Збирають зелену масу на силос тоді, коли вміст сухих речовин у кукурудзі досягає 30–35%. Слід ураховувати, що силос, уміст сухих речовин у якому перевищує 30%, тварини погано перетравлюють. Тому збирати його потрібно в період молочно-воскової й воскової стиглості. Саме тоді кукурудза досягає ідеального співвідношення високої стиглості та сухої речовини, перетворюючись на високоякісний корм.
Як уже згадувалося, терміни скошування мають винятково важливе значення для отримання високоякісного корму. Скажімо, для кукурудзи збирання має проводитися у фазу молочної стиглості, а у фазу воскової стиглості роботу вже потрібно закінчувати. І річ тут не тільки в кількості поживних речовин у зеленій масі. Зерно молочної стиглості у корів легко перетравлюється. Зерно ж із восковою стиглістю майже неможливо переварити, а отже, тварини втратять значну частину поживного корму.
Звісно, що корми краще вирощувати й заготовлювати самостійно, інакше пропаде весь сенс і без того не дуже рентабельного молочного тваринництва. Вигідніше працювати за мінімальною технологією обробітку ґрунту: це дозволить істотно заощадити в перерахунку на кожен гектар, а отже, заготівля силосу буде рентабельнішою. Однак через високу вартість не завжди виходить придбати сучасну продуктивну техніку, що відбивається на термінах і якості збирання силосних культур.
На заготівлі зеленої маси вітчизняні господарства традиційно застосовують косарки й комбайни, а також ворушилки та валкоутворювачі. Якщо вести мову про сучасні силосозбиральні комбайни та широкозахватні косарки, то слід наголосити, що це товар дорогий і штучний, ураховуючи невеликий ринок України. Тому більшість фермерів намагається обійтися бюджетними варіантами.
Утім, у зразкових з погляду розвитку тваринництва господарствах застосовується тільки сучасна якісна техніка. Так, наприклад, набувають розповсюдження причепи-підбирачі, що підбирають, подрібнюють, вантажать силосну масу і доставляють до місця зберігання. Однак керівники господарств здебільшого віддають перевагу більш універсальній техніці — косаркам, рідше комбайнам, або ж конструюють справжні комплекси, навішуючи косарки на трактор спереду і ззаду, вдвічі збільшуючи продуктивність роботи.
Та, звісно, ключове значення має технологія приготування силосу. Насамперед потрібно створити анаеробні умови: забезпечити мілке подрібнення зеленої маси, ретельно її утрамбувати й герметично закрити плівкою. Добре утрамбована маса зберігається без втрати якості. За правильно застосованої технології втрати можуть досягати щонайбільше 10%.
Наступний момент, на який слід звернути увагу, — висока вологість. За таких умов відбувається втрата води, а отже, погіршується і якість силосу: з нього вимиваються цукри, каротин і цінні поживні речовини. В переважній більшості випадків цієї проблеми можна позбутися, застосувавши консерванти. Якщо технології буде дотримано правильно, тоді силос можна буде зберігати протягом двох, а іноді й більше років.
Ураховуючи нестабільність нинішніх кліматичних умов, завжди треба мати резервний запас кормів, тому їх слід заготовлювати у півтора раза більше від норми. Якщо все зробити правильно, то ризик втратити заготовлений силос буде мінімальним.
Проте слід пам’ятати, що будь-яке порушення технології відбивається на якості корму. І навіть коли силос заготовлений за всіма правилами, потрібно поводитися з ним надзвичайно дбайливо: неакуратне виймання може спричинити значні втрати та зниження якості корму.
На сьогодні найпопулярнішою технологією для заготівлі та зберігання кормів в Україні є траншейна. Інвестиції в систему зберігання в силосних траншеях були зроблені ще за радянських часів, і в багатьох господарствах збереглися ці споруди, тому там найчастіше не вбачають потреби в переході на інші, сучасніші технології. Хоча спосіб зберігання силосу в поліетиленових рукавах останніми роками набирає популярності.
Технологія зберігання продукції в поліетиленових рукавах відмінно себе зарекомендувала за зберігання товарного зерна й активно впроваджується у тваринницькій галузі для закладання силосу.
Головною засторогою для її масового використання є те, що машини для заготівлі кормів у плівкових рукавах в основному розраховані на великі обсяги, і їх застосування на невеликих фермах є малорентабельним.
Технологія поліетиленових рукавів натомість досить ефективна як для середніх, так і для великих господарств, але там, де є вже побудовані траншеї, її застосування не завжди є доцільним. Утім, сміливо може використовуватися комбінований підхід, коли основний обсяг силосу заготовлюють у траншеях, а невелику найціннішу частину — в рукавах або рулонах. Головні переваги рукавів — їх швидке заповнення за допомогою беггера і герметизація маси, що перешкоджає аеробним мікробним процесам, а отже, зводить до мінімуму біохімічні втрати в силосній масі.
Також технологія полімерних рукавів є найефективнішою завдяки повній автоматизації, відсутності можливої вторинної ферментації продукту, зниженню людського чинника і можливості заготовлювати нетрадиційні типи кормів. Так, у курганах втрати корму становлять 20–30%, у траншеях — 5–20%, а в рукавах — усього 3–5%. Звісно, що за чіткого дотримання технології.
Також існують деякі види кормів, які найкраще зберігати саме в рукавах, — жом цукрових буряків, пивну дробину, зелену масу бобових культур й ін. Тому оптимальним рішенням для великих господарств буде, не відмовляючись від давно побудованих і функціональних траншей, доповнювати їх за допомогою технології полімерних рукавів.
Говорячи про мінуси рукавів, крім необхідності великих капіталовкладень для придбання необхідного обладнання (бегери, плівка) слід взяти до уваги потребу в окремому майданчику з твердим покриттям і механізованому вийманню силосної маси.
Траншейний спосіб зберігання силосу досі є найпоширенішим. До його переваг належить можливість укладання маси вологістю понад 70%, чого не можна робити за інших способів зберігання через витікання соку та можливість усунення промерзання кормів, яке не можна забезпечити в разі зберігання під плівками (в мішках, рукавах тощо). Також — найнижча вартість будівництва в розрахунку на одиницю корму, тому що не потрібно спеціальних механізмів для закладання маси, а також висока надійність механізованого виймання. Недоліками цього методу є велика відкрита поверхня під час закладання та виймання кормів, непридатність до експлуатації на дрібних фермах і необхідність щоденного виймання корму.
Слід взяти до уваги, що розрахунок ширини та висоти траншеї безпосередньо залежить від розміру добового забору і, відповідно, швидкості окислення корму. Чим більше голів худоби їсть з однієї траншеї, тим більшими можуть бути її ширина й висота. Однак чим тепліший клімат у конкретній місцевості, тим ці параметри мають бути нижчими, бо тепла погода впливає на швидкість окислення корму і спричиняє його псування. До чинників, що обмежують обсяг траншеї, належать також механізми завантаження міксерів-кормороздавачів і наявність техніки для заповнення кожної траншеї за 5–8 днів.
Силосні траншеї потрібно будувати тільки з високоякісного бетону або бетонних плит. Однак бетон обов’язково потрібно захистити від впливу різноманітних агресивних чинників, найкраще — нанесенням шарів бітуму. Стіни траншеї також додатково вкривають плівкою. Все це гарантує довгий строк служби самої траншеї й чистоту корму без забруднення його бетонною крихтою чи брудом зі щілин у фундаменті й підлозі.
Накриття плівкою є вкрай важливим для захисту корму від потрапляння повітря та води. Для запобігання витоку силосного соку будують систему дренажу. Важливо також передбачити майданчик із твердим вкриттям перед в’їздом у траншею. Він завжди має бути чистим, щоб запобігти забрудненню кормів транспортними засобами.
Василь ЧЕРКАС, спеціально для Агробізнесу Сьогодні
