Українські фермери сьогодні обробляють усього 1% угідь, їх налічується, за різними даними, від 17 до 35 тис. Це — поважна суспільна верства, підприємлива й патріотична. Й у державі є кілька громадських фермерських структур. Деякі з них були представлені на цих слуханнях. Це Союз українського селянства, Аграрний союз України, Асоціація фермерів і приватних землевласників України, Асоціація підприємців ветеранів АТО, Союз сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів України, Національний Конгрес українських бджолярів — загалом фермери з 18 областей. Узяли участь у роботі форуму також власники земельних паїв, депутати всіх рівнів (переважно — минулих скликань), науковці, урядовці.
Мета зібрання під головуванням лідера Союзу українського селянства Івана Томича — оцінити й проаналізувати роботу ринку землі, який почав діяти з 1 липня 2021 року. Учасники погоджувалися в тому, що поки що «ринок в’ялий». У трьох регіонах за пів року продали не більше ніж по 1000 га на кожну область, в інших — не набагато більше.
Згідно з базою даних, що містяться у Держгеокадастрі, середній розмір ділянки, яку продавали після зняття мораторію, становила 3,64 га, тоді як максимально — 46,75 га. Середня ж ціна дорівнювала близько 33 400 грн/га. Вартість, зрозуміло, відрізняється залежно від регіону, типу ґрунтів, кліматичних умов. Ще не всі нотаріуси беруться за проведення земельних угод: одні — не зареєструвалися належним чином при Держгеокадастрі, інші — не чітко розуміють, як потрібно оформлювати такі трансакції. А деякі юристи вже починають розробляти карколомні штучні схеми. Наприклад, деякі великі господарства, не маючи змоги викупити землю, на якій господарюють, бо вони є юридичними особами, викуповують через своїх працівників як фізичних осіб.
Перед за обігом ринку земель веде Харківщина. Наприклад, у листопаді-2021 площа проданих в області ділянок сукупно становила 38 тис. гектарів. Це рекордний показник, відколи зняли мораторій. Але й він аж так не вражає. Аналізуючи ситуацію щодо стану реформи, більшість доповідачів сходилися на думці, що триває підготовка щодо продажу з 2024 року землі юридичним особам по 10 000 га одному власнику. Ця норма фермеру видається надмірною, і доповідачі закликали до її зменшення.
Обробляючи від 50 до 1500 га (така переважно зібралася аудиторія фермерів на слуханнях), господарі не мають гроші для викупу земель. Не можуть придбати у власність ту землю, якою користувалися багато років, і сприймають це як несправедливість. Хоча розпоряджалися вони, строго кажучи, не своїм майном — ось тут проблема. А тепер треба чітко встановити: чия ця земля? Й, можливо, комусь доведеться позбутися не одного гектара, обробленого нелегкою працею, але без чіткого права власності. Й так само, як механізм розпаювання землі був не ідеальним — так і нині маємо ринок, який мало кого задовольняє, бо є результатом складного компромісу між багатьма зацікавленими сторонами.
Асоціація фермерів і приватних землевласників була прибічником того мораторію, який тривав 20 років. І до того ж вони завжди казали: «Ми — захисники української землі!» Лунали й на цих слуханнях думки про те, що «земельна реформа має бути зупинена, а її винуватці — понести покарання». Або що «слід протидіяти такому ринку землі». А чому ж український народ і Верховна Рада — наш представницький орган — уважає інакше? Річ у тому, що «винуватці реформи» — це Верховна Рада, обрана народом України. Реформою незадоволені справа і зліва, багатії й одноосібники — кожен хотів би бачити її зручнішою для себе, для своїх побратимів. Однак нинішня земельна реформа — компроміс, баланс інтересів між багатьма різними зацікавленими сторонами.
Утім, голова громадської спілки «Аграрний союз України» Геннадій Новіков оглянув зал і зробив такий самокритичний висновок: «На протистоянні ринку землі скільки нас об’єдналося? Мало».
Парадокс. Бо видається так: деякі аграрії самі хотіли б володіти й розпоряджатися землею, бути землевласниками. А от щодо інших… «Земля має належати тим, хто на ній живе і працює», — часто можна почути. Фермер Олександр Гудименко з Чернігівщини розповів, як намагався у банку взяти кредит на 30 років під заставу своєї ж землі, яка є в нього у постійному користуванні — для викупу її ж. Поки що це йому не вдалося через не відпрацьованість фінансово-бюрократичних механізмів.
«Я категорично проти того, щоб фермер купував землю постійного користування: нам її держава повинна передати на безоплатній основі», — чітко висловився ще один учасник слухань. Він обробляв її 30 років, узяв землю у важкі 1990-ті, коли всі сахалися сільського господарства, — і вважає, що має тепер на землю беззастережне право. Його персональну позицію зрозуміти можна. Хоча не для всіх ця вимога видається очевидною, справедливою і реалістичною. Принаймні в Конституції і Земельному кодексі сказано, що земля — власність усього народу. Є молоді фермери, які народилися вже за Незалежності, живуть у Сумах ви чи Вінниці, не у селах, але обробляють землі ефективніше за старших колег, які не виїжджають зі свого хутора. Якщо хтось, мешкаючи в місті, купить землю за 100 км від свого будинку й там контролюватиме агровиробництво (хай навіть віддалено) — то чим він гірший за питомого фермера-селянина? Робота на землі дедалі частіше стає заняттям не пасивних колишніх колгоспників, а активних освічених людей, які розбираються не лише в технологіях, а й у юридичних тонкощах, знають свої права.
Голова Союзу українського селянства Іван Томич запропонував запровадити зміни в Конституцію України: внести доктрину щодо сімейних фермерських господарств як основу устрою села. Зрозуміло, що для таких змін потрібна конституційна більшість у Верховній Раді, а відтак — підтримка більшості населення країни. А воно давно вже стало переважно міським, і мислить інакше, ніж деякі сивочолі поважні фермери. Розвиток урбанізованих міст сприяє розвиткові агроіндустрії: техніка, дрони, фінансові інструменти, будівельні технології — все це виникає і розвивається у містах, але нині вельми впливає на село.
Урбанізацію, переїзд молоді із села в місто називають «вимиванням людського капіталу». Звісно, за колгоспного ладу такого не відбувалося: до 1972 року селянам взагалі не видавали паспортів, тож виїхати працювати хоча б у обласний центр було вкрай складно. А за кордон хто із селян міг поїхати? Хіба що голова передового радгоспу. На щастя, цього більше нема — й сумувати за колгоспним багатолюддям не варто.
Доктор екології Олександр Ковалів, заслужений працівник сільського господарства України з Івано-Франківщини, теж міркує подібно: «Дієвим кроком до оздоровлення сільських територій має стати незворотний процес формування в сільській місцевості ефективних землеволодінь і землекористувань сімейного типу». Він пропонує, зокрема: «У сільській місцевості створити й впорядкувати понад 250 тис. приватних сімейних селянських (фермерських) господарств і господарств релігійних громад — загальною площею майже 10 млн гектарів». Масштабний проєкт — та чи реалістичний? Ми пам’ятаємо, що комуністи, щоб створити колгоспи (які вони вважали ідеальним устроєм), відрядили на село 25 тис. комісарів. У них нічого не вийшло — не тому, що комісарів було на порядок менше, ніж пропонує створити ферм Ковалів. В Україні нині приблизно 25 тис. фермерів. Тобто знову ж таки — на порядок менше від бажаного. Ключове питання: а хто буде створювати й впорядковувати сімейні господарства? Хто дасть їм землю, оті 10 млн гектарів, реманент, насіння й тварин, кредити? Хто допоможе створити сім’ї — бо й цей соціальний інститут нині переживає кризу? Невже академіки відбиратимуть юнакам таких наречених, що підходять під цю програму? Тільки вільні люди за власної ініціативи здатні щось путнє створити — і сім’ю, і господарство.
Олександр Ковалів висловився, мовляв, нам потрібен «праведний ринок землі». Та не уточнив, де той посланець Бога, який визначатиме праведність чи гріховність? Справедливість серед людей — це юстиція, ухвалені закони й чіткий механізм їх виконання.
Уряду слід запровадити тривале кредитування для викупу фермерами земель постійного користування, — це пропонували багато учасників. Зрозуміло, що жодний розумний підприємець не відмовився б від дешевих довгих кредитів — не лише фермер, а й трейдер, металург, айтішник. Але в уряду на всіх навряд чи вистачить ресурсів.
Неодноразово на слуханнях лунала критика агрохолдингів. У країні реалізовано агрохолдингову модель господарювання через те, що вона відбиває реальні інтереси великих олігархічних груп. У них є законодавчі й фінансові можливості просувати свої інтереси, — зазначав академік Валерій Жук. Але чи справедливими є такі закиди? Ми знаємо, що через холдинги в Україну заходять передові технології, інвестиції. Та звичайному фермерові з ними важко конкурувати не лише за урожайність, а й за оренду землі. Холдинги вміють добре поводитися з орендодавцями, більше їм платять, перековують землевласників і місцеву владу, допомагають сільським територіям…
Однак у виступах багатьох фермерів і представників традиційної аграрної науки — як правило, прибічників соціалістичних поглядів — лунали ідеалізм, мрійливість, ліворадикальний популізм. Один із них, а саме Григорій Наконечний, керівник фермерського господарства «Віра, Надія, Любов» (с. Семенівка, Баришівський р-н, Київська обл.) навіть заспівав із трибуни ліричну пісню «Гріє душу село, моє рідне село», яку зустріли схвальними оплесками. Цей аграрій колись став відомим на всю Україну, коли його корову аграрії виводили на протест під Верховну Раду. Й під час слухань він із болем говорив про тваринництво: про зникнення пасовищ і сіножатей, що теж стає, на його думку, результатом реформи земельних відносин.
І важко було, слухаючи експресивні промови аграріїв, не взяти до уваги думку академіка НААНУ Валерія Жука, що земля в Україні є складовою ширшої національної ідеї. Звісно, ми хочемо, щоб у нас було найкраще у світі сільське господарство, бо для цього маємо всі природні умови. Це констатували учасники Всеукраїнських громадських слухань із питань ринку землі.
На жаль, міркування деяких учасників громадських слухань більше нагадували проєкти і прожекти, ніж конкретні законодавчі пропозиції. Хоча лунали й скромніші, але конкретніші думки. Петро Шарієвський, що представляв Національний конгрес українських бджолярів (Біла Церква), нагадав: у Верховній Раді лежить законопроєкт, яким пропонують до закону про фермерство внести новий суб’єкт господарювання — сімейну пасіку. Пан Шарієвський запропонував направити зусилля агроспільноти на ухвалення цього закону.
Учасники слухань виявляли стурбованість: у світі є трильйони резервних не залучених доларів. І не секрет, що є багато охочих купити землю там, де вона продається. В законодавстві мають бути вбудовані запобіжники, як у багатьох країнах ЄС, від спекуляції землею. Іван Томич уважає: нам потрібен державний орган, що регулюватиме обіг земель, як це є у Франції. Ще одна думка, яку підтримали учасники зборів: за можливого ухвалення закону про подвійне громадянство слід передбачити заборону купівлі землі особам, які є громадянами не тільки України.
Ексміністр екології та природних ресурсів Іван Заєць виступав спочатку радикально: «Треба каструвати цю владу!» Але потім перейшов до конструктивної конкретики: «Ми не зупинимо ринку землі, але вдарити по олігархічній моделі можемо». Він запропонував змусити парламент, щоб було вилучено положення про продаж 10 000 га одній юридичній особі, починаючи з 2024 року. І зрештою сформулював цілком зважене мотто: «Ми виступаємо за європейську модель ринку землі, яка утверджуватиме демократичний устрій».
Коментарі
Геннадій НОВІКОВ, голова громадської спілки «Аграрний союз України»
— Погляньмо на Ізраїль. Там є кібуци, тобто колгоспи, є й фермери. І кластери, і кооперативи, й інші об’єднання аграріїв. Усе це працює, не суперечить одне одному. Перед місцевими виборами я їздив по країні, казав: тепер громади будуть іншими. Не Верховна Рада керуватиме, не Київ, а громади на місцях. Бо 99% проблем розв’язує місцева влада — там, де ми живемо й працюємо, а не на печерських пагорбах. Основна наша проблема — що ми один одному не кажемо правду. Ми не дурніші за європейців. Тільки нам треба рухатися в правильному напрямку.
Іван ТОМИЧ, голова Союзу українського селянства
— Ми не допустили трагедії — бо була пропозиція продавати по 200 тис. гектарів в одні руки всім, хто до нас прилетить чи припливе з грошима. Ми встановили запобіжник, а далі? Українці — власники земельних паїв — дуже обережно ставляться до землі, не спішать їх продавати. Люди, що працюють на землі, бережуть свої родини й продовольчу стабільність держави. Ринок є? Немає. Є підготовка до захоплення української землі: «підігрів ванни» до 2024 року, відколи продавати й купувати землю дозволять юридичним особам. Запровадження ринку землі в нинішній олігархічній моделі не створює умови для розвитку фермерства. Ми спостерігаємо загострення соціально-економічної кризи на селі, вимивання людського капіталу. Зростають ціни на продовольство. Нам потрібна деолігархізація агропромислового комплексу. Ми повинні захистити селянина.
Валерій ЖУК, д-р економ. наук, академік НААНУ
— Ринок запрацював, однак треба захищати права селян на землю в Україні. Про це говоримо не лише ми, а й ООН. Суть цих розмов — захист прав людей, які хочуть працювати на своїй землі. У розвинутих країнах цю концепцію втілено повною мірою. Це працює у США, Ізраїлі, європейських країнах, це нині реалізує Польща і країни Балтії. Чому весь світ говорить про захист прав селян на землю? Бо є глобальна економічна проблема оцінювання активів. Нині, наприклад, айфон обмінюється за вартістю на гектар української землі — така їхня приблизно однакова ринкова вартість. Хіба це справедливо?
Земля — власність народу України, так написано у Конституції. Ми захистили право продавати землю, а як же плекати на ній господаря? Ми ж думаємо про майбутнє нації, про розвиток середнього класу. Без фермера держави не може бути.
Ігор ПЕТРЕНКО, спеціально для Агробізнесу Сьогодні
