Села зникають
Так, протягом 1991–2013 рр. в Україні кількість сільських населених пунктів скоротилася на 454 од. Тобто щорічно зникає 17 од. При цьому лідируючі позиції у цьому антирейтингу належать найбільш технологічно, фінансово та інфраструктуро розвиненим областям, а саме: Київській — 79 зниклих сільських населених пункти, Харківській — 62 і Полтавській — 52.
Беручи до уваги військові дії у Луганській і Донецькій областях, анексію Автономної Республіки Крим, а також загальне зростання вартості життя, можна стверджувати, що кількість сільських жителів у містах зростатиме. При цьому більшість з них не володіє необхідними технологіями, здібностями, знаннями й навичками, що потребує витрат суттєвих бюджетних коштів для підвищення їхньої кваліфікації або перенавчання. В умовах економічної стагнації таке підґрунтя призводить не лише до соціального вибуху у містах, а й до поширення зворотного процесу — перетоку частини міського населення у села.
Враховуючи світовий досвід і сучасні обставини, можна стверджувати, що частина з них шукатиме шляхів щодо реалізації альтернативних шляхів облаштування своєї життєдіяльності.
Екопоселення як реалізація
ідеї родових садиб
Нині в Україні набуває розвитку створення екологічних поселень на основі реалізації ідеї родових садиб у сільській місцевості. Відповідно до проведених досліджень, незважаючи на те, що у нашій країні розвиток руху зі створення родових садиб перебуває у зародковому стані, кількість таких екопоселень має тенденцію до зростання. Так, згідно з проведеними дослідженнями, незважаючи на велику плинність членів екопоселень, в Україні вже сформовано ядро щодо розвитку цієї форми організації сільських поселень.
При цьому кількість екопоселень та сімей, які у них постійно проживають, зростає. Аналіз даних, наведених на Інтернет-порталах emelyanovka.com, inforp.zku.org.u, pomestja.info тощо, свідчить, що в Україні уже створено й функціонує понад 60 екопоселень, у яких постійно проживає більш як 200 сімей. Окрім того, ще понад 980 сімей нині планують створити нові або приєднатися до діючих екопоселень. Реалізація цих задумів збільшить кількість екопоселень майже вп’ятеро та дозволить понад 2,5 тис. осіб займатися екологічним землеробством.
Особливістю процесу створення екопоселень в Україні є насамперед невизначеність членів родових садиб щодо шляхів, напрямів й особливостей створення як екопоселень, так і родових садиб.
Відповідно до досліджень розвитку екопоселень Житомирської області, яка є флагманом зі створення родових садиб в Україні, більшість членів екопоселень впроваджують у своїй діяльності новітні екотехнології (пермакультурне землеробство, кратерні сади, екосадиби тощо). У той же час, що є природньо, члени цих поселень мають різні погляди щодо подальшого розвитку своїх поселень.
Необхідно зазначити, що така невизначеність присутня не лише поміж членів родових садиб в Україні. Так, сучасні світові тенденції щодо необхідності харчування екологічно чистою сільськогосподарською продукцією та проживання у екологічно чистій місцевості мають витоки із контркультури «Хіпі», що виникла у 60–70-х рр. минулого сторіччя.
Вперше ж на території колишнього СРСР поселення, які можливо вважати прообразом екопоселень, виникли ще на початку 1990-х. Нині на цьому просторі існує понад 3,3 тис. родових садиб, члени яких постійно проживають в екопоселеннях..
Однак поки що більшість науковців, не говорячи про посадових осіб державної й місцевої влади, навіть не визначилися з трактуванням понять як екологічних поселень, так і родових садиб. При цьому саме існування родових садиб і діяльність їхніх членів призводить до розвитку не лише інфраструктури сіл, а й соціокультурного середовища місцевих селян.
Так, члени родових садиб за рахунок власних матеріальних і фінансових ресурсів беруть активну участь у розвитку місцевої виробничої і соціальної інфраструктури, відродженні сільських територій, розробці та реалізації проектів з ландшафтного дизайну, збереженні і покращенні оточуючого середовища, переробленні й утилізації промислових та харчових відходів, створенні місцевих осередків відпочинку, розвитку зеленого, сільського та агротуризму, впровадженні новітніх стандартів життя тощо.
Проведені теоретичні й практичні дослідження дозволяють стверджувати, що екопоселенням можна вважати альтернативне поселення, створене з метою організації екологічно безпечної життєдіяльності його членів на засадах органічного землеробства. Виділяють шість класифікаційних ознак, що відрізняють екопоселення від традиційного сільського поселення, а саме: органічне землеробство, лісокористування, мінімізація енергоспоживання, здоровий спосіб життя, певне самозабезпечення та розвиток особливого соціокультурного середовища у поселеннях.
Так, на відміну від жителів традиційних сільських поселень, у екопоселеннях, обробляючи земельні площі, їхні жителі застосовують технології з неглибокого розпушування ґрунту; у веденні як сільськогосподарської діяльності, так і особистих потреб мінімізують застосування мінеральних добрив, отрутохімікатів та інших хімічних елементів, що впливають на рівень забруднення оточуючого середовища; для посилення родючості ґрунту сприяють розмноженню природних мікроорганізмів і хробаків, займаються вирощуванням і наглядом за різними видами неплодових порід дерев, застосовують провідні енергозберігаючі технології, скорочують обсяги побутового енергоспоживання з традиційних джерел тощо.
Окрім того, жителі таких поселень намагаються створити власне соціокультурне середовище. З цією метою серед членів екопоселень пропагується здоровий спосіб життя шляхом споживання власно вирощеної екологічно чистої сільськогосподарської продукції та відмови від вживання спиртних напоїв і паління, а також впроваджується альтернативна система освіти та ведення життєдіяльності й дозвілля.
Українська концепція екопоселень
На сьогодні спільно з науковцями Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» в Україні розроблена власна Концепція розвитку родових садиб.
Відповідно до цієї концепції міським жителям, що виявили бажання створювати родові садиби, органами місцевої влади й самоуправління на засадах довічного користування надається невитребувана земельна ділянка загальним розміром до 1 га. Залежно від рельєфу місцевості, 30–50% цієї ділянки має засаджуватися неплодовими деревами, а відповідні державні органи встановлюють екологічні вимоги щодо користування цими ділянками членами родових садиб.
Проведені дослідження уможливлюють стверджувати, що поняття родова садиба можна трактувати як земельну ділянку з індивідуальним житловим будинком та іншими спорудами допоміжного використання, а також багаторічними й лісовими насадженнями, водними об’єктами, тваринами та іншим майном, на якій протягом кількох поколінь проживає родина 1–2 ступеня спорідненості.
Наявні форми організації
Беручи до уваги проведені поглиблені дослідження з розвитку родових садиб у Житомирській області, громадян, які створюють зазначені садиби, можна класифікувати за двома основними групами.
Жителі міст, які залежно від обсягу занятості на виробництві в іншій місцевості, частину вільного від роботи часу присвячують веденню нетоварній сільськогосподарській діяльності. Такий тип розвитку родових садиб передбачає лише часткову реалізацію основних принципів екопоселення і слугує насамперед інструментом реалізації хобі членів родових садиб.
Громадяни України, зокрема, з території тимчасово окупованої території та районів проведення АТО, життєві принципи яких, у силу різних причин, зазнали суттєвих змін і призвели до необхідності пошуку іншого, порівняно із загальноприйнятими шляхами, розвитку родини. Такий тип розвитку родових садиб передбачає якнайбільш повну реалізацію основних принципів екопоселення, а також пошук і реалізацію новітніх соціокультурних, технологічних, виробничих тощо задумів їхніми членами.
Окрім того, нині в Україні функціонують схожі за метою створення, але відмінні за принципами життєдіяльності садиби фінансово-забезпечених членів суспільства. Основною метою їх функціонування є насамперед забезпечення соціально спрямованих потреб сім’ї, яка територіально мешкає у сільській місцевості. Виробництво сільськогосподарської продукції чи впровадження екологічно-зберігаючого способу життя у таких господарствах не є домінуючим фактором, має обмежені обсяги та суттєво не впливає на життєдіяльність членів господарств цієї групи. А сама садиба є одним з інструментів самоствердження членів родини.
У цілому ж нині в Україні існують три основні форми організації життєдіяльності та взаємовідносин між членами родових садиб, а саме: комуни, колективні й кооперативні поселення. Основні відмінності цих форм полягають в організації управління діяльністю екопоселення, права власності на матеріально-технічні засоби, принципи ведення виробничої діяльності, постачання й збуту виробленої продукції, а також розподілу доходу серед членів родових садиб.
Застосовуючи організаційно-правову форму «комуна», будь-які управлінські рішення здійснюються відповідно до рішення загальних зборів членів родових садиб. Усі матеріально-технічні засоби, включаючи й житлові приміщення, знаходяться у спільній сумісній власності та використовується усіма членами екопоселення. Особливість виробничої діяльності за цієї форми самоуправління полягає у колективному виконанні необхідних робіт, а будь-який член родової садиби виконує роботу там, де є першочергова необхідність у її виконанні, не зважаючи на досвід, навички чи здібності, набуті окремо взятою особою.
При цьому тут немає прямого зв’язку з результатами праці, а розподіл доходу чи інших благ відбувається відповідно до потреб конкретного члену родової садиби.
При застосуванні організаційно-правової форми «кооперативне поселення» управлінські рішення приймаються більшістю голосів ініціативної групи, яка складається із делегатів членів родових садиб. Усі матеріально-технічні засоби за цієї організаційно-правової форми знаходяться у приватній власності членів родових садиб і надаються іншим членам поселення на засадах сусідської взаємодопомоги. Особливість виробничої діяльності тут передусім полягає у веденні суспільно-корисної діяльності на засадах індивідуальної праці із мінімальним застосуванням найманих працівників. При цьому кожен член родової садиби займається будь-якою трудовою діяльністю відповідно до першочергової потреби конкретної садиби, а суспільно-корисна діяльність цих членів відбувається згідно з набутими ними досвіду, навичок чи здібностей. Розподіл доходу та інших благ за цієї організаційно-правової форми має прямий зв’язок із результатами праці й розподіляється в екопоселенні відповідно до потреби конкретного члену родової садиби.
Організаційно-правова форма «колективне поселення» є проміжною між переходом самоуправління поселень від «комуни» до «кооперативних поселень». Тут усі матеріально-технічні засоби також належать поселенню й використовуються усіма його членами, що відповідає принципам «комуни». Проте будь-які управлінські рішення приймаються більшістю голосів обраної ради поселення, а члени родових садиб мають однакові права й обов’язки. Виробнича діяльність здійснюється індивідуально, а тимчасово вільні члени родових садиб можуть залучатися до суспільно-корисної праці щодо розвитку екопоселення. При цьому розподіл доходу чи інших благ тут здійснюється відповідно до чисельності членів родових садиб.
Незважаючи на зазначені процеси й зацікавленість міських жителів у створенні родових садиб, нині в Україні потребують вирішення значні завдання щодо подальшого розвитку екопоселень. Зазначені завдання стосуються як організаційно-правових чи виробничо-фінансових аспектів діяльності, так і соціокультурної адаптації членів родових садиб із членами місцевих громад, а також працівниками органів місцевої влади й самоуправління.
При цьому організаційно-правові та виробничо-фінансові аспекти є навіть другорядними завданнями. Основними, на наш погляд, є саме соціокультурні виклики у розвитку екопоселень України.
Так, нині в Україні уже розроблена Концепція розвитку родових садиб і Проект закону України щодо створення родових садиб. Шляхи й механізми вирішення виробничо-фінансових аспектів розвитку господарств населення, у т. ч. й родових садиб, знайшли відображення у низці нормативно-законодавчих документів, насамперед різноманітних програм і стратегій учасників процесів розвитку сільської місцевості.
Однак, не заперечуючи необхідність вирішення зазначених завдань, урегулювання соціокультурних аспектів є першочерговим завданням, яке можливо вирішити лише шляхом залучення до громадського обговорення якнайбільшої кількості селян і всебічної підтримки організації зазначеного процесу будь-якими органами влади й самоуправління.
