Наразі триває розвиток саранових, переважно нестадних видів, що живляться у місцях резервації (пасовищах, неугіддях, перелогах, багаторічних травах), подекуди у крайових смугах буряків цукрових, соняшнику. Зокрема, у Київській області за обстеження пасовищ виявлено нестадні форми кобилок, в основному темнокрилої, її чисельність становить 2,0 особини/ м². У крайових смугах сої та соняшнику — 1,5 екз./м² (теж нестадна форма). На Луганщині відмічена наявність італійського пруса, що продовжує своє живлення на неугіддях та узбіччях доріг. Безпосередньо в посівах сільськогосподарських культур щільність популяції шкідника здавалось би є незначною — 3,0 екз./м², в Одеській області на неорних землях та багаторічних травах спостерігається розвиток личинок саранових (видовий склад: італійський прус — 4%, нестадні кобилки — 96%).
Саранові — злісні вегетаріанці
В умовах України з родини саранових досить поширені сарана італійська, або прус, перелітна, або азіатська та її підвиди: середньоруська, мароканська і різні види кобилок — блакитнокрила, темнокрила, біло-смугаста, чорно-смугаста, безкрила, лучна та інші, загалом до 20 видів. На території України спалах чисельності саранових був відмічений у 1923–1925 рр. в Харківській, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях. У 1964–65 рр. в Дніпропетровській, Луганській (3 райони), Одеській, Чернігівській (4 райони) областях виявлені поодинокі вогнища саранових комах із невисокою чисельністю. У 1995 році в окремих регіонах Степу та Лісостепу, зокрема Запорізькій і Херсонській, а також АР Крим, Одеській, Миколаївській, Харківській областях відбувся масовий розвиток саранових.
В 1996–2007 рр. саранові розвивалися в 9-ти областях південно-західного регіону країни. Невеликими осередками ці комахи відмічались у Дніпропетровській, Київській, Кіровоградській, Полтавській, Черкаській, Чернігівській, Сумській областях. Саранові — злісні вегетаріанці, але тільки декілька видів утворюють величезні зграї та мандрують на значні відстані, приносячи загибель усьому, що росте. До того ж довгий час було невідомо, звідки ці зграї беруться, і куди потім зникають. Різкі спалахи чисельності — звичайна річ для комах, але якусь кількість соснового шовкопряду або тополиної молі можна знайти в будь-який рік. Сарана ж у проміжках між спалахами як під землю провалюється, з´являючись зразу і у великій кількості.
Види саранових
Сарана й кобилки, тобто стадні й нестадні саранові — це коротковусі прямокрилі комахи, що належать до родини справжні саранові Acrididae ряду Orthoptera. Від інших прямокрилих вони відрізняються короткими вусиками, що не перевищують довжини половини тіла, коротким яйцекладом у самиць і специфічними органами слуху і звуку. Звуковий апарат саранових розташований на стегнах задніх ніг і надкрилах. Рухаючи стегном, комаха проводить ним по жильці крила (як смичком по струнах), видаючи звуки.
Саранові поділяються на мешканців рослин (фітофіли) і відкритих ділянок на поверхні ґрунту (геофіли). Своєю чергою, серед фітофілів розрізняють хортобіонтів — мешканців товщі трав’яного покриву, і тамнобіонтів, які надають перевагу кущам та деревам.
Всі саранові, що поширені у нас, мають одну генерацію на рік. У більшості видів зимує яйце.
Для саранових характерне сперматофорне запліднення. Значна кількість видів відкладає яйця у поверхневий прошарок ґрунту, викопуючи в ньому яйцекладом нірку. Самиця занурює яйцеклад у це заглиблення і випускає порцію особливої пінистої рідини, в якій зависли яйця. Ця рідина застигаючи, цементує частинки ґрунту, внаслідок чого формується ворочок (кубушка) — капсула з твердими земляними стінками, всередині якої розміщені яйця.
Розвиток зародка у яйці починається відразу ж після його відкладання, але припиняється ще до настання холодів і поновлюється навесні після перезимівлі.
Навесні яйця продовжують розвиватися, і незабаром з них після прогрівання ґрунту виплоджуються червоподібні личинки. За допомогою пульсуючого міхура вони розсовують часточки ґрунту і виходять на його поверхню, де линяють (проміжне линяння) та перетворюються на молочно-білу личинку 1-го віку, яка через 2–3 години темнішає і стає типовою імагоподібною личинкою.
Личинка розвивається до 40 днів і проходить 5 віків.
Власне «сарана» — це поняття не так сономічне, а швидше біологічне. Так називають різних більше або менше споріднених між собою представників прямокрилих, які час від часу збираються у величезні куліги (якщо це личинки) або зграї (скупчення імаго) й мігрують на далекі відстані. Відомі факти, коли такі зграї мали довжину 100 км, ширину — 12 км, а вагу — 15 000 т.
Якщо припустити, що 1 т сарани з’їдає 10 т зелених рослин, то можна уявити масштаби збитків від цього шкідника.
Встановлено ще в 1915 р. ентомологом Б. П. Уваровим, що сарана існує у двох життєвих фазах: стадній і поодинокій, які відрізняються за морфологією, фізіологією, екологією й етологією.
Перехід до стадної фази обумовлений різким збільшенням щільності популяції, її скупченням. Велика концентрація комах в одному місці призводить до тісного контакту через зір, нюх, феромони, дотик антен тощо. Це спричиняє прояв умовного рефлексу стадності. Стадний спосіб життя збуджує нервову систему, змінює метаболізм, відбуваються зміни в діяльності залоз внутрішньої секреції, що призводить навіть до морфологічних змін у комахи. Скажімо, поодинока фаза характеризується опуклою і відносно довгою передньоспинкою, дещо коротшими крилами, зеленим забарвленням і червоними гомілками задніх ніг.
Перейшовши у стадну фазу, комаха набуває специфічного вигляду, що характеризується короткою передньоспинкою із прямим верхом. Задні гомілки жовтуваті. Тіло стає темнішим, що сприяє більш інтенсивному поглинанню сонячної енергії, і температура тіла такої стадної сарани на 8о вища, ніж в аналогічної особини поодинокої фази.
Згрупувавшись у кулігу, сарана мандрує пішки, з’їдаючи всі рослини на своєму шляху. Спочатку за добу комахи проходять до 150 м, згодом більше 1 км, і через три тижні здатні долати вже по декілька десятків кілометрів.
Перетворившись на імаго з розвинутими крилами, сарана піднімається у повітря і летить на висоті 600 м, долаючи за добу до 300 км.
Марокканська сарана зазвичай далеко не літає, а пустельна може здійснювати перельоти на великі відстані.
Перелітна, або азіатська сарана Locusta migratoria L. поширена на півдні Європи, Кавказі, у Середній Азії, Казахстані, Малій Азії, Північній Африці, Китаї, Кореї, Австралії і Новій Зеландії.
На цій величезній території представлена 7 підвидами, з яких в Україні трапляються 2 — азіатська та середньоруська. В окремі роки вона сильно шкодить сільськогосподарським рослинам.
Locusta migratoria migratoria L. — азіатська сарана, поширена в плавнях Дунаю, Дніпра, Дністра, Прута. Характерна для болотистих лук, заростей очерету.
Locusta migratoria rossica Uv. et zol. — середньоруська, поширена в середній смузі від південної межі лісів до північного Степу. Накопичується на підзолистих ґрунтах.
Дорослі особини до 55 мм довжини, бурого, зеленого або жовтувато-зеленого кольору; передньоспинка з гострим поздовжнім кілем посередині, надкрила з бурими плямами, задні крила прозорі з блідим жовто-зеленим відтінком в основній частині. Яйця 6,5–8,5 мм довжини, циліндричні, трохи зігнуті й заокруглені з боків, рожеві або жовті.
Зимують яйця в стадії діапаузи у ворочках (кубушках) у ґрунті. Весною з яєць відроджуються личинки червоподібної форми, вкриті тонкою оболонкою. Вийшовши на поверхню, вони відразу ж линяють, перетворюються у личинок I віку типової для всіх саранових форми. Розвиток личинок після проміжної линьки триває до 50 днів. За цей час вони 4 рази линяють, проходять 5 віків і перетворюються у дорослих комах.
Самиці після спаровування відкладають яйця в ґрунт купками по 60–80, інколи 120 яєць. Відкладають їх на стерні ярих хлібів, на півдні — на підвищених місцях, що межують із заростями очерету. Яйця покриваються пінистою рідиною, що швидко загусає, до неї приліплюються грудочки ґрунту, й утворюється кубушка. Вона занурена в ґрунт на 5–6 см, має видовжену форму і легко відділяється від ґрунту при розкопках. Самиця відкладає до 5 кубушок і гине. Генерація однорічна.
Сарана — типовий поліфаг, проте надає перевагу злаковим культурам — кукурудзі, просу, сорго, пшениці, а також очерету, пирію тощо. Імаго і личинки грубо об’їдають листя, стебла, живляться насінням. Одна особина сарани за період життя з’їдає до 500 г зелені, а потомство однієї самиці — таку кількість трави, яка достатня на 1 рік двом овечкам.
Марокканська сарана — Dociostaurus maroccanus Thunb. Зона найбільшої її шкідливості в Україні — це насамперед південні райони Криму на схилах гір, а в сприятливі для розвитку цього виду роки — південно-західні причорноморські та приазовські райони з цілинною рослинністю. Поширена також на Кавказі, в Середній Азії, Казахстані, Азербайджані, Північній Африці, Iрані, Афганістані.
Марокканська сарана здатна пошкоджувати злаки (пшеницю, ячмінь, кукурудзу, просо та ін.), бобові (люцерну, конюшину тощо), тютюн, овочеві й баштанні культури, виноград, плодові дерева, волоський горіх, лісові та декоративні рослини, особливо в розсадниках.
Доросла комаха має розмір 20–38 мм довжини, сірого кольору з коричнюватим відтінком і темними плямами, передньоспинка зі світлим хрестоподібним рисунком, рожевими чи жовтими стегнами і червоними гомілками задніх ніг. Яйця, як і в попереднього виду, 5–6 мм завдовжки.
Зимують яйця у кубушках у ґрунті на глибині до 2 см. Самиця відкладає до 4 кубушок по 40 яєць у кожній на легких піщаних і супіщаних ґрунтах зі щільною дерниною. У таких осередках може бути до 6000 кубушок на 1 кв. м.
Личинки відроджуються досить рано — в кінці березня-на початку квітня. В Криму відродження личинок починається зазвичай на початку травня. При масовому розмноженні личинки тримаються дуже щільними кулігами, а імаго перелітає зграями на значні відстані.
Пустельна сарана Schistocerca gregаria Forsk більша за перелітну і досягає довжини 6 см. Ті, які щойно стали крилатими, мають рожевий колір, а згодом стають жовтими. Надкрила в темних плямах, крила безколірні.
Постійні місця концентрації знаходяться у субтропічній і тропічній Африці, Аравії, Iндії, Пакистані. Завдяки винятковій рухливості і міграційній здатності може залітати і в Україну. Самиці відкладають яйця у пісок, а оскільки в спекотних регіонах у цієї комахи діапаузи не буває, то через 12 днів відроджуються личинки, і цикл продовжується.
Декілька видів із роду Calliptamus називають прусами. В умовах України досить поширена сарана італійська, або прус — Calliptamus italicus L. На півночі країни мешкає на легких піщаних ґрунтах і крейдяних відкладах. У степовій зоні трапляється у полинових і полиново-злакових степах, на солонцях і старих перелогах. У цих місцях прус розмножується і з них переходить на сільськогосподарські культури.
Поширений прус також у Степових та Лісостепових областях європейської частини Росії, на Кавказі, у Казахстані, Середній Азії, Західній Європі та інших регіонах.
Пошкоджує листя, стебла, плоди різноманітних сільськогосподарських і лісових культур — хлібних злаків, бобових трав, кукурудзи, соняшнику, зернобобових, овочевих, баштанних, технічних, лікарських, плодових культур, винограду тощо.
Прус має кремезне, середніх розмірів тіло. Довжина тіла самця сягає 14,5–25,0 мм, самиці — 23,5–41,1 мм. Забарвлення зазвичай коричнево-буре, проте внаслідок індивідуальної мінливості зустрічаються особини інших кольорів — коричневі, сірувато-коричневі, бурі, жовтувато-бурі або білувато-сірі. Груди знизу між передніми ногами з міцним тупим наростом на кінці. Передньоспинка згори з різкими бічними кілями, які досягають її заднього краю. Стегна задніх ніг із внутрішнього боку рожеві з двома неповними буруватими перев’язами, які інколи слабо виражені або відсутні. Гомілки задніх ніг біля основи жовтуваті, а далі суцільно червоні або рожеві. Надкрила бурувато-руді чи бурувато-сірі, до вершини дещо звужені, з рідким жилкуванням, з чисельними овальними темними плямами. Крила спереду і по зовнішньому краю прозорі, позаду — рожеві.
Яйця довгасто-овальні, рудувато-білі або палево-жовті, матові, довжиною 4–5 мм, знизу дещо потовщені. Яйця відкладають у зроблених із пінявих виділень яйцевих коконах — кубушках. Кубушка завдовжки до 35 мм, циліндрично-коричнева або бурувата, дугоподібно вигнута, з тонкими і твердими пінявими стінками, діаметром верхньої частини до 4 мм, нижньої — до 6 мм. Всередині неї яйця розміщені в чотири ряди й міцно склеєні між собою. Кубушки з яйцями закриваються губчастою пінявою масою — «корком».
Протягом року прус розвивається в одному поколінні.
Відкладання яєць починається в Україні в другій половині літа (липень) через тиждень після парування і триває до настання приморозків. Кубушка з яйцями лежить у поверхневому шарі пухкого ґрунту на глибині до 5 см. Самиці відкладають яйця в 2–3 кубушки. У пруса число яєць у кубушці зазвичай 25–40, іноді 60. Яйця зимують.
У Степовій зоні України відродження личинок починається з середини травня і триває до середини червня. Масовий вихід личинок на денну поверхню ґрунту відбувається за температури 23оС на глибині залягання кубушок. Личинки розвиваються до 35 днів, мають 5 віків. Середня тривалість розвитку личинок становить: I, II віку — 8; III, IV — 7; V віку — 10 діб.
За невеликої щільності популяції личинки й дорослі пруси ведуть поодинокий спосіб життя. У роки зі сприятливими для пруса погодними умовами, під час масових розмножень різко змінюється його поведінка, і вся їх маса переходить у стадну форму. В кулігах у комах з’являється інстинкт до активного розселення й міграції на нові території.
Важливу роль в обмеженні масового розмноження саранових відіграють личинки жуків наривників — Mylabris, червоноголової шпанки, личинки турунів роду Calosoma, Amara, деяких мух. На яйцях та імаго сарани паразитують також кліщі та павуки.
Дуже своєрідний ентомофаг дибка степова — Sago pedo Pall. Це один із найбільших коників нашої фауни, який має довжину до 8 см. Коник майже безкрилий, із подовженим струнким тілом зеленого кольору. За поведінкою дибка швидше нагадує богомола, ніж коника, оскільки може годинами нерухливо перебувати у товщі трави, очікуючи жертву, переважно прямокрилих, яких вона ловить передніми ногами.
В природних умовах сарана уражується декількома видами мікроспоридій, вірусами, нематодами, багатьма видами ентомопатогенних грибів.
Крім стадних саранових, суттєву шкоду сільськогосподарським культурам завдають і нестадні види, або так звані кобилки — сибірська, темна, чорно-смугаста, струнка, атбасарка, туркменка та інші. Біологія їх подібна до біології італійського пруса.
Сибірська кобилка – Gomphocerus sibiricus L. поширена на Кавказі, Середній Азії. Шкодить у Лісостеповій зоні України, звичайний вид для Сибіру й Приуралля.
Імаго до 25 мм довжиною, бурого кольору з оливково-зеленкуватим відтінком. Вусики у самців на кінці потовщені, а у самок ниткоподібні. Крім того, у самців здута передньоспинка, гомілки передніх ніг грушоподібної форми.
Сибірська кобилка розмножується на старих перелогах, де самиці відкладають яйця у кубушки до 12 шт. у кожній. Самиця відкладає до 18 кубушок. Зимують яйця. Стадної форми не утворює. Хоча цей шкідник є поліфагом, перевагу надає пшениці, ячменю, пирію та іншим культурним і дикорослим злаковим.
Система захисту від саранових
В минулому для боротьби з сараною (та іншими масовими шкідниками) була створена спеціальна служба захисту рослин, що мала велику мережу станцій. Ділянки, де щільність личинок наближалась до критичної, швидко виявлялись і оброблялись інсектицидами. Крім того, місця, придатні для відкладання яєць, восени розорювались (для профілактики), в результаті частина ворочок (кубушок) опинялась на поверхні, взимку вимерзала, а інша попадала занадто глибоко в землю, і весною личинки, що вилупились з яєць, не могли відкопатися. Іноді з тією ж метою на поля випускали овець.
Ще одним хибним способом захисту від сарани інколи практикувалося випалювання стерні, але ефективність цього заходу сумнівна, оскільки, як показали дослідження, кубушки знаходяться на глибині 5–7 см, куди тепло від стерні, що палає, практично не проникає. Разом з тим, таке випалювання знищує корисних комах, порушує і так хиткий гомеостаз агробіоценозів, забруднює довкілля і є пожежонебезпечним.
Для прийняття рішень щодо захисту посівів поточної вегетації вирішальне значення мають своєчасно і ретельно проведені обстеження сільськогосподарських угідь під час відродження личинок та утворення куліг. Обстежують перш за все угіддя, які торік були заселені сараною. Їх краще проводити після сходу сонця і до 9 години або з 18-ї і до заходу сонця, коли саранові в стані відносного спокою перебувають на рослинах.
Стратегія і тактика обмеження розповсюдження шкідливості саранових повинна будуватись на основі ефективних агротехнічних, організаційно-господарських і винищувальних заходів. Захисні обробки посівів проти саранових розпочинають за масової появи личинок першого віку.
Обприскування виконують за чисельності італійського пруса 2–5, нестадних саранових — 10–15 екз. на кв. м.
Основну масу личинок стадних саранових слід ліквідувати до закінчення розвитку третього-четвертого віків, до окрилення саранчуків завершити хімічні заходи. Обробки проводять вранці та ввечері, коли комахи перебувають на рослинах.
Стратегія і тактика регулювання чисельності саранових будується на основі ефективного поєднання агротехнічних, організаційно-господарських і винищувальних заходів.
Враховуючи, що більшість саранових живе і розмножуються на цілинних занедбаних угіддях, пустошах, за високої чисельності ворочок найефективнішим прийомом восени є проведення боронування, дискування або оранки всієї площі, залежно від характеру її використання (перелоги, пасовища тощо), чим знищується до 80% шкідників. Важливу роль відіграє використання науково обгрунтованих сівозмін, своєчасне проведення агротехнічних та комплексу інших заходів, направлених на покращення стану пасовищ.
Для планування робіт і ефективного захисту від саранових навесні (квітень) проводять контрольні обстеження угідь для оцінки стану яєць у ворочках і встановлення термінів виплодження личинок. Регулярно, починаючи з другої декади травня, обстежують неорні землі, випаси, посіви багаторічних трав, лісосмуги тощо з визначенням рівнів заселеності площ та чисельності личинок.
Суцільні хімічні обробки угідь планують за наявності 1–2 і більше ворочків на 1 кв. м та високої чисельності саранових за попередньої вегетації, у разі 0,02–0,03 особини на 1 кв. м лише в осередках високої чисельності. Обприскування здійснюють за чисельності італійського пруса 2–5, нестадних саранових — 10–15 екз. на 1 кв. м.
Захист посівів від саранових розпочинають за масової появи личинок першого віку. Основну масу личинок стадних саранових слід ліквідувати до закінчення розвитку третього-четвертого віків, до окрилення саранчуків завершити хімічні заходи. Обробки проводять вранці та ввечері, коли комахи знаходяться на рослинах. Кулігу, що рухається, обробляють на площі за 200–250 м від «голови», охоплюючи її по спіралі, що перевищує фронт куліги.
Для захисту посівів від саранових ефективні: Альфа-циперметрин 100 г/ л, к. е. (фастак, к. е., 0,2 л/ га, блискавка, к. е., 0,2–0,25 л/ га, альтекс, к. е., 0,2 л/ га,), Зета-циперметрин 100 г/ л, в. е. (ф’юрі, в. е., 0,1–0,15 л/ га), Лямбда-цигалоприн 50 г/ л, мк.с., (карате зеон, мк.с., 0,15, (нестадні саранові) та 0,4 л/ га (стадні саранові), Дифлурбензурон 250 г/ кг, з. п. (дімілін, з. п., 0,09 кг/га), Ацетаміприд 200 г/ л, РП (моспілан, РП, 0,05–0,075 кг/га) та інші; на землях несільськогосподарського призначення: Пириміфос-метил 500 г/ л, КЕ (актуал, КЕ, 1,5–2 л/ га), Хлорпірифос 500 г/ л+циперметрин 50 г/ л (грінфорт ХЦ 550, КЕ, 1,5 л/ га, залп, к. е., 1,5 л/ га, нірвана, к. е., 1,5 л/ га, терел Д, КЕ, 1,5 л/ га залп), Лямбда-цигалотрин 106 г/ л + тіаметоксам 141г/л, к. с. (енжіо, к. с., 0,18 л/ га). За температури повітря вище 25ºС ефективніші фосфорорганічні інсектициди або суміші препаратів. На присадибних ділянках використовують дозволені препарати, які можуть бути ефективними проти саранових.
