Ігор ПЕТРЕНКО, спеціально для "АС"
Останнім часом ми відчуваємо, нібито українська влада гальмує з реформами. Швидкість проведення суспільно важливих трансформацій не відповідає ані очікуванням українців, ані сподіванням наших західних друзів. Разом з тим, нещодавно в квітні Петро Порошенко загострив дискусію про скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Тут вже, навпаки, почали лунати протилежні думки — чи не занадто ми поспішаємо? Впливова газета «Дзеркало тижня» вмістила статтю «Назустріч агроколоніалізму» (№15, 24 квітня 2015 р.). З її основними тезами погодитися, однак, важко. Чому?
В українському суспільстві пожвавилася дискусія щодо зняття мораторію на продаж землі. Ми неодноразово зачіпали цю тему у наших публікаціях, наприклад «Біг навколо землі» (№15-16, серпень 2013 р.), «Проти корупції мобілізували Апостола» (№8, квітень 2015 р.) та ін. Друкуючи ще одну статтю на цю тему, запрошуємо наших читачів — не лише науковців чи юристів, а й практиків (фермерів, агрономів, менеджерів) — теж активно включитися у наше обговорення.
Земельне питання взагалі — дуже небезпечне. Ще відомий давньоримський трибун Тіберій Гракх у ІІ ст. до н.е. склав голову за земельну реформу. Після нього за цю справу неодноразово страждали політичні діячі різних країн і епох. На наших теренах власністю на землю почали турбуватися ще 1861 року, відколи було скасоване кріпацтво. У 1911 році в Києві застрелили прем’єра Російської імперії Петра Столипіна — у тому числі й за земельну реформу. А 1917 року більшовики звабили мільйони людей красивою обіцянкою «Землю — селянам!» Натомість селян масово виселили до Сибіру, винищили Голодомором, позаганяли у колгоспи.
Попри все український народ недвозначно висловив свою волю. Ще 15 років тому, 25 жовтня 2001 року, Верховною Радою було прийнято Земельний кодекс з чіткою фіксацією ринкового права на землю. Однак парламент кілька разів вводив мораторій, тобто призупиняв дію цього закону, в останній раз до 2016 року — титанічними зусиллями Партії Регіонів. Україна встановила, мабуть, світовий антирекорд із тривалості втілення у життя земельної реформи. Однак при цьому жодного разу ніхто не ставив під сумнів закладені у Земельному Кодексі принципи, головний з яких — вільний ринок землі.
Ціна безцінного питання
Чия була, кому належала українська земля протягом усього кривавого ХХ століття? Державі. Тобто — правлячій верхівці. По суті, нею розпоряджалися комуністичні зайди. А українські хлібороби їхали до Канади, Аргентини, Австралії і орали там важкі ґрунти, створювали передові агрогосподарства.
Ми чуємо неодноразово тривожне: «якщо дозволити продаж, ділки скуплять землю за безцінь», «мародери скуплять паї задешево» тощо. Що таке «безцінь»? Хто її визначає? Те, що одному видається «безцінню», для другого — серйозне придбання. Продаж — це правовий акт. Ціна формується угодою між покупцем и продавцем. І вона тим справедливіша, чим більш вільними є відносини між цими двома сторонами правочину. Мародер — не той, хто купує, а хто грабує. Будь-яке обмеження економічної діяльності впливає на ринок однозначно: знижує ціну товару і підвищує вартість самої трансакції.
А «справжня вартість» землі? Хто її визначає: Кабмін? Президент? Так ні ж — ринок. Його «невидима рука», про яку писали ще Адам Сміт і Карл Маркс. Вартість української землі зараз доволі мізерна. Середня ціна гектара в Євросоюзі — $16 тис., зокрема у Польщі — $ 8 тис. В Україні — усього $ 1 тис. (дані Savills Research, CFF ), і то не усюди. Так от: чому наша найкраща в Європі за якістю земля нині дешевша, ніж у Голландії чи Франції? Насамперед тому, що в Україні немає повноцінного земельного ринку, його інфраструктури. Відсутні ефективні власники, але натомість існує багато бюрократичних перепон для тих, хто хоче і може господарювати.
Державна торгівля, державна металургія, державна власність на житло, так само і державна земля — як ми переконалися за 70 років радянської влади, — це все утопія, що приносить лише збитки й горе усьому суспільству. Державна власність породжує корупцію і злодійство, коли люди перетворюються на дивних «несунів», що крадуть нібито в самих себе — у колгоспі чи на заводі. Тому коли у Німеччині (колишньому НДР), приміром, віддавали державні підприємства у приватну власність, їх оцінювали символічно — 1 дойчмарка за увесь завод. Ніби й за безцінь, але з чіткою метою: позбутися збиткового активу й отримати прибутковий.
Людям держава виділила паї. Тепер хай кожен сам думає. Навіть якщо хтось віддасть свої гектари «за безцінь», програє лише він. А ота «невидима рука ринку» швидко встановить істинну ціну на землю. Чому цього треба боятися? Давайте подивимося на Україну реально. Землі у нас справді багато — 32,5 млн га ріллі. При цьому гуляє, тобто взагалі не обробляється, за різними підрахунками, щорічно близько 10 млн га (!). А скільки використовується на сумнівних правових засадах? В Україні також чимале населення: 45 млн людей, і багато безробітних. Ну, а чого нам не вистачає? Не вистачає технологій. Економічної свободи, ринковості. Підприємств і робочих місць. Ініціативних бізнесменів, які б створювали ці місця. Грошей (насамперед від інвесторів — приватних бізнесменів, бо державі кредити дають). То чи не варто уміло використати те, що маємо у надлишку — для здобуття того, чого бракує?
Противники запровадження ринку землі воліли б отримати гарантії справедливої ціни на наші багатства. Це прекрасні побажання. Однак не варто й забувати, що синонім ринку — ризик. Якщо не дати можливість працювати ініціативним — тим, хто ризикує своїми грошима, майном, землею, а саме такими є більшість фермерів — навряд чи ми зуміємо примножити загальний добробут країни.
Транзакції на ринку землі нині дуже витратні. Орендні договори щорічно оформляються на 90% (!) всієї землі, що перебуває в оренді. У середньому кожне відносно крупне господарство (понад 1000) повинне укладати або продовжувати мінімум 200 договорів оренди землі щороку. Тобто мораторій став «золотим дном» насамперед для того, хто оформляє дозвільні документи, і головним болем для фермерів, які ходять по нотаріусах і судах замість орати землю.
Селяни (власники паїв, серед яких 53% — пенсіонери) як ставляться до продажу землі? Здебільшого позитивно. Бо кожен прагне якомога повніше й краще розпоряджатися своїм майном. Агровиробники? Також, бо власність (на відміну від оренди) дає додаткові можливості інвестицій. Юристи? Теж не бачать якихось протипоказань. А хто ж не хоче ринку землі? Політики «лівого» спрямування і мислення, які на словах дбають про бідних, а насправді — роблять біднішими суспільство. Прибічники імперської Росії, яка кріпосницькі общинні «скрепи» зуміла трансформувати у колгоспний люмпен-колективізм. Проти продажу землі також справжні майстри оборудок: ті, хто звик грати у ситуації без правил, використовувати приховані можливості нібито «нічийного» майна.
Скуплять іноземці?
Нещодавно прийняв українське громадянство Мішель Терещенко, нащадок славетного роду буряківників і цукоропромисловців. Його прадід того-таки 1917 року швидко зрозумів природу комунізму й емігрував до Франції. Останні років з десять Мішель Терещенко живе в Україні, вирощує льон під Глуховом на Сумщині. Звісно, землю (кілька сот гектарів) він орендує. І, мабуть, мріє прикупити. Боже помагай! Що, хіба нам не потрібні такі іноземці — українського роду-племені, освічені, заможні? Хай приїздять розкидані по світах українці — з Бразилії, Аргентини, Австралії, Канади Німеччини! І спочатку працею доводять любов до нашої землі, потім грошима — можливість володіти нею. Бо тут ключовий момент який? За Земельним Кодексом українську землю неможливо придбати, якщо ти не є фізичною особою — громадянином України. Тобто закон має чітке обмеження на володіння землею винятково місцевими жителями — так само і в країнах Євросоюзу, до речі. Хочеш мати землю — маєш пожити тут певний час, попрацювати, скласти іспити на знання мови, справно платити податки. Так що лякати «агроколоніалізмом від дядька Джорджа Сороса», як це робить «Дзеркало тижня», усіх нас, хто пам’ятає колгоспи й Голодомор — це просто смішно. Джордж Сорос, до речі, теж народився у «соцтаборі», в Угорщині, звідки втік на Захід. І якщо він ще не втомився протягом 20 років інвестувати мільярди доларів в Україну — то й слава Богу. Хоча поки що бажання прийняти українське громадянство він нібито не висловлював.
Є ще іноземці-росіяни, теж грошовиті… Але їх як інвесторів розглядати не годиться: бо вони, здається, останнім часом зрозуміли, що дешевше не купувати землю й чуже майно, а просто забирати, анексовувати. Як вони кажуть, «віджимати». Так що тут — окрема розмова.
Ну й іноземців боятися — це своїх не знати. Візьмемо той же сумнозвісний холдинг «Мрія». Величезна агроімперія збанкрутіла... Й досі кредитори не можуть перебрати в управління її землі, інфраструктуру, техніку. А якби нині працював ринок землі? Усі гектари «Мрії» за будь-яких умов залишилася б в Україні й українським громадянам. Змінився б лише власник компанії, тільки значно швидше і безболісніше, ніж це відбувається зараз. До речі, господарі «Мрії», вишивані українці за народженням, мешкали здебільшого десь у Швейцарії і поводилися як чужинці найгіршого штибу, яким землеробство байдуже.
Аграрне місіонерство
«Безперечно, зняття мораторію актуальне й необхідне, але чи повинне воно бути поспішним? — питає «Дзеркало тижня». — Ніхто не проти цивілізованого ринку. Але він повинен спочатку стати цивілізованим». Мовляв, давайте піднімемо вартість землі, а вже потім відкриємо ринок. Питання: а як піднімати її вартість — без інвестицій? Як створювати цивілізовану інфраструктуру ринку (правову, страхову, екологозахисну тощо) без ринкового базису — права власності? Як будувати хату без фундаменту? Відкриємо ринок — підніметься й вартість. Наша земля не втече до Швейцарії, і навіть перепродаючись кількаразово, залишатиметься у власності українців.
«Такий інтерес іноземних інвесторів до України тривожить, адже в нинішніх умовах розпродаж земель — це дуже сумнівна (м’яко говорячи) витівка», — веде «Дзеркало тижня» свою думку далі. Інтерес до скуповування паїв не так великий, як нам іноді здається. Бо негативних факторів для нерезидентів таки чимало, вибір у них доволі ризикований: вкладати гроші у країну з війною, корупцією, засиллям бюрократії і плутаниною законодавства. Й, нарешті, нам самим варто визначитися: ми будемо збирати донорські конференції, рекламувати Україну по світах чи тривожитися «підвищеним інтересом інвесторів»? Ми прагнемо інвестицій чи навпаки, вони нас лякають?
Останні роки на українських полях можна побачити у великій кількості (хоча й усе ще недостатній) чудову американську і французьку агротехніку, німецькі добрива і ЗЗР, імпортне насіння з розвинених країн… За радянського правління навіть мріяти про такі технології ми не могли, й не знали про них. Так само як про нинішню урожайність, про сьогоднішні чималі можливості для фермерів і для одноосібників. А з повноцінним ринком землі позитивні фактори ще збільшаться. Можна з якогось переляку назвати це «агроколоніалізмом», а можна — сільськогосподарським місіонерством з боку розвиненої Європи.
Експерти вказують на слабку юридичну захищеність дрібних землевласників, що теж не додає ціни нашій землі. Це так. Але тут вже маємо питання не земельної реформи, а правової. Звісно, без справедливих судів, без правового захисту малого бізнесу, включно з фермерами, повноцінних реформ домогтися годі. Тому це повинно йти паралельно: судова реформа і земельний ринок. Бо скільки ще будемо чекати й стрибати по граблях?
Безземелля у головах
Бюрократична «передпродажна підготовка» може тривати безкінечно. Для скасування мораторію виявилося й 15-ти років замало. Замість того щоб напрацювати законодавство, ми законсервували власні страхи й некомпетентність, корупцію та неефективність. В останні місяці свого правління Віктор Янукович теж наклав політичний мораторій: відмовився від підписання Угоди про асоціації з ЄС — мовляв, до «гармонізації» економічних відносин з Росією. На жаль, Російська Федерація таки змусила тиском і військовими діями відсунути прийняття Зони спільної торгівлі України з Євросоюзом до 2016-го року. Це — ще один мораторій, геть не потрібний. Тепер та країна вимагає від нас «любові й гармонії» силовою окупацією наших територій.
Повнокровний, без усіляких мораторіїв, Земельний Кодекс нарешті відкриє шлях до класичних ринкових відносин. Він усуне обмеження по доступу на земельний ринок для ефективних фермерів, спростить правила оренди землі, здешевить реєстрацію земельних ділянок. Продаж землі підсилить права її власників, дозволить їм жорсткіше диктувати свої умови на переговорах з орендарями стосовно підвищення плати за паї, що буде сприяти розвитку сільських територій і зменшенню бідності на селі. Звісно, на практиці виникатимуть чимало питань. Але більшість з них давно вирішено європейцями, чиє законодавство у сфері земельних відносин напрацьовувалося століттями. Вони допоможуть нам — бо не даремно ж ми уклали Угоду про асоціацію між Україною і ЄС і, відтак, вже увійшли до багатьох європейських структур.
«Реформатори апелюють, мовляв, давайте почнемо, а всі питання з корупцією, кадастром й оцінкою земель будемо вирішувати вже в процесі. Вибачте, а куди ми поспішаємо?» — пише те ж таки «Дзеркало тижня». Відповідь очевидна: спішимо відскочити від економічної безодні. А інакше навіщо було робити Майдан? Можна було б ще років 10 «гармонійно» скніти з Віктором Якуковичем і Росією… Дискутувати, як росіяни та тему, чи потрібно виносити з мавзолею мумію Леніна… Хворий іноді боїться лягти на операцію, навіть коли вона конче показана. Збирає довідки, ходить по знахарках… Імітує процес лікування. Хоча насправді діагноз його давно підтверджено і просто потрібні радикальні дії.
Завжди проти продажу землі виступали комуністи. Їхня нинішня відсутність у Верховній Раді дає шанс суспільству нарешті прийняти суперважливе рішення, не оглядаючись на комісарів Голодомору. На тих, хто не визнає своєї ролі в нищенні аграрної культури українців.
Це «безземелля у головах», безкінечне очікування не знати чого призводить до розладу економіки. Продаж землі, земельний ринок запроваджувати слід якомога швидше. Без страху, ніби йдеться про продаж Землі марсіанам. Не чекаючи благословення ані від бюрократів, ані від колишніх голів колгоспу. І, звісно, не варто чекати «гармонії» від Російської Федерації. Мораторій, скасування якого безкінечно переноситься у «світле майбуття», за 15 років добра Україні не приніс. Тож досить боятися змін — без страху рухаймося уперед.
