До корисних морфобіологічних ознак вівса залічують швидкий стартовий розвиток кореневої системи й повне освоєння нею орного шару ґрунту, добре використання незначних опадів шаром 5–7 мм на початку вегетації і менша залежність від весняної посухи, здатність витримувати короткочасні заморозки до –5–7 °С та відновлювати свій продуктивний потенціал завдяки дощам, які випадають у першій половині літа.
Попередники мають значення
Хибна думка щодо невибагливості вівса до попередників зумовлена, ймовірно, високою енергією укорінення та значною облиствленістю рослин, унаслідок чого він добре пригнічує бур’яни. Насправді овес буває продуктивнішим за розміщення після культур, що лишають після себе не засмічені поля та певну кількість поживних речовин. У північному Степу це насамперед парова пшениця, зернобобові, кукурудза, цукрові буряки, гречка, просо. Непоганим передпопередником може бути навіть соняшник, у більшості випадків чорнозем упродовж холодної пори року (дві зими) встигає відновити запаси доступної вологи. Овес — задовільний попередник для кукурудзи, соняшнику, сорго — він не висушує нижню частину коренеактивного шару ґрунту (100–150 см), покращує фітосанітарний стан агроценозу, вважається культурою — переривачем зернових ланок сівозміни.
Овес менш вимогливий до родючості ґрунту, ніж інші ярі колосові (ячмінь, пшениця), що дозволяє за належної агротехніки й сприятливої погоди отримувати порівняно високі врожаї на чорноземах різного механічного складу й різної гумусованості. Це пояснюється специфікою функціонування його кореневої системи, що здатна засвоювати поживні речовини з важкорозчинних сполук. Показовою може бути реакція культур на еродованість ґрунту. За нашими даними, найбільш чутливими до змитості ріллі виявились ячмінь ярий і кукурудза на зерно, наступну позицію посідають кукурудза на силос і соняшник, найменше знижує свою продуктивність овес (15%).
Водночас овес позитивно сприймає покращення агрохімічного фону, зокрема, шляхом залучення як добрива соломи зернових колосових і зернобобових, листя та стебел просапних культур. У сприятливі роки загортання в ґрунт 4–5 т/га післяжнивних решток попередника дозволяє на плакорних ділянках з умістом гумусу в одному шарі 4–4,2 % отримувати врожай вівса 3,5–4,5 т/га. Як відомо, за системного внесення у сівозміні великих обсягів листостеблової маси її негативний вплив на поживний режим чорнозему суттєво послаблюється або усувається зовсім, тому що іммобілізований у попередні роки азот стає доступним для рослин.
Ефективність рослинних субстратів знижується на еродованих землях, а також за термічних аномалій навесні та влітку, коли спостерігається різке гальмування мікробіологічних ґрунтових процесів, накопичення і споживання азотовмісних сполук, рухомих форм калію та фосфору. Однак навіть в умовах посухи урожайність вівса на тлі повного (оранка) або часткового (чизельний обробіток) загортання побічної продукції становила 2,3–2,5 т/га.
Зернофуражна культура виявилась досить чутливою на післядію гною, яка суттєво зростала з часом мірою накопичення позитивних змін щодо родючості ґрунту. Так, приріст зерна від органічних добрив у другій ротації трипільної сівозміни, порівнюючи з першою, збільшився у 2,0–3,1 раза й досягав 0,46–0,63 т/га.
Мінеральне підживлення
Для формування високого врожаю якісного зерна овес потребує мінеральних добрив. До браку азоту рослини особливо чутливі у фазу кущення та трубкування, коли утворюються бокові пагони, відбувається інтенсивне накопичення вегетативної маси, швидко зростає площа листкової поверхні. Найбільша потреба у фосфорі припадає на початок вегетації за покрокового споживання в наступні етапи органогенезу. Макроелемент сприяє зміцненню кореневої системи, покращує використання нітратів, підсилює посухостійкість, пришвидшує дозрівання зерна. Калій потрібен вівсу на різних стадіях розвитку для зміцнення стебла, підвищення стійкості до хвороб, регулювання обмінних процесів. Характерною ознакою цієї культури є тривале і відносно рівномірне засвоєння поживних речовин із ґрунту впродовж життєвого циклу.
_______________________
Рекомендовані науковцями дози мінеральних добрив під овес на чорноземах звичайних варіюють у межах N35P20K20 — N70P40K40 за різного співвідношення мікроелементів, залежно від особливостей конкретної ділянки
_______________________
Рекомендовані науковцями дози мінеральних добрив під овес на чорноземах звичайних варіюють у межах N35P20K20 — N70P40K40 за різного співвідношення мікроелементів, залежно від особливостей конкретної ділянки. До прикладу, в дослідах нашої установи застосування N20P20K20 під передпосівну культивацію та N30 на стадії кущення рослин дало надбавку врожаю 0,74 т/га, або 31% до контролю (без добрив). Однак на сьогодні навіть такий вагомий додаток не завжди компенсує вартість туків, що робить їх унесення економічно збитковим. Частково усунути цю проблему допоможуть такі заходи.
По-перше, потрібно розміщувати зернофуражну культуру після удобрених попередників і вирощувати голозерний різновид вівса, який може забезпечити окупність оптимально-мінімальної кількості туків унаслідок відносно більших надбавок урожаю, а також вищої ціни продовольчого зерна. По-друге, на безполицевих (мульчувальних) агрофонах для скорочення втрат азоту добрив від ерозії, міграції та закріплення мікробіотою варто мінімізувати їх контакт із післяжнивними рештками й синхронізувати (сумістити) строки внесення з періодом інтенсивного споживання цього елемента рослинами (локалізація, підживлення тощо). По-третє, слід визначити забезпеченість орного шару ґрунту рухомими сполуками фосфору та калію. За підвищеного вмісту P2O5 і K2O (відповідно, 101–150 і 84–120 мг/кг — метод Чирикова) дозу їх можна зменшити на 30–50%, а за високого (151–200 і 121–180 мг/кг) обмежитись азотом.
Обробіток ґрунту
Створення надійного протиерозійного та вологозберігального агрофону, заощадження часу і коштів у допосівний період досягається шляхом мінімізації обробітку ґрунту шляхом вилучення окремих робіт, зменшення глибини розпушування, суміщення технологічних операцій, застосування широкозахватних і комбінованих агрегатів.
Дослідження і виробничий досвід показали, що ранньовесняне закриття вологи зубовими й пружинними боронами недоцільно на ділянках вирівняного зябу; за наявності на поверхні ґрунту понад 5 т/га нерівномірно розподілених рослинних решток грубостеблових культур; в гостро посушливі роки за швидкого формування твердої ґрунтової кірки; за поєднання частих відлиг взимку та рясних дощів у березні, коли подрібнена солома на безполицевих фонах «усмоктується» в ґрунт, а знаряддя ковзає по поверхні.
На схилових землях весняне боронування підсилює ерозійні процеси утворенням тонкого (1–2 см) поверхневого шару пилової мульчі, податливої до змивання та видування. Під час проведення технологічної операції в умовах горбистого рельєфу може розвиватись агротехнічна ерозія, коли ґрунт під дією сил тяжіння переміщується вниз по схилу. Агрозахід втрачає сенс у разі значного замулення ділянки.
Водночас боронування є обов’язковим за наявності гребенів, сформованих восени чизелюванням, а також на тлі брилуватого зябу, де переважає конвекційно-дифузний механізм втрат вологи. Вкрай необхідним є закриття її на незайманих полях після соняшнику, кукурудзи та сорго, що плануються під овес. Для обробітку застосовують різноманітні знаряддя дискового чи ротаційного типу або комбіновані агрегати, обладнані турбоколтерами, призначеними для прорізування ґрунту без інтенсивного перемішування його шарів.
Глибина передпосівної культивації під овес становить 6–8 см. Надмірно глибокий обробіток збільшує шпаруватість ґрунту й випаровування води, з тим насіння може зависати в напівсухому прошарку, що зумовлює зрідженість сходів. З іншого боку, недостатньо ретельно або мілко розпушений верхній шар локально переущільнюється посівним агрегатом, до фази кущення ґрунт висихає і розтріскується, це спричиняє затримання утворення і розвитку вузлового коріння.
На тлі мілкого зяблевого обробітку скиби інколи виникає потреба в двох культиваціях. У такому разі другу з них виконують упоперек до першої, що дозволяє розмістити зерно на однаковій глибині. Розбіг у часі між культиваціями, а також між крайньою ґрунтообробною операцією і сівбою не має перевищувати одну добу.
Строки висіву
Овес бажано висівати у якомога ранні строки. Головний критерій початку сівби — фізична стиглість верхнього (0–10 см) шару ґрунту, який втратив за зиму свою мікроструктуру. Достигання ґрунту починається навесні під час його прогрівання і відновлення життєдіяльності мікроорганізмів, які виділяють CO2. Вуглекислота, вступаючи в реакцію з кальцієм, стає причиною наступних глибших змін, таких як зниження дисперсності твердої фази, коагуляція колоїдів, виникнення явища «парування» і переходу ґрунтового середовища у якісно інший стан. За спостереженнями ці процеси значно пришвидшуються на крутих схилах південних експозицій, вітроломних ділянках, полях брилуватого зябу із великою площею випаровуваної поверхні, ґрунтах з умістом агрономічно цінних агрегатів (10–0,25 мм) понад 60% і кількістю фізичної глини меншою за 40%.
_______________________
Запізнення із собою тільки на один день після настання оптимальних строків призводить до втрати 0,3–0,4 ц/га, а за посушливої погоди — 1–1,5 ц/га зерна
_______________________
Придатність чорнозему звичайного для проведення посівних робіт характеризується такими показниками: верхня межа вологості — 19–21%, температура на глибині загортання насіння — 8–10 °С, щільність — 1,05–1,15 г/см³. Сівба в недостатньо прогрітий ґрунт зумовлює подовження тривалості досходового періоду і зрідженість травостою. Водночас запізнення із собою тільки на один день після настання оптимальних строків призводить до втрати 0,3–0,4 ц/га, а за посушливої погоди — 1–1,5 ц/га зерна, внаслідок слабкого розвитку вторинної кореневої системи, пошкодження рослин шкідниками, неефективного використання вологи.
Оптимальною глибиною загортання насіння з погляду біологічних потреб вівса є 5–6 см, відхилення від цих параметрів на 2 см у бік збільшення знижує густоту сходів на 4–5%, у бік зменшення — на 12–14%. Найдовший період «сівба — сходи», суттєва втрата польової схожості насіння й неодночасність появи паростків вівса спостерігається за збігу низької температури ґрунту (3–5 °С), мілкого (2–3 см) або занадто глибокого (понад 8 см) закладання зерна.
Науково обґрунтовані норми висіву вівса становлять 4–5 млн/га схожих насінин. За загущення посівів фіксується погіршення умов виживаності рослин і відмирання їх упродовж вегетації в кількості 10–20%. Різні сорти по-різному реагують на густоту стеблостою: схильні до полягання і здатні кущитись потребують знижених норм висіву, натомість біотипи з міцною соломиною та низькою продуктивною кущистістю, навпаки, підвищених.
Технологічний бік
Важлива складова технології — адаптований посівний агрегат. До головних переваг машин, які мають дискову сошникову групу, залічують потенційну можливість працювати за різних систем обробітку ґрунту, здатність копіювати нерівності поля, скорочення втрат вологи внаслідок збереження стернового екрана і мінімального розпушення скиби, низьку ймовірність забивання рослинними рештками. Умовними вадами окремих дискових сівалок уважають недостатнє притискне зусилля, що потребує облаштування дискових ножів або додаткового вантажу за роботи на важких чорноземах, мульчувальних і нульових агрофонах.
Звичайні анкерні сівалки застосовують переважно за відсутності післяжнивних решток на поверхні ділянки та якісної допосівної підготовки ґрунту. Останнім часом поширення набувають технічні засоби, обладнані копіювальними анкерами або комбінованими сошниками, які поєднують анкер і диск. Такі моделі зазвичай мають незалежну підвіску, що дозволяє раніше починати весняну посівну та сіяти за наявності на полі певної кількості рослинної мульчі.
Сівалки культиваторного типу забезпечують більш рівномірний за площею й глибиною стрічкове розподілення насіння, краще знищують бур’яни, однак на фоні залучення у колообіг великих обсягів побічної продукції в разі мілкого основного обробітку чи прямої сівби може виникати потреба додаткових операцій із подрібнення та рівномірного розподілення листостеблової маси за допомогою мульчерів, котків-подрібнювачів, дискових, зубових і штригельних борін.
Зважаючи на ранні строки сівби, досить складно готувати під овес необроблені з осені поля. Ризики застосування традиційної технології (дискова борона + культиватор) пов’язані з неналежним контролем післяжнивних решток попередника і великою ймовірністю утворення надміру грудкуватого посівного шару, який швидко втрачає вологу. Саме тому особливу увагу приділяють фізичному стану ґрунту, підбору відповідного знаряддя і його налаштуванню (конфігурація, діаметр і товщина диска, глибина обробітку, кут атаки, швидкість руху тощо).
У вирощуванні ярих зернових колосових після соняшнику позитивні результати в дослідах отримано від застосування ґрунтообробно-посівного комплексу, базою якого є ротор, коток і насадна сівалка. Роторний культиватор активної дії з вертикальною віссю обертання зубців за один прохід готує насіннєве ложе, до того ж агрономічно корисні фракції ґрунту (0,25–3 мм) концентруються в нижній частині посівного шару, а грубіші (10–30 мм) лишаються на поверхні, посилюючи її протиерозійну стійкість. Гумовий коток добре ущільнює оброблений ґрунт, чим пришвидшується мінералізація післяжнивних решток і створюється можливість для капілярного підняття вологи. Насадна сівалка забезпечує рівномірне загортання насіння, своєчасні й дружні сходи. Рівновеликий розвиток рослин зменшує внутрішньовидову конкуренцію, натомість суттєво зростає спроможність їх до біологічного пригнічення бур’янів. У посушливі роки приріст урожаю внаслідок раннього початку і скорочення строків проведення весняно-польових робіт, більшої схожості насіння й віддачі мінеральних добрив перевищує 0,5 т/га.
За використання спеціальних дискових сівалок для нульового обробітку ґрунту належну увагу звертають на якість роботи култера (найкращим уважається зазубрений диск або диск із хвилястим краєм) і притискних коточків, які мають забезпечити добрий контакт насіння з ґрунтом за оптимальної будови наднасіннєвого прошарку. Надмірний тиск, що припадає на коток, особливо в роботі на важкому ґрунті, зумовлює його переущільнення в зоні посівної щілини, призводить до ослаблення проростків і затримання сходів.
Овес традиційно вважають вологолюбною культурою. Однак у процесі еволюції він набув таких пристосувальних механізмів, які дозволяють йому навіть в умовах Степу за рівнем адаптивності гідно конкурувати з ячменем і пшеницею. Протягом 6-річної наукової розвідки порівняно низький урожай вівса (2,60–3,04 т/га) було отримано тільки у двох випадках: за надзвичайної спеки в червні-липні з максимумом температури повітря 39–41 °С, що спричинило параліч клітин продихів листя, втрату тургору, запал зернівки, а також у ситуації, коли після посухи у квітні-травні рослини дуже повільно відновлювали нормальний стан, коренева система була слабкою, посіви виявились низькорослими та малопродуктивними. Натомість за відносно сприятливої погоди врожайність становила 3,46–4,56 т/га. І найголовніше: собівартість виробництва 1 т зерна вівса нижча, ніж ячменю, на 3–5%, гороху — на 9–12, кукурудзи — на 21–26%.
Андрій ГОРБАТЕНКО, Володимир СУДАК, Володимир ЧАБАН,
кандидати сільськогосподарських наук
Сергій СЕМЕНОВ, Людмила БІЛОКОНЬ
ДУ Інститут зернових культур НААН України
