Григорій МЕРЕФ’ЯНСЬКИЙ,
Торік, згідно з даними статистики, Україна експортувала аграрної продукції на $14,5 млрд, що становить 38% від загального експорту держави. Агрохолдинг Kernel продав за рубіж продукції на суму більшу, ніж заводи «Запоріжсталь» або «Азовсталь». «Так, — кажуть скептики, — але ж аграрії імпортують теж чимало: ЗЗР, техніку, добрива». Звісно. Однак за той-таки 2015 рік позитивне сальдо зовнішньої торгівлі в агропромисловому комплексі (перевага експорту над імпортом) становить $11,1 млрд. Якби не аграрії, гривня девальвувала б ще більш стрімко.
Тобто Україна попри окупацію частини територій і АТО втримує свою економіку над прірвою банкрутства. Це відбувається насамперед завдяки агропромисловому комплексу. Але, як Херсонщині бракує води, сільському господарству не вистачає грошей — інвестицій, кредитів, непрямих товарних позичок тощо. Де ж їх узяти?
Державне чи тіньове?
Міністр аграрної політики і продовольства України Олексій Павленко заявив, що у 2015 році інвестиції у сільське господарство становили близько $1 млрд. Україна планує збільшити фінансові вливання в агросектор на суму до $2 млрд протягом 2016 року. Згідно з обіцянками чиновника, йтиме активний пошук інвесторів.
Ці прогнози багато хто зустрів зі скепсисом. Кабінет Міністрів прийняв чергове рішення, яким продовжив на 2016 рік дію своєї постанови від № 271 «Про проведення прозорої та конкурентної приватизації у 2015 році». Це означає, що прозору приватизацію провести не встигли, продовжили — а далі що? Таки розпочнеться приватизація — чи, навпаки, гальмування її посилиться? Бо знову й знову бачимо, як працюють ті «гальма», не даючи провертатися коліщаткам реформ.
Давно вже називалася цифра, що треба приватизувати в АПК приблизно 8–9 тис. державних підприємств. Це цукрозаводи, рибгоспи, хлібозаводи, тваринницькі підприємства, птахофабрики тощо. Популістські партії типу «Свободи» або комуністів кажуть: треба просто допустити до керівництва чесних людей, патріотів — і тоді все запрацює. Ідея гарна, тільки от на практиці ми бачимо мало прикладів, коли б вона давала задовільний результат. Уряд хоче продати курей, які можуть нести золоті яйця? Але чомусь ці держпідприємства — стабільно збиткові, й зиск вони дають тільки топ-менеджменту (директорату) і ще корумпованим чиновникам, які виступають «кришою» такої держвласності. Ці тисячі державних господарств і контор завжди були розплідниками зловживань, тягарем української економіки. Ідея їхньої «роботи» насправді була така: видатки несе усе суспільство (тобто держава), а прибутки забирають окремі керівники. Яскравий приклад — державна компанія «Укрнафта». Державна структура, яка постійно показувала збитки, а на діяльності її наживалася лише менеджерська верхівка й урядові авантюристи.
Приватизація аграрних, переробних та інших державних підприємств і господарств комплексу АПК — взагалі-то справа хоча й потрібна, але не проста. Треба утворити комісію, що розробить детальний план приватизації відповідного об’єкта. Перетворити підприємство у відкрите акціонерне товариство зі збереженням профілю, майнових комплексів і технологій. Далі визначаються квоти пільгового продажу акцій за їх номінальною вартістю працівникам підприємства, пенсіонерам — колишнім співробітникам, а також звільненим у зв’язку зі скороченням штатів та інвалідам праці, і на додачу — працівникам соціальної сфери на селі.
Дуже «гемороїдальні» процедури, як бачимо, хоча й затверджені вже законодавчо. Але паралельно ці процеси не втомлюються торпедувати прибічники так званої «народної власності». Кажуть: от, мовляв, приватизація знищила численні українські промислові підприємства. Навіщо йти цим шляхом далі?
Ба ні: ті промислові підприємства, які працювали ефективно, виробляли корисну продукцію — вони процвітають і нині, будучи приватизованими. Яскравим прикладом успіху Уряду є приватизація «Криворіжсталі», яка сталася, втім, аж 10 (!) років тому. Вона принесла бюджету більше 24 млрд грн (коли долар був по 8 грн — Ред.) і, крім цього, забезпечила країні стабільні податки, робочі місця, стабільне джерело купівлі валюти для НБУ у власника заводу. А неефективні заводи й фабрики, що тільки поглинали загальнонародний ресурс і нічого корисного не виробляли (як, приміром, завод «Більшовик»), а генерували збитки — вони б хоч із приватизацією, хоч без неї сконали від неліквідності. Тому що, як кажуть, Бог не в стінах, а в душах. Цінність підприємства не в нерухомості, не в механізмах і навіть не в щедрих інвестиціях — а насамперед у бізнес-ідеї, менеджменті і сумлінних працівниках. У вмінні не проїдати кошти, а приносити користь і заробляти.
1 млн га на аукціонах
Тим часом розпочався й рух навколо продажу землі. Розморозити багаторічний мораторій експерти пропонують, починаючи з державних ділянок, а не приватних паїв. Держземель у нас, як відомо, у цілому по країні 9–10 млн га, а от хто і як їх використовує — досі незрозуміло. Тут ситуація, яка описана саркастичною приказкою: «Гуртове — чортове».
Глава Держгеокадастру Максим Мартинюк нарешті оприлюднив пілотний проект, як ввести цю землю в економічний оборот. «Ми в кадастрі бачимо близько 2 млн га незайнятої та нікому не переданої у користування землі», — заявив Мартинюк. І запропонував розпаювати її на численні невеликі наділи по 20–50–200 га в усіх 25 областях України. Процес продажу цих наділів на сотнях прозорих аукціонів, за його прогнозом, триватиме близько двох років.
Цю ідею згодом озвучив і прем’єр Арсеній Яценюк, перелякавши одних і обнадіявши інших. Щоправда, він назвав менший обсяг держземель під приватизацію: 1 млн га. Тобто лише приблизно 10% від того, що має держава… Має, але не використовує, не контролює! Так давайте ж продамо потроху на чесному аукціоні добросовісним господарям: фермерам, громадянам України. Аукціони — це найбільш справедлива форма продажу. Після довгого й нудного мораторію нарешті ми спроможемося запустити механізми земельного ринку, ввести в економічний колообіг найцінніший наш засіб виробництва. Це принесе й кредитні ресурси: під надійну заставу банки охоче даватимуть гроші. Ну, а що наділи будуть дрібними — це теж добре. Не треба плодити агрохолдинги, хай краще розмножуються численні фермерські господарства, як у Європі.
Що ж у цій схемі не так? Чому щойно її оприлюднив прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, як отримав шквал критики з різних боків — і від респектабельної газети «Дзеркало тижня», і від телевізійних клоунів з «95-го кварталу»? Бо сама ідея продажу землі стирчить у голові багатьох, мов кістка у горлі! Знову проти і комуністи, і крупні орендарі-агрохолдинги, і націоналісти… Здавалося б, а націоналістам що тут не подобається? Вони, бачте, й досі переконані, що державною власністю може чесно й прибутково керувати «хороший» директор, «гарний» голова колгоспу і свідомий партійний функціонер.
Шляхом Венесуели чи НДР?
Краще для аналогії згадати приватизацію не підприємств, а житла. В УРСР майже все житло належало державі, особливо у містах. Продати квартиру було неможливо, обміняти — вкрай важко. Однак рішення про приватизацію квартир було ухвалено швидко, майже без дискусій. І хоча й досі є у декого неприватизовані комірки, але давно діє ринок житла, який гнучко реагує на попит і пропозицію житла, дає широкий фронт робіт ріелтерам, нотаріусам, будівельникам і ремонтникам.
А то ми інвестора чекаємо — і разом з тим боїмося. Капіталовкладень прагнемо — а приватизації не хочемо, хоча без неї інвестори навряд чи прийдуть. Не буде інвестицій без приватизації. Особливо у нинішніх умовах серйозного дефіциту коштів і нестачі кваліфікованих кадрів. Треба максимально швидко й прозоро, не боячись міжнародних грошодавців, виставити підприємства на приватизацію.
У Венесуелі та Бразилії, як відомо, уряди пішли зворотнім шляхом: не приватизовували, а забирали (націоналізовували) великі підприємства у приватних власників. Причому це були крупні нафтові компанії! Здавалося б, уряди отримали ту саму курку, що нібито нестиме золоті яйця. Що ж ми бачимо сьогодні? Сталося, що й повинно було статися: компанії під «народним» управлінням біднішають (а топ-менеджмент багатшає!), у Венесуелі процвітає інфляція, а в Бразилії народ виходить на масові протести…
А от у Німеччині вчинили інакше. Після возз’єднання із колишньою «комуністичною» НДР, де все було теж «народне», підприємства вирішили якомога швидше приватизовувати. Хоч за безцінь! Бо розуміли: навіть «безцінь» — це краща ціна для суспільства, ніж багаторічні крадіжки або тіньове кримінальне використання. Багато державних заводів і фабрик німецький уряд віддавав за символічну 1 дойчмарку — аби лише вони отримали господаря і запрацювали. Наприклад, західнонімецька сімейна фірма «Амазоне» купила у Лейпцігу напівживий завод, модернізувала його — і він зараз робить прекрасні обприскувачі, сівалки, культиватори, плуги… Приносить зарплату робітникам, прибутки власникам і податки державі.
Ну, а в нашій економіці сьогодні аж надто багато усього державного. Тоді як самої міцної й адекватної держави (як власника, розпорядника чи хоча б контролера) ще не маємо. І щоб держава відбулася, склалася, а там і процвітала — вихід є: нарощувати приватний сектор, зокрема, й агробізнес. Приватизація — єдиний спосіб вирішити питання власності більш-менш правильно й справедливо. І дати змогу залишкам наших фондів не розвалитися остаточно. Бо є господар — власність працює, нема — нічого доброго не чекай.
