Ігор КРУЧИК, спеціально для "АС"
Один із найяскравіших спогадів моєї юності — експозиція «Сільське господарство в США», що проходила в 1979 році на київській Виставці досягнень народного господарства (ВДНГ).
У 1979 році Леонід Брежнєв і Джіммі Картер підписали договір про обмеження стратегічних озброєнь. Почалося недовге потепління відносин між СРСР і США. І ось весь Київ наповнили чутки про небувалий ажіотаж на ВДНГ. Там, мовляв, безкоштовно роздають американські сувеніри, частують пепсі-колою.
Тоді середня заробітна плата в СРСР була 140 рублів (у колгоспах — навіть менше), що складало навіть за офіційним курсом Держбанку десь $ 170, а за реальним — за яким продавалася валюта на чорному ринку — приблизно $ 50 на місяць. Це при тому, що у країні панував тотальний дефіцит: неможливо було вільно купити не лише автомобіль чи квартиру, а й навіть туалетний папір. Прославлену комуністами варену ковбасу по 2,20 бачили лише у найбільших містах, та й то не завжди, а у Яготин, Бердичів чи Фастів її регулярно возили електричками з Києва.
Отже, тролейбусом №11 (метро туди ще не ходило) ми, група студентів технікуму зв’язку, приїхали на ВДНГ. Вжахнула черга: вона тягнулася мало не до обрію, треба було вистояти із годину, аби лише зайти на територію виставки. На помпезному сталінському порталі при вході нас зустрічав портрет Джиммі Картера на розтяжці: ось він стоїть посеред пшеничного поля у картатій сорочці-ковбойці із джинсовою курткою за плечем. Багато хто не міг повірити, що цей чолов’яга-роботяга і є діючий президент США! Дехто навіть обурювався: хіба такими бувають справжні керівники держави? У приклад йому ставили нашого Брежнєва — бундючного, з купою орденів і медалей. Але ж фото джинсового Картера дублювалося на всіх буклетах, каталогах — із факсимільним автографом Президента США, і сумнівів не лишалося.
На вході кожному відвідувачу давали кольоровий проспект і значок, а біля стендів можна було безкоштовно розжитися пластиковими й паперовими пакетами (рідкісна штука у СРСР!), авторучками, випити на халяву кока-коли. Найбільш настирні потрапляли на ту виставку разів по три або чотири, хоча й не мали особливої цікавості до сільського господарства. На виставку досягнень капіталістичного ладу наші співвітчизники масово йшли не так за передовим досвідом, як за тими-таки значками, кольоровими пакетами й кока-колою. Потім кілька місяців поспіль вважалося модним прийти в технікум або пройтися вулицею з фірмовим пакетом тієї виставки.
США нам тоді виставляли по телеящику жахливою країною, де лінчують негрів, де безробітні харчуються зі смітників. Мало хто розумів, що то — брехня і пропаганда. А тут, у буклетах виставки про «якесь там» сільське господарство, ми бачили чудові трактори й сівалки, а також заставлені усякою всячиною полиці сільмагів, модно й чисто вдягнутих трактористів і доярок, і це видавалося фантастикою. Як сказали б нині, культурним шоком. Бо наприкінці 1970-х років частка зайнятих важкою фізичною працею становила в сільському господарстві СРСР не менше 70%. Ми дивилися і серцем розуміли: нормальне господарювання — в американців, а не в нас. На ВДНГ ми побачили безліч свідчень квітучого життя американських селян — і парубків на стендах, і їхні цікаві машини, і промовисті різноманітні штуковини. Мене найбільше вразив магнітофон з револьверною автоматичною заміною касет. Одна стандартна стрічкова касета програвала музику протягом 45 хвилин. Після закінчення на радянських мікромагнітофонах типу «Романтика» треба було переставляти касету вручну. А тут — ні: в магнітофоні щось клацало, барабан самостійно провертався, і починала грати наступна касета.
Наші дівчата з першого погляду закохувалися в американців, які гордо називали себе фермерами, і важко було повірити, що там на селі живуть і працюють такі кльові джинсові хлопці. Варто сказати кілька слів про одного з них — того самого, у ковбойці.
Джеймс (скорочено — Джиммі) Картер народився 1924 року в невеличкому селищі Плейнс, що у південному штаті Джорджія. Його батько був фермером і займався вирощуванням арахісу. Сам Джеймс робив кар’єру морського офіцера, служив на базі ВМФ на Гавайських островах. Але по смерті батька вирішив забезпечити добробут родині. Перший рік самостійного фермерування, щоправда, виявився для Картера важким — бракувало аграрного бізнес-досвіду. Однак у нього була клепка, і незабаром Картер зайнявся логістикою: збудував у рідному Плейнсі великий склад, де зберігав, сортував, упаковував і продавав переробникам різноманітну сільськогосподарську продукцію від навколишніх фермерів. Протягом 15 років він став мільйонером, а коли його обрали губернатором штату Джорджія, покинув агробізнес, задекларувавши статки у $ 5 млн.
Джеймс Ерл Картер став президентом у 1977 році, коли у США панував глибокий економічний спад і синдром війни у В’єтнамі. При тому Джиммі лишався фермером за духом, простим і без понтів. Навіть на офіційні заходи Картер не зрідка вдягав потерті джинси. Щиросердно хотів дружити з СРСР, зустрічався й навіть цілувався з Леонідом Брежнєвим, що й уможливило, мабуть, такі заходи, як оте «Сільське господарство в США». Подібні американські виставки пройшли також у Ростові-на-Дону, Кишиневі — і, можливо, ще десь. Однак після радянської агресії в Афганістані наприкінці 1979 року демократ і колишній фермер виявив неабияку рішучість у санкціях.
Президент США 1980 року підписав секретну «Директиву PD-59» — план нанесення раптового масованого ядерного удару по СРСР. Також Картер організував усесвітній бойкот Олімпіади-1980 у Москві — на ті змагання приїхали лише залежні від Кремля «спортсмени соцтабору». Ще Джиммі Картер наклав ембарго на будь-які види торгівлі з агресивним СРСР. А найбільш хворобливим для Кремля ударом стала відмова Америки від постачання зерна до СРСР. Бо сама себе кремлівська імперія прогодувати виявилася не здатною. Країна, маючи такі чудові території і природні умови, імпортувала зерно з того-таки «ворожого» США, Канади, Австралії, Аргентини… Нездатність сільського господарства прогодувати хоча б населення власної країни чітко вказувала на загальну недолугість, відсталість кремлівського режиму. Фермер Джіммі, мабуть, добре розумів, що колгоспний лад — це самогубство… Яке, зрештою, і трапилося 1991 року — СРСР розсипався, як картковий будинок.
Тоді, у 1979 році, багатьом відвідувачам ВДНГ стало очевидним, що ми відстали від США, як той казав, всерйоз і надовго. Звісно, крутилися у натовпі фарцівники-перекупники, валютні міняли — піонери радянського підпільного бізнесу. На них полювали переодягнені співробітники міліції і сексоти КДБ. А наші комсорги називали таку любов до західних предметів побуту «міщанством». Але все це не могло зіпсувати атмосфери свята. І з ВДНГ, з виставки «Сільське господарство в США» люди несли, притискаючи до грудей, паперові стаканчики, пластикові трубочки, буклети як ознаку цивілізації, як вияв поваги до людей, до їхніх дрібних потреб.
Яка ж колосальна то була подія! Просто масова гуманітарно-культурна допомога і просвіта. Все це ми тоді побачили вперше. Тільки через 25-30 років, аж після розвалу Імперії Зла (як назвав СРСР інший американський президент), прийдуть до нас «Інтер Агро», і Ганновер-Мессе, і різноманітні Дні поля. А разом з тим, розуміння базових речей: що таке є справжній агробізнес, і яким повинен бути Президент країни.
