Здобутками окупантів у перші місяці військових дій на території нашої Вітчизни стала більшість районів Західної і Правобережної України. Концепція «випаленої землі», що з початком війни анонсувало керівництво СРСР, змушувала відступаючі радянські війська знищувати увесь промисловий та продовольчий потенціали. Внаслідок цього фактично повністю була зруйнована й матеріально-технічна база усіх галузей сільського господарства багатьох областей України.
Згодом уряд країни прийняв низку постанов, якими замість винищення продуктивних сил пропонувалось перемістити промислові і сільськогосподарські підприємства з прифронтових районів до східних регіонів СРСР, організувавши їх роботу на новому місці. Серед цих документів постанова уряду УРСР від 11 серпня 1941 р. «Про перегін, розміщення й підготовку до зими худоби», згідно з якою в Сталінградську, Актюбинську, Західно-Казахстанську, Чкаловську, Саратовську області та Калмицьку АРСР, на постійну роботу з української республіки направили 240 зоотехніків і 95 ветлікарів.
Оскільки лівобережні області Української РСР мали деякий час для підготовки до передислокації худоби у східні регіони країни, то процес евакуації тут провели у ширших масштабах, ніж це зробили Правобережні області. Усього станом на 10 вересня 1941 р. з Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської та Запорізької областей відправлено 549,9 тис. голів великої рогатої худоби, 797,6 тис. овець, 168,8 тис. коней та 977,4 тис. свиней.
Спеціально прийнятою Постановою Державного комітету оборони від 8 грудня 1941 р. «Про порядок передачі на тимчасове утримання евакуаційної худоби колгоспникам» дозволялось Наркомземові СРСР, радянським республікам і виконкомам країв та областей, в яких приймалась евакуйована худоба на тимчасове утримання, розміщувати її не лише в радгоспах і колгоспах, але й у господарствах колгоспників та працівників радгоспів, зокрема, в тих, які не мали худоби. В якості компенсації за тимчасове утримання тварин колгоспникам дозволялося користуватись приплодом і продукцією, яку вони одержували від худоби.
 С. М. Гайдаш |
 Г. Калиниченко |
Евакуація худоби та сільськогосподарського реманенту з колгоспів, радгоспів та МТС Сумщини розпочалась наприкінці серпня 1941 р. Окремою постановою Бюро Сумського обкому КП(б)У та Виконкому обласної Ради депутатів трудящих від 30 серпня 1941 р. визначений шлях евакуації, кінцевим пунктом якого стала Саратовська область РРФСР
Особливою цінністю сільського господарства Сумщини була велика рогата худоба лебединської породної групи, створювана протягом багатьох років фахівцями Лебединського держплемрозплідника у тісній співпраці з племгоспами Сумського Цукротресту та передових колгоспів за безпосередньої участі Українського науково- дослідного інституту тваринництва. Найбільш цінна в племінному та продуктивному відношеннях – велика рогата худоба колгоспу «Червона зоря» Лебединського району.
Як і в інших районах України, евакуація худоби цього колгоспу здійснювалась своїм ходом. Був сформований гурт в 150 корів і 150 голів молодняку різного віку. Колгоспну худобу супроводжували зоотехніки С. М. Гайдаш, Д. Найдьонов, Г. Калиниченко, доярка П. В. Клименко, ветфельдшер Н. Малико, скотар К. Звягільський, фуражир Т. Перегорода, голова колгоспу А. Рудецький, зоотехнік-селекціонер Г. О. Кириченко. У складі цієї групи була й доярка М. Х. Савченко, відзначена згодом за сумлінну працю двома золотими зірками Героя Соціалістичної Праці, орденом Леніна та іншими державними нагородами.
У складних умовах воєнної доби тваринники дбали й про майбутнє галузі: зоотехнік- селекціонер Г. О. Кириченко, який супроводжував гурт худоби колгоспу «Червона зоря», рятував ще й цінні документи – бонітувальні відомості, заводські та племінні книги, підготовлений до друку каталог бугаїв-плідників, племінні картки, записи порідного обліку, фотокартки тварин. А матеріали для Державної племінної книги, що готувались Лебединським ДПР, передали зоотехніку Добровольській Г. М., яка зберегла їх, спакувавши в ящик і закопавши в саду облсільгоспуправління. У післявоєнний період, а саме у 1948 р., ці документи дали змогу підготувати до видання 3-й том ДПК швіцької худоби (лебединської породної групи).
Евакуація розпочалася вранці 11 вересня 1941 р. У цей час фронт пролягав уже за 35 км від Лебедина. У перші дні стада йшли по 20-25 км на добу. Важким став шлях до кордону з Белгородською областю. Через часті атаки німецькими літаками, перший з яких стався уже біля станції Сироватка (Сумський район), пересуватися доводилося лише вночі.
 Г. О. Кириченко |
 М. Х. Савченко |
На початку жовтня обоз вступив до Курської області. Хоча далі за планом евакуація мала відбуватися за допомогою залізничного транспорту, через бомбардування фашистами Курська тварин і далі переганяли гоном.
Жовтневі дощі змінилися снігом та морозами у листопаді. А вже 1 грудня, за 25-30-градусних морозів, худобу перегнали на лівий берег Дону.
15 грудня 1941 р. лебединські тваринники стали на зимівлю в Ліскінському районі. Не дивлячись на те, що Воронезький облплемвідділ вжив заходів щодо розміщення евакуйованої худоби, зимівля, все ж, видалася надзвичайно тяжкою через брак кормів.
Швидке наближення фронту у червні 1942 року та щоденні бомбардування Острогожська, станцій Ліски і Ковальово, де організували стоянки лебединців, змусили тваринників рушити далі. Ранком 7 червня обоз та гурт худоби вийшов з Ковальово Ліскінського району у напрямку Поворіно. Обійшовши Поворіно, котре часто бомбардувалось ворогом, пройшли Роднічок, Балашов, Петровський Вал, а далі, минувши Саратов, дійшли до селища Тирсла Вольського району Саратовської області – кінцевого пункту евакуації. У цей район евакуювали й худобу експериментального господарства Українського науково-дослідного інституту тваринництва.
У Саратовській області лебединців- колгоспників розмістили в учгоспі агрономічного технікуму, де вони жили та працювали з жовтня 1942-го до травня 1944 року. У цей же район евакуювали й Лебединський ДПР. У спеціальному розпорядженні Наркомзему УРСР (1942 р.) висловлювалось прохання до Саратовського облвиконкому надавати всебічну допомогу в забезпеченні племінної групи худоби Лебединського ДПР (всього – 41 голова, в т.ч. 19 корів) кормами, ветеринарно-зоотехнічним обслуговуванням, приміщенням та відповідним доглядом. За період перебування на Саратовщині стадо колгоспу «Червона зоря» поповнилося за рахунок вирощування власного молодняку, тому після оголошення реевакуації частину молодняку 1943-1944 рр. залишили в учгоспі для поліпшення місцевої худоби. Худоба лебединської породної групи з племгоспів Сумського Цукротресту була евакуйована до Казахської та Киргизької РСР, звідки повернена в Україну у 1944 р. лише частково.
У рідний край, на Сумщину, з Вольського району Саратовської області лебединці повернулися у червні 1944 року. Враховуючи, що після звільнення України від окупантів у колгоспах залишилося лише 6,3 % великої рогатої худоби (порівняно з довоєнним періодом), збережена худоба лебединської породної групи стала основою для відновлення тваринництва області у повоєнний період. Вже невдовзі реевакуйована група лебединської худоби ферми колгоспу «Червона зоря», обслуговувана знатною дояркою М. Х. Савченко, забезпечувала рекордні надої.
Племінні стада Сумського Цукробурякотресту в 1941 році евакуйовані в Казахську та Киргизьку республіки, звідки в 1945 році повернули на Україну тільки частково.
Окремо варто згадати про збереження худоби в умовах окупації. Відомо, що стада Межирицьких колгоспів під час евакуації потрапили в оточення німецької армії між Бєлгородом та Красною Яругою і були знищені. Супроводжувач Н. П. Лисенко загинув, інша залишились на окупованій території. З ними залишився і Д. С. Бондаренко, один з перших селекціонерів бурої худоби в Україні (згадували про нього в попередніх публікаціях). Саме він вирішив зберегти другу половину худоби Межирича, в умовах домашніх господарств, що йому до певної міри вдалося.
Ще багато невідомого в цьому подвигу українських тваринників. Але саме у роки Другої світової війни завдяки подвигу тваринників удалося врятувати славнозвісну лебединську худобу. Й сьогодні сучасні власники тварин, тваринники, селекціонери та науковці щоденно виконують неймовірно важливу і почесну місію в збереженні лебединської породи. З перших днів повномасштабного вторгнення ворога в 2022-му році вони не покинули худобу, а щоденно ведуть «бої» за її збереження. Серед них є і поранені та загиблі. Окремі господарства тривалий час перебували під окупацією рашистів, але вистояли і зберегли безцінну худобу.
Юрій СКЛЯРЕНКО, вчений секретар,
доктор сільськогосподарських наук,
старший науковий співробітник
Інституту сільського господарства
Північного Сходу НААНУ, ведучий рубрики
