Власне, що таке є — дурість, яка призводить до бідності й багатьох інших проблем? Це невміння відрізняти біле від чорного, факт від казки (пропаганди), добро від зла. Наприклад, купуючи дешевий препарат захисту рослин, радіємо, що він дешевий. Сподіваємося, що спрацює… А він — не лише підробний, а й не діє або навіть шкодить. Зло здається нам добром, ми його обираємо самі — й у результаті ловимо облизня.
От тому й бідні. І так у всьому. Хворий не одужає, поки не отримає точний діагноз. Але це півсправи. Цей діагноз треба сприйняти: погодитися з ним і далі — відважитися на лікування. Наш діагноз усім у світі давно відомий: комунізм. Ми хворіли ним 70 років, але не перехворіли й досі. І от Верховна Рада нарешті спромоглася: 9 квітня ц. р. прийняла закон «Про осуд комуністичного і націонал-соціалістського (нацистського) режимів і заборону пропаганди їхньої символіки».
Що лишилося від правління комуністів? Вони люблять хвалитися — мовляв, заводи, промисловість, розвинене сільське господарство. Щодо «розвинутості» села ми добре знаємо: колгоспи, Голодомор, врожайність на рівні недорозвинених країн Африки, пияцтво… Сіємо, боронимо й збираємо врожаї ми вже давно не по-колгоспному. Тому й тягне аграрна галузь уперед усю країну, попри всі негаразди.
Якщо ж уважно поглянути на промисловість і пригадати, то вийде, що кіровоградську «Червону Зірку» збудували англійці брати Елворті, маріупольський завод ім. Ілліча — американці брати Кенеді, Бердянський завод жаток — англієць Джон Грейвс, вугільні шахти Донбасу — англієць Джон Юз… Провідні наші підприємства будували німці, шведи, французи, італійці — або хоч наші інженери, але за іноземними кресленнями. Навіть славетний горбатий «Запорожець» — це спрощена італійська автівка «Фіат». А що справді ми успадкували від комуністів? Приказку «Серп і молот — смерть і голод». Неповагу до приватної власності, до вільної праці, до справжньої освіти (а не до зубріння лженаук типу «історії КПРС» чи «істмату»). Нарешті матюкливе слівце «скомуніздити».
Мабуть, закон про декомунізацію запізнився років на 25. От і поспішають десь: зносять пам’ятники Леніну в Краматорску й на Одещині, чи Свердлову — в Харкові, навіть не очікуючи рішення місцевих органів влади. І не замислюючись над тим, де взяти кошти на декомунізацію?
На Західній же Україні таких назв і пам’ятників давно вже нема. Втім, колгоспів «Червоне дишло» не лишилося, мабуть, ніде. Але є ще села типу Комісарівка, Комінтернівка… Є господарства, що носять імена Щорса, Енгельса, Котовського абощо. І над цим треба думати — насамперед тим самим «комінтернівцям». Верховна Рада відвела на декомунізацію три роки. Кажуть, може бути спротив. Але від кого? Хіба що від колишніх регіоналів і комуністів, які з 2010 року засідають у місцевих органах влади. Та в жовтні цього року — нові місцеві вибори, і тоді розклад сил і атмосфера у провінції дуже й дуже зміниться. В Україні зараз чимало прогресивних політичних сил, хоча б Селянська партія. Вкотре аграрії намагатимуться об’єднатися, піднятися у владу — на цей раз вже без перефарбованих комуністичних кар’єристів.

Декомунізація — не якась новина. Це давно зробили Польща, країни Балтії, Грузія. Та навіть у Ташкенті знесли пам’ятник Леніну та іншим вождям, а вулиці та міста перейменовуються на азійський лад. Навіть у росіян вистачило духу відмовитися від назв «Ленінград» і «Ульянівськ». Зрештою, й у нас на Тернопіллі цей процес фактично вже завершився: не знайдете ви там вулиць Зої Космодем’янської абощо.
Але й треба розуміти, що Верховна Рада запропонувала лише поверхове очищення. Так би мовити, здирання корости. Лікування від комунізму — воно набагато болючіше. Це люстрація, демократичні вибори, вільні збори й вільна преса.
От люстрація. Насамперед вона викликає спротив класу бюрократії. Мовляв, чи можна звільняти чиновника лише за те, що керував райдержадміністрацією за часів «екса» Віктора Януковича? А якщо хтось добре працював? А як же права людини? Зустрічне питання: а права людей, права громади — як? Введена законом люстрація — це не покарання, а лише обмеження, певна вимога, яку суспільство має право висувати (і законодавчо висунуло, нарешті!) до своїх найманих слуг. А вони ж не хочуть звільнятися, бо призвичаїлися красти. Навіть зараз безсрібники-волонтери дивуються злодійству, масштабам корупції, вивіреності вертких схем, за якими чиновники Міністерства оборони наживаються на вояках АТО. Як радить нам простий дядько-електрик (і Нобелевський лауреат) Лех Валенса: «Треба вибирати мудріших. Пильнувати, щоб людей не обкрадали. Не контролюєте владу — вона вас дурить».
В українському суспільстві, на жаль, було і є чимало не лише корупціонерів, а й колаборантів, готових співпрацювати з катами свого народу, з окупантами. Як казав про таких Тарас Шевченко «за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси — то оддасте». Але насправді — скільки їх? За часи СРСР членів КПРС було лише 6%. Ніби й небагато. Трохи більше, а саме 15% нараховувалося сексотів, хто так чи так співпрацював з КДБ, іноді мінімально — просто «стукав» на сусіда. Зараз, до речі, ми за новим законом отримали доступ до архівів КДБ, і тепер кожен громадянин зможе особисто переконатися у злочинах комуністичного режиму. А за бажання також дізнатися, яка падлюка доносила на нас за антирадянський анекдот. Чи за те, що хвалили німецьку техніку або американські джинси… Бо більшість українських селян — це нормальні люди, які жили, проте, у викривленому просторі «найсправедливішого у світі суспільного ладу», тобто комунізму-канібалізму.
Треба розуміти, що серед нас є люди, котрі, як оборотні-вовкулаки, «укушені» комуністичним сказом, і можуть вкусити інших. Але їхній час минув. Ми виборюємо можливість, нарешті, влаштувати нормальне людське життя на руїнах комуністичної імперії зла. Люди й моральні цінності, як ми переконалися за останній рік, у нас є. Справді: «Ще не вмерла Україна». Вибір у нас тепер: гідне життя, вільна праця на рідній землі — чи знову чужі ідоли й царі.