Туреччина аграрна. Погляд туриста

Жнива навесні
Хоча у наших магазинах чимало турецького ширвжитку (одяг, кераміка, сантехніка), але Туреччина – таки аграрна держава. Сільське господарство, по суті, продовжує займати чільне місце серед галузей її економіки. В агросекторі зайнято близько 40% населення, виробляється приблизно 16% валового продукту. Це попри те, що більша частина країни - гірські ландшафти й ліси, малородючі ґрунти. Рівнин у нашому розумінні тут практично немає.

Однак є сприятливий клімат. Туреччина розташована у межах субтропічного поясу. Вирощують тут екзотичні для нас фундук, бавовну, тютюн, чай, апельсини, мандарини, грейпфрути, гранати, авокадо. Але переважають усе-таки більше звичні рослини - кукурудза, буряки, картопля. І особливо багато тут пшениці, яка й домінує у структурі посівів. Туреччина входить у першу десятку країн світу, що продукують пшеницю.

Нам дивно було побачити стиглі зернові, що наприкінці травня жовтіли на увесь зріст і повний колос. Турецькі жнива завдяки теплому кліматові розпочинаються уже навесні. Бачили ми й підготовлені зернозбиральні комбайни – кілька салатових CLAAS і жовтий New Holland. У 2011 році Туреччина зібрала врожай пшениці обсягом 18,8 млн т. Це, звісно, небагато для країни чисельністю близько 65 млн громадян, тож турки докуповують зернові, у тому числі й в Україні.

Однак насамперед нас вразила величезна кількість теплиць, навіть у горах, біля невеликих сіл. До речі, парники видно навіть із літака, бо вони щільно оточують і летовище Анталії. Затягнуті поліетиленовою плівкою, ці теплиці, парники й оранжереї виблискують на яскравому сонці й віддаля здаються численними озерцями. Видно, що люди живуть з цього.

Що ж вирощують під поліетиленовою плівкою? Багатолюдна курортна Анталія і її густо населені турками й відпочивальниками з різних країн околиці просто завалені огірками, помідорами, перцем, кабачками, цибулею, капустою. Але так само на кожному кроці продаються уже в квітні кавуни й дині.

Ані в місті, ані по селах не побачиш п’яного турка, хоча щось типу ганделиків у них є. Там продають зазвичай пиво й каву. Турки працюють, не лінуються – роботи у густонаселеній країні все одно менше, ніж бажаючих її отримати.

Аспендос і водопостачання
М'який клімат Середземномор'я нібито сприяє землеробству. Тут у прибережній зоні спекотне літо, тепло навесні й восени, зима дощова, без снігової ковдри. Однак водна поверхня становить усього 1,3% території країни, і брак найважливішого ресурсу дається взнаки.

А от і античні руїни. Місто Аспендос заснували стародавні греки у VІІ ст. до н.е. на берегах ріки Евримедон, яка впадає у Середземне море. Аспендос розкинувся на двох пагорбах. На відстані приблизно кілометра-двох від величного амфітеатру на 12 тис. місць починаються руїни давньоримського акведука, що постачав до Аспендоса воду із джерела в Таврських горах, розташованого більш ніж за 20 км від міста. Донині збереглися кілька величних фрагментів цієї технічної споруди. Звісно, давньоримський водогін не працює. Точніше, виконує вже інші господарські функції – приваблює туристів. Ми з цікавістю рушили по сільській дорозі до цього акведука.

Йшли спочатку повз апельсиновий сад, потім уздовж ланів, і ще далі -- через турецький хутір, такий фільварок. По камінцях стрибали ящірки. На межі під кущиком ми побачили й черепаху. Сад здивував спілими помаранчами на деревах. Виявилося, це ще торішній урожай – його зберігають не у коморах, а просто неба. Економлять на складських витратах. Туристи інколи захоплено вважають численні апельсинові дерева «нічийними», і зривають без дозволу помаранчеві кулі – інакше кажучи, тихцем крадуть. Бог хай пробачає, я також підняв апельсин, що відкотився до узбіччя. Треба віддати належне туркам: вони дивляться на таке дрібне правопорушення зазвичай крізь пальці. Чого-чого, а помаранчів у них не бракує.

Ну, а проблема водопостачання для цієї місцевості є актуальною і досі. Клімат бо практично не змінився із часів давніх римлян, природні умови також – спека, середземноморське сонце.

Ми побачили на березі Евримедону пасіку і знову теплиці – цього разу просто під акведуком, збудованим давніми римлянами. При цій річці відбулася колись історична битва між греками й персами за володіння Малою Азією. Перемогли тоді греки. Але тепер мешкають тут турки, і річка називається по-їхньому - Кьопрючай. Вона тепер використовується як іригаційна споруда і більше схожа на арик. На її березі встановлено стаціонарну насосну станцію, пункт управління системою. Вода подається як у теплиці, так і на поля. За допомогою гнучких трубопроводів крапельного зрошення, що прокладені поверхнею ґрунту, поливаються саджанці апельсинових дерев та городина.

Трактор у попоні
Протягом кількох посушливих років Туреччина залишалася переважно імпортером сільськогосподарської продукції. Тепер виробляє дещо й на експорт: ячмінь, кукурудзу, фрукти. Іригація й механізація дають позитивні наслідки.

Найбільше тракторів, які ми бачили в Анталії і на полях довкола, були T?rk Fiat 480 потужністю 48 к. с. Зустрівся й приблизно такий самий невеличкий Massey Ferguson MF 410. Одного разу трапився трохи потужніший новий Case. Причому техніку цю, як і коня або віслюка, турки дбайливо «вдягають» попоною. Мабуть, для теплоізоляції – щоб не перегрівалися. На одному тракторі ми зауважили напис «Машаллах». Це слово використовується мусульманами для вираження радості і щоб не наврочити. Також турки не соромляться використовувати й невеличкі транспортні засоби типу моторікш.

Майже на кожному обійсті ми бачили чимало знарядь землеробства. Віялки, дискові борони й культиватори – вузькозахватні, десь півтора-двометрові. Цей реманент щедро пропонується і на узбіччях доріг, на невеликих базарчиках. Склалося враження, що аграрний сектор Туреччини оснащений агрегатами доволі непогано, хоча тутешні поля за розмірами невеликі.

На узбережжі ми бачили багато кукурудзи, але в цікавому амплуа. Її використовують як декоративну рослину. Висаджують біля готелів на узбережжі поруч із пальмами, кактусами й пишними квітами, яким не знаю й назви. Пригадалося, що коли Колумб вивіз з Америки качани кукурудзи,її попервах в XV-XVІ ст. вирощували біля королівських палаців як декоративну дивину, і лише згодом почали культивувати на їстівні потреби. Звісно, є у Туреччині й кукурудзяні поля, в основному цю культуру на зерно вирощують на узбережжі Чорного моря.

На загал відомо, що ще у 1970-х роках в аграрній сфері країни панувало щось типу відсталого феодалізму. І тоді прем’єр-міністр, а згодом президент Туреччини, селянин за походженням Сулейман Демірель розпочав реформи сільського господарства. Програма Деміреля була такою: механізація, хімізація, будівництво водойм, іригаційних систем. Селянам почали роздавати землі, які до того перебували у державній власності. Ця програма більш-менш послідовно (коли не заважають політичні колотнечі й військові перевороти) впроваджується у життя вже кількома турецькими урядами. Поступово Республіка Туреччина будувала модерне суспільство, плекала середній клас, у тому числі й на селі - урядовці намагалися діяти на кшталт Європи. І зараз тут багато невеликих землевласників, фермерських сімей. Той, хто обробляє 3000 га земель, вважається дуже заможним. Не маючи таких ґрунтів і річок, як в Україні, Туреччина багато в чому, слід визнати, цивілізаційно обганяє нас. Нині вона виглядає ближчою до Євросоюзу й доглянутішою, ніж ми – завдяки, мабуть, більш якісному урядуванню і працелюбству тверезого турецького населення.