Отже, рекорд: зернових цього року буде зібрано 64 млн т. Таку озвучив цифру Міністр аграрної політики і продовольства Тарас Кутовий. Вона цілком вірогідна, оскільки збір урожаю практично завершено.
Так багато Україна ще не збирала ніколи за всю історію підрахунків. Це при тому, що не включено у цю статистику Крим і окремі райони Донецької та Луганської областей, окупованих мілітаристським режимом Кремля разом з його українськими колабораціоністами. Отже, деякі території втрачено, площа збирання зернових і зернобобових ще у 2014 році зменшилася (за підрахунками експертів, десь на 4,6%). Але виробництво зерна зросло. Парадокс! За рахунок чого це відбувається? Фахівці називають кілька причин.
Візьмемо останні роки і пригадаймо конкретні цифри. У 2011 році Україна зібрала, згідно з даними Держстату, 56,7 млн т зерна. У 2012-му — 46,2 млн т. Наступного року було зібрано 63 млн т зернових. У 2014-му ми мали 63,8 млн т. Торік трохи менше — 60,13 млн т. Крім 2012 року, очевидний тренд зростання, попри незначні коливання.
Головна причина врожаїв — це, як відомо кожному аграрієві, погода. Сонце, сніг і дощі. Якщо 2012 року вона не дуже сприяла, то в інші часи — дякувати Богові, радувала. Але є й друга причина — інвестиційна «погода», фінансово-економічні умови. І вони теж покращуються.
Насамперед відбувається детінізація економіки. Бодай повільна, але таки помітна. Ті врожаї, які продавалися без обліку, наліво й направо, у «тіні» — потрапляють у звіти, з них платяться податки й експортне мито.
Далі: дедалі помітніше відбувається розвиток інфраструктури. Будуються нові елеватори й силоси. Розвивається портова зернова навантажувально-розвантажувальна машинерія. Почався ремонт припортових доріг і з’явилося чимало нових імпортних автомобілів-зерновозів. Крупна зернотрейдерська компанія розбудовує не лише порти на Дніпрі й Південному Бузі, а й власний насипний флот класу «ріка-море». Лишаються, щоправда, задавнені проблеми із залізничними вагонами. Їх бракує. Але й у залізничній галузі поліпшується логістика, скорочуються терміни подачі вагонів.
Є й третя причина гарного врожаю — «погода», так би мовити, технологічна. А вона теж усі ці роки була доволі сприятливою. До нас попри війну й безгрошів’я та у відповідності до Угоди про асоціацію між Україною і ЄС заходять провідні західні виробники насіння, агрохімії, сільгосптехніки, пропонуючи кращі технології вирощування культур: добірне насіння, різноманітні добрива й засоби захисту рослин, продуктивні машини й агрегати.
Звичайно, ефект масштабу дає інтенсифікація виробництва, якою характеризуються насамперед агрохолдинги. Однак добавку врожаю забезпечує й така нібито нематеріальна річ, як знання. Аграрії, у тому числі й фермери, яких близько 40 тис., і навіть індивідуальні селяни-домогосподарі, яких 4 млн, починають чіткіше розуміти, де купити якісне насіння, добриво, ЗЗР чи пальне. Фермери починають гуртуватися у кооперативи, що полегшує доступ до техніки й прискорює продажі.
Причина помітного зростання аграрної галузі, як виглядає, ще й у зміні ставлення суспільства до аграрної праці. Колись меншовартісна, сьогодні праця фермера, механізатора, оператора машинного доїння викликає повагу, а іноді й заздрощі — бо саме в аграрному секторі зарплати (наприклад, агрономів чи інженерів) вже сягають європейського рівня. Та й у суспільних зрушеннях останніх часів саме аграрії ведуть перед — на Майдані, у волонтерському русі, на передовій АТО, у культурному й духовному житті країни.
Деякі економісти неомарксистського штибу стверджують що, мовляв, одне лише сільське господарство, нехай і прогресивне, не може забезпечити успішний розвиток економіки країни взагалі. Може, у цьому є сенс. Світ став більш технологічним, складнішим. Але ж усі інші традиційно провідні вітчизняні галузі відстали від прогресу ще більше — вугільна, металургійна, машинобудівна сфери… А аграрний сектор України — він реальний, і він є мультиплікатором розвитку інших відгалужень економіки, у тому числі таких передових, як хай-тек, біотехнології, комп’ютерне програмування і навіть авіабудування.
Причому відчутно, що сьогодні у всіх нас — і в суспільства, і в аграріїв-практиків, і в учених є розуміння, що рекордний урожай-2016 — це ще далеко не межа наших можливостей. Особливо коли вирішиться остаточно проблема із власністю на землю — основний засіб виробництва. Звісно, нам треба змінювати структуру економіки, відходити від сировинної її моделі у бік більшого переділу… Але це вже — розмова на майбутнє.
