже в Харкові у вигляді свіжини на базарі. Це неможливо в Європі! Там у тебе поцікавляться прізвищем не тільки твого бичка, а й його прадіда (а за одним рипом ще й твого).
- Цього року спливає термін мораторію на продаж землі. Але є чимало тих, хто прагнув би його продовжити. А яка Ваша думка щодо земельного ринку: чи повинен він стартувати з наступного 2016 року, чи ще слід на кілька років пригальмувати його введення, підготувати якійсь законодавчі важелі?
— Земельний ринок існує майже стільки, скільки існує людство. Існував він за колгоспів, не переривалось це існування ні на хвилину й після них. Існує ринок і зараз. Й існуватиме, навіть якщо до влади повернеться партія Петра Симоненка з його дурепами. Законодавчі важелі, кажете? Я б дуже зрадів, якби взнав завтра, що кудись щезли всі папірці, всі напрацювання щодо важелів, які існують! Увесь цей мотлох треба було б знищити, щоб і сліду не залишилось. А що б варто було? Взяти, наприклад, польське законодавство, скоротити його разів у п’ять, викинути все, що напхалось туди від Брюсселю, від європейських бюрократів — ото було б гарне законодавство. А в основі хай би було те, що робиться зараз у житті. Не на паперах, а у житті.
- В українському АПК є крупні підприємства, що знаходяться у державній власності — лізингові, трейдингові та ін. Результати роботи вони демонструють не надто блискучі. Чи не ліпше було б їх приватизувати або розпустити?
— Це питання звучить як іспит на ринкове мислення. У державній власності взагалі не має бути нічого, крім столів та канцелярського обладнання державних установ. На щастя, існуючі в АПК України державні підприємства насправді є приватними по суті. Тою мірою, наскільки вони приватні, є якась користь… А тою мірою, якою вони державні — вони безпорадні або й шкідливі! Взагалі це питання загальної долі України. Буде справжня демократія, буде владарювати закон, будуть європейські порядки — тоді увесь цей сектор набуде цивілізованого стану майже автоматично.
- Зараз багато старших людей із ностальгією згадує колгоспи, радгоспи. Ви добре знаєте ті часи й тогочасне сільське господарство. А справді, чи не могли б ми запозичити щось позитивне від колгоспного ладу? Ну, скажімо, працьовитість, солідарність...
— Яка, до біса, працьовитість?! Яка солідарність? «Від роботи коні дохнуть». «Хто в колгоспі не злодій, той вдома не хазяїн». «Не вкрадеш — не проживеш». Такої кількості нероб, яка була в колгоспах за найжорстокіших сталінських часів, — навіть зараз нема. Що значить «щось запозичити»? Дати вказівку? Прийняти закон, який скаже, що запозичити? Чи хай священики в проповідях розказують, що треба, що не треба? Я з тих, хто вже сьогодні запозичив би для людства рай небесний — звів би його на землю. І що з того, що я б цього дуже волів, або дав відповідну команду?
Колгосп був і буде (якщо буде!) раєм для ледачого та пеклом для працьовитого. Все! Погоджуюсь, що було багато доброго в колгоспі. Але питання: для кого? В моєму селі десь півсотні чоловіків і жінок нічого не робили — тільки керували та рахували. Для них колгосп був гарним. Серед них була солідарність у цьому питанні. Ось вони, якраз ті з них, що ще живі, й згадують колгосп добрим словом. Хто заважав колгоспу продовжувати існувати після того, як «радянку» чорти взяли? Ніхто. Але без неї, без райкому-обкому, тобто без насильства над собою, без щоденного нагляду й підганяння колгосп не може існувати за своєю природою.
Східнонімецькі кооперативи, які були взірцем досконалості для радянських голів колгоспів, щезли всі до одного протягом кількох місяців після об’єднання Німеччини, коли на схід прийшов вільний ринок. Правда, й там можна досі почути балачки про те, що варто було б запозичити щось позитивне з того утворення... Почути — можна, але ніхто не слухає.
