Як на мене, ми занадто заполітизували розмови щодо ринку землі. На жаль, сьогодні у суспільстві професійна дискусія щодо цього не ведеться. Її переводять на ірраціональний рівень. «Земля — це мати, не можна нею торгувати!». Якщо земельний мораторій на якомусь етапі мав сенс, то сьогодні він став однією із найважливіших проблем, що вимагають рішення. Ми хочемо залишатися другою країною у Європі (після Білорусі), де люди не можуть розпоряджатися своєю землею? Тоді треба було брати за взірець досвід Ізраїлю. Не продавати землю, а утворювати кібуци (колгоспи, кооперативи безземельників — Ред.). Але ж ми давно проїхали цю розвилку і вже розпаювали землю. Із 32 млн га, які є в Україні, сьогодні перебувають у приватній власності 27 млн га. Це земля, яка була розпайована ще при ліквідації колгоспного ладу. 27 млн га, якими нині володіють 6,7 млн українців. Володіли, бо частина з них вже за 15 років мораторію померла… А решта — обмежені у своїх правах. На сьогодні існування мораторію перетворилося не лише на порушення конституційних прав українців, а й на необґрунтоване порушення загальнолюдських прав на користування своєю власністю.
Бачу три сценарії подальшого розвитку подій. Перший — продовження мораторію на тривалий термін — до 2022 року або й далі. У цього багато прихильників. Про це говорять представники кількох політичних сил з метою нібито «захисту прав селян». Але я не чув виразних професійних аргументів на користь такого, по суті, «кріпосного права». Вважаю таку модель можливою лише за умови, що держава візьме на себе зобов’язання з викупу паїв у бажаючих їх продати. Але продовження мораторію — це буде й продовження наших застарілих проблем. Ситуація з життям по селах зараз жахлива. Не всі агрохолдинги є соціально відповідальними. Немає чим опалювати взимку школу? Це не наша справа, мовляв. В агросфері зараз є перекіс у бік рослинництва. А це — мала кількість робочих місць. Зрештою, кажуть агрохолдинги, ми платимо податки, решта — справа держави, хай вона сама як хоче розвиває сільські території. У селах нема де працювати. А у тваринництво чи садівництво, які є більш трудомісткими, аграрний бізнес йде неохоче. Бо розуміють, що вкладатися у проект з довгою окупністю протягом 20 років на орендованій землі — ризиковано.
Другий сценарій — купівля-продаж прав довготривалої оренди. Законопроект про емфітевзис, що лежить у Верховній Раді — тобто довгострокове право на використання чужої земельної ділянки — теж лише консервує ті негативні явища, які у нас нині утворилися. При реалізації цього сценарію відбудеться незначне косметичне пожвавлення у деяких сегментах земельного ринку, але реформаторського ефекту для галузі ця модель не матиме. Позиція банківського сектору щодо емфітевзису теж доволі не визначена. Така модель зовсім не вирішує проблему утворення середнього класу на селі.
Третя модель, прихильником якої я є, — нам варто рухатися далі, поетапно запускати ринок землі. Це потрібно робити: дозволити купівлю-продаж, але з певними обмеженнями. Власниками землі можуть бути тільки громадяни України. Зрештою, це вже прописано в законодавстві. Ми відсікаємо юридичних осіб та іноземців. Причому кожен громадянин може володіти не більш ніж 200 га. Це дозволить сім’ям створювати фермерські господарства з чималим земельним банком.
Щоб нівелювати популістську критику (мовляв, «землю скуплять за безцінь!»), ми пропонуємо спочатку реалізовувати державні землі на відкритих аукціонах. На продаж виставляється частина державного земельного банку. Пробуємо продати по 2 невеликих лоти у кожному районі країни, щоб ми отримали картину вартості з агрокліматичних зон. Результати цих торгів дадуть власникам землі, насамперед сусідам, ціннісні орієнтири.
Така система продажів дозволить сформувати нормальну практику ринку землі, показати нам реальні ціни на неї. Є вже відповідний проект, розроблений у Мінагрополітики, і ми будемо пропонувати його Верховній Раді. Як на мене, остання модель найбільш ліберальна з нині можливих і дасть довгостроковий позитивний економічний ефект.
Записав Ігор Петренко
