ЕДС вперше була виявлена у Великобританії на початку 70-х років минулого століття і до сьогодні поширилася у багатьох країнах світу. Ця хвороба є високо небезпечною для свиней всіх статево-вікових груп, незалежно від породи. У разі захворювання поросят у перші дні життя, летальність від ЕДС може бути доволі високою, відповідно хвороба представляє собою велику небезпечність для господарств, що займаються відтворенням як товарного, так і племінного поголів’я. Доросліші тварини хворіють важче, хоча і переважно одужують. Для профілактики епідемічної діареї на сьогодні відсутня ефективна вакцина та специфічне лікування, в результаті з проявами діареї — нудоти та відсутності апетиту — загальна летальність серед поголів’я свиней на фермі може доходити до 50%.
Джерела інфекції
Вірусна природа хвороби була встановлена майже через 20 років після її відкриття. Так, збудником ЕДС є РНК-місткий вірус, який відноситься до родини Coronaviridae, роду Alphacoronavirus. При цьому розрізняють два типи вірусу. Перший викликає діарею у дорослих свиней та тварин на відгодівлі; а другий — представляє високу небезпеку для підсисних поросят. До того ж, вірулентність самого вірусу може значно варіювати, чим підтверджується більша чи менша чутливість до нього у свиней різного віку в рамках одного спалаху захворювання. Слід відмітити, що в стаціонарно неблагополучних по ЕДС господарствах переважно хворіють старші тварини, зокрема група відгодівлі. Поряд із чим, при першому занесенні хвороби найбільше ураження спостерігається у молодняка до місячного віку, зокрема у поросят-сисунів.
Слід відмітити, що людина та інші види тварин не хворіють на епідемічну діарею, і можуть виступати переносниками захворювання лише опосередковано. Основним джерелом інфекції є хворі та перехворілі свині, які виділяють збудник до зовнішнього середовища з гноєм. Надалі вірус може поширюватися як через персонал та предмети догляду, корми, воду, а також із транспортними засобами, через завезення нових тварин тощо. Хоча в зовнішньому середовищі вірус ЕДС є доволі нестабільним, він поширюється по фермі відносно швидко. Вірус втрачає інфекційність через 30 хвилин за температури +60°С, однак доволі довго зберігається при +50°С. До того ж, вірус чутливий до фенолу, ефіру, хлороформу та інших дезінфікуючих засобів, зокрема на основі йоду, хлору та перекису водню.
Шляхи зараження
У відгодівельних господарствах захворювання на епідемічну діарею свиней частіше за все виникають протягом 3-4 тижнів після занесення збудника і тривають також 3-4 тижні переважно в осінньо-зимовий період. Якщо вірус потрапляє на благополучну за ЕДС ферму вперше, захворювання протікає гостро з типовими проявами клінічних ознак, які протягом перших 1-2 тижнів охоплюють все поголів’я. Тоді ЕДС реєструється у вигляді ензоотії із захворюваністю та летальністю на рівні 50% і більше. Поряд із цим епідемічна діарея може протікати у вигляді змішаних інфекцій. У такому випадку поряд з основним збудником проявляються захворювання за участі кишкової палички та еймерій.
У господарствах стаціонарно неблагополучних по ЕДС нові яскраві випадки захворювання можуть проявлятися в результаті порушення умов утримання та годівлі свинопоголів’я, пов’язаних із впливом на організм значних стресових факторів, які підривають імунітет. Якщо такий прорив імунітету має місце, то захворювання зазвичай проходить у важчій формі. При утриманні свиней в оптимальних умовах у стаді формується своєрідна рівновага між колостральним, напружений стадним імунітетом та рівнем інфекційності вірусу, що хоча і зумовлює циркулювання збудника, однак не допускає прояву клінічних ознак захворювання без прориву імунітету.Основним і практично єдиним шляхом зараження при якому збудник ЕДС проникає до сприятливого організму є аліментарний, з часточками фекалій. У результаті вірус вражає епітеліальні клітини ворсинок тонкого кишечника та ободової кишки. Інкубаційний період хвороби у поросят може тривати до 24-36 годин, у дорослих свиней — до 48-72 годин. Реплікація вірусу починається у клітинах ентероцитів вже через 12 годин після зараження. Під впливом вірусу в кишечнику відбуваються дегенеративні зміни, зокрема укорочення ворсинок до двох разів з їхньою послідуючою атрофією. Через руйнування ворсинок та внутрішнього епітелію кишечнику значно погіршується його абсорбційна здатність. Поряд із цим відбується масивне злущення епітелію і порушується всмоктуванням води. Результатом таких порушень стає основний симптом захворювання — гостра діарея.
Перебіг захворювання
При захворюванні на ЕДС підсисних поросят у них відмічають швидкий розвиток профузної водянистої діареї та блювання. Калові маси мають зеленувато-коричневий колір без кров’янистих домішок. Зазвичай на 3-4 добу через сильне зневоднення більшість новонароджених поросят гине. Якщо відбулося інфікування іще поросної свиноматки з подальшим зараженням поросят одразу ж після народження, захворюваність у таких гніздах може досягати 100%. Якщо ж захворіють поросята 1-2-тижневого віку прояви ЕДС є менш гострими. Хоча хворіють також всі поросята в гніздах, діарея у них проявляється слабше, вони залишаються доволі жвавими продовжують їсти. Сильна діарея та блювання зустрічається у 20-30% таких поросят.
У відлучений поросят та дорослих свиней також спостерігають діарею, пригнічення та схуднення. Часто гострі симптоми тривають до тижня, після чого дорослі тварини видужують. Однак надалі вони значно відстають у рості та розвитку. Наприклад, у відлучених поросят протягом двох тижнів після перехворювання відмічають затримку у рості, у старших свиней час відгодівлі подовжується на 14 днів. При захворюванні на ЕДС поросних свиноматок протягом тижня можна спостерігати діарею, пригнічення, блювання на значне схуднення, з поодинокими випадками загибелі. Після видужання у свиноматок зазвичай немає молока.
На розтині свиней, які загинули від ЕДС, помітний катаральний та катарально-геморагічний ентерит, переважно тонкого кишечнику. Слизова оболонка вкрита виразками та некротичними ділянками, стінки кишок витончені. Сам кишечник, переважно порожня кишка, наповнена рідким жовто-зеленим вмістом. Брижеві лімфатичні вузли запалені; в нирках, печінці та серці спостерігають зернисту дистрофію. Загалом трупи зневоднені, виснажені з ознаками анемії. При більш детальних гістологічних дослідженнях виявляють некротичні зміни в епітелію кишечника та його ворсинках.
Діагностика
Окрім розтину загиблих свиней, для встановлення діагнозу на епідемічну діарею проводять ряд лабораторних досліджень. Для цього, зокрема, використовують підозрілих у заражені живих поросят, ділянки кишечника вимушено забитих свиней, а також шматочки паренхіматозних органів та свіжі фекалії. Вірус ЕДС погано культивується на більшості культур клітин, однак може викликати аглютинацію еритроцитів 12 видів тварин. З лабораторних методів дослідження переважно застосовують ПЦР та ІФА, остання з яких використовується як для виявлення вірусу, так і для визначення антитіл до нього. В сумнівних випадках також ставлять біопробу на безмолозивних поросятах, шляхом штучного зараження. Діагноз вважається встановленим, відповідно або ж при виявленні та ідентифікації вірусу, або при встановленні наявності антитіл до нього, або ж при позитивному результаті біопроби.
Диференційна діагностика може бути проблематичною. Через те, що за клінічними ознаками, епізоотичними особливостями та навіть патолого-анатомічними змінами епідемічна діарея свиней дуже подібна до трансмісивного гастроентериту, єдиним ефективним методом розрізнити ці дві хвороби є проведення антигенної діагностики. Окрім цього, ЕДС слід відрізняти від ротавірусної та ентеровірусної інфекції, ешерихіозу, а також класичної чуми свиней, сальмонельозу та лептоспірозу, які можуть перебігати з подібною клінічною картиною.
У неблагополучних господарствах виявлено доволі стійкий імунітет у перехворілих свиноматок, який з молозивом передається поросятам. Циркуляція вірусу у господарстві також зумовлює утворення відповідної імунної рівноваги в стаді в результаті природного перехворювання. Оскільки на сьогодні ефективного лікування та специфічних методів профілактики епідемічної діареї свиней не розроблено, єдиним ефективним підходом залишається недопущення занесення на територію господарства хвороботворного збудника. Це означає використання основних правил епізоотичної безпеки.
