Якщо говорити про землекористування в аграрному секторі Європи, то, мабуть, ключовим положенням для переважної більшості країн ЄС буде наступне: «Хто землю обробляє, той нею і володіє». Хоча воно не повною мірою справедливе. Так, наприклад, Бельгія виділяється на тлі інших країн старої континентальної Європи тим, що в ній фермерам належить лише третина сільськогосподарських угідь, а решта землі вони орендують у приватних осіб (не фермерів) та сторонніх організацій. На острові подібна ситуація — тільки 40% британських фермерів працюють на землі, яка належить їм особисто, а решта — ділянки, що вони орендують у лендлордів (старих традиційних землевласників).
Другим засадничим моментом є державне регулювання. У Європі нема обмежень на продаж землі, натомість існують жорсткі дозвільні обмеження на її купівлю.
Регуляторна роль держави
Для переважної більшості роль держави в агрополітиці об’єднаної Європи обмежується проведенням єдиної сільськогосподарської політики у рамках ЄС та виплат дотацій фермерам на гектар ріллі, проте вона ширша і так само, як і названі заходи, спрямована на забезпечення нормального функціонування агросектору. Не в останню чергу це стосується і землекористування. Щоб не викидати дотаційні гроші на вітер, фермер має вміти працювати на землі.
У Данії та Німеччині держава регулює купівлю й оренду землі, довіряючи її тільки кваліфікованим фермерам з урахуванням рівня підготовки і досвіду сільськогосподарської діяльності як основного джерела доходів, місця проживання. У Данії (де, мабуть, найбільш розвинене аграрне законодавство), орендар, так само як і покупець, повинен прожити в сільській місцевості не менше 8 років. Якщо ж розмір ферми перевищуватиме 30 га, то він повинен довести свою професійну кваліфікацію, мати досвід роботи в сільському господарстві і відповідну освіту.
У Швейцарії, Іспанії, Франції, Данії, Німеччині, Італії та Португалії земельним законодавством регулюється недопущення надмірної концентрації землі в одних руках або її дроблення тощо. У Данії закон встановлює верхню межу землекористування — своєї власної і орендованої — у 150 га сільгоспугідь. Винятки робляться лише в тому випадку, якщо фермер зможе довести, що внаслідок специфіки його виробництва йому потрібно більше землі, і ніхто з навколишніх селян не протестуватиме проти цього. У Німеччині підтримується постійний контроль за будь-якими змінами власності або оренди сільгоспугідь. Перехід прав на будь-які сільськогосподарські угіддя вимагає спеціального дозволу, заборонена зайва концентрація землі (максимально від 400 до 500 га). Що стосується оренди землі, то на неї поширюються ті ж обмеження, що і на купівлю. В Угорщині також діють подібні обмеження: 300 га у власності і 2 тис. га оренди.
У більшості країн юридичні особи не мають права на купівлю сільськогосподарських угідь, так само як вони не мають права і на оренду. Воно надається тільки фізичним особам, які вже вели сільськогосподарське виробництво, мають відповідну кваліфікацію і беруть на себе зобов’язання безпосередньо займатися сільським господарством протягом тривалого часу. Купівля землі забороняється, якщо ця операція є засобом розміщення капіталу, або ціна угоди з купівлі землі не відповідає її реальної вартості. В цілому законодавство забороняє вилучення сільськогосподарських земель на несільськогосподарські цілі.
Згідно з вимогами ЄС будь-який громадянин об’єднаної Європи має право придбати землю у будь-якій країні Союзу (щоправда, це правило тимчасово не працює для деяких країн-нових членів). Враховуючи чинні обмеження, у більшості країн не вбачають за необхідність на обмеження за громадянством на право купівлі сільськогосподарської землі.
Розмір та ціна
Середні розміри господарств у європейських країнах дуже відмінні, проте (незалежно від країни) можна виділити два протилежних типи ферм: переважна більшість господарств використовують порівняно невелику площу та малу кількість ферм, які оброблюють досить значні (за європейськими, не українськими мірками) площі. Проте кожен ефективно працює у своїй «екологічній ніші».
Понад 80% усіх ферм у ЄС-28 мали менше 10 га сільськогосподарських угідь, а загальна площа їх земель становила лише 12,2% від сукупної площі сільськогосподарських угідь. Лише 5,9% господарств у країнах ЄС обробляли ділянки понад 50 га, та на їхню частку припадало дві третини (66,6%) сільськогосподарської землі.
За європейськими мірками ферма, що має понад 50 га угідь, вважається великою.
Аналізуючи зміни у період 2005–2010 років для ЄС-27 (іншими словами, для ЄС-28 без Хорватії), слід зазначити, що загальна кількість ферм зменшилась на 17,0%, а площа їх сільськогосподарських угідь, навпаки, збільшилася на 1,5%. Як наслідок, середній розмір ферми підвищився із 11,9 га у 2005 році до 14,5 га у 2010-му. Для класу найбільших ферм із площею сільськогосподарських угідь понад 100 га середній розмір ферми зріс із 265 га в 2005 році до 273 га в 2010-му. Тобто частка сільськогосподарських площ, що обробляються дрібними господарствами, зменшилась, а у класі великих господарств підвищилася.
Враховуючи значні відмінності між країнами у плані розміру земельних ділянок, було вирішено до «великих» відносити господарства, що входять до сукупності, на яку припадає 20% оброблюваних площ. Загалом у ЄС-28 таких господарств менше 1%. На Мальті 20% сільськогосподарської землі припадає на ферми розміром понад 5 га. Натомість у Словаччині групу великих господарств, які обробляють 20% від загальних площ, формують ферми, що мають більш ніж 2,7 тис. га угідь. Середній розмір «великих» ферм на Мальті — 7 га, а у Словаччині — 3 934 га.
У Болгарії, Чехії, Угорщині, Естонії та Словаччині групу великих господарств, на яку припадає 20% площ, становлять сільгосппідприємства з площею понад 1000 га. Це пояснюється тим, що в окремих нових державах-членах структура сільськогосподарських угідь пов’язана з великими колективними господарствами, успадкованими від колишніх державних кооперативів.
Останні роки разом зі збільшенням розмірів ферм, принаймні на європейському ринку, є тенденція до зростання цін на сільськогосподарські угіддя, проте тут треба враховувати ряд факторів. У країнах із найбільш високими цінами — Нідерландах, Мальті, Ірландії — потенціалу для подальшого, економічно обумовленого зростання вже не залишилося. Там високі ціни зумовлені різними факторами: в Голландії — високою родючістю ґрунтів, на Мальті — обмеженістю ресурсу в силу географічного положення, в Ірландії — переоцінкою національної валюти за паритетом купівельної спроможності.
За країнами ціни досить відмінні, треба враховувати, що на них значною мірою впливають (окрім економічної ефективності/продуктивності) регуляторні обмеження держави. Яскравим прикладом може бути Франція, де орендні ставки співставні з окремими регіонами України.
Костянтин РЄПІН, спеціально для газети "Агробізнес Сьогодні"
