Вітамінні клумби серед кам’яниць
Чотирирічна Марійка Хряпіна давно батьків тягнула у цей двір-сквер у центрі Києва, майже напроти Михайлівського собору. Тут навесні разом з іншими малюками та їх батьками дівча висаджувало добірні саджанці овочів на оригінальному городику. І поряд стояв величезний трактор з пінопласту, якого, каже дівчинка, так цікаво було розмальовувати якими хочеш фарбами. Мама з татом теж просто купалися у милій атмосфері, сміялися, що малеча позувала професійним фотографам в овочевих декораціях. «Навіть не могли допустити такої думки, щоб не прийти разом на збирання свого ж урожаю!» — запевняє Марійчина мама Тетяна. Вони разом закінчують аплікацію із зернинок квасолі, рису і соняшнику, а потім вчитимуться робити намиста і браслети. Повезуть показувати подружкам і сусідам на свою Дарницю.
Суботнє дійство — Свято збору врожаю для таких от сімей у середмісті столиці влаштували місцеві активісти, підтримані відомою світовою компанією «Сингента». У Європі такі місця називають Громадськими городами. Вочевидь почав урбанізований люд всюди серйозно прозрівати — набридають кам’яні джунглі. От і тягнуться найпрогресивніші молоді сім’ї з дітьми до спілкування навколо простих собі куточків живої природи. Особливо, коли усе організовано по-сучасному і професійно.
Не очікуйте побачити тут звичайного традиційного городу з рівненькими під шнурочок грядочками. Погодьтесь, у центрі столиці вони виглядали б трохи, скажемо так, простувато. Справді, це ж не польовий простір. Але ж сказано: за справу взялися високі професіонали. Фахівці «Сингенти» — інноваційної агрохімічної та насіннєвої компанії — спеціально проростили гарні саджанці з відбірного насіння, підібрали культури, які б гармоніювали між собою і до того ж радували око місцевих мешканців та гостей. Мало того, власноруч сформували креативні клумби, виготовили декоративні прикраси, бордюри. І робили усе це разом із містянами та їх дітьми. «Спасибі сусідам, — говорить менеджер з організації внутрішніх заходів і проектів компанії «Сингента» Олена Федько, — вони постійно доглядають свою оригінальну клумбу, вчасно збирають ті плоди, які поступово дозрівають. Ми спеціально усе так передбачили, щоби щось свіженьке радувало протягом усього сезону, кожен плід у свою чергу».
Сімейні радощі
Молодий татусь Володимир Мисак вихваляється гарним доньчиним фото на айфоні: «Ось зробив на пам’ять про те, яку величезну капустину моя Оля зірвала для сьогоднішнього борщу!». Кажуть, в однієї бабці на полі були, в іншої — на дачі грядки сапали, але тут «найприкольніше» виходить. На такому маленькому клаптику ще й бурячки, моркву, кабачки, баклажани, огірки та салат діти «наполювали». Володимир порадував дочку й участю у грі татів-чемпіонів, котрі разом із дітьми на території скверу чимшвидше мали відшукати якомога більше овочів для борщового набору. Оцінювалася не лише швидкість, але й правильність добору продуктів. Дарма, що хтось прихопив огірки або салат — зате відтепер точно знатимуть, ЩО ж насправді їх дружини у традиційне вариво кладуть. До речі, мамі, котра затрималася у справах, зробили чарівні браслетики з різного насіння і зерняток.
Олега Григорука в естафеті підтримувала дружина та двійко синів — Назар і Макар. Родина просто в Інтернеті дізналася про цей чудовий захід і тепер переконує, постійно будуть навідуватись, адже усім цікаво і весело разом. Особливо сини вподобали збирати червонобокі помідори і робити іграшки з соломки. Для мам був окремий конкурс: пробігти стежкою, не розсипавши з ложок дорогоцінні інгредієнти для страв. Публіка шаленіла, голосно вболіваючи впродовж усього етапу змагань.
Сім’я Кислухіних навесні дорогою до сусіднього театру натрапила на городнє дійство. І цей суботній вересневий ранок почали з казкової вистави, а потім цілісінький день мали чим розважатися в урожайному скверику. Троє діток — Єгор, Софія та Влад овочі добували, браслети та буси майстрували. «У нас у Дніпровському районі є гарний комплекс, зі сквером і фонтанами, — визнає мама Оксана, — але малеча тут городом та спільними іграми захопилася не на жарт, то й ми з ними відпочиваємо». Емма Кологривова живе неподалік, тож часто навіть у будні приводить у це затишне місце сина Даню.
Це ще й місце гідності
У такій милій та затишній відпочинковій зоні, де вже гарно прийнялися молоді деревця, і на соковитій траві у яскравих м’яких пуфах бешкетує малеча під поблажливі погляди розморених батьків, важко навіть уявити, який жах на цьому самому місці творився ще якихось 2 роки тому. Координатор проекту «Місто-сад» Женя Кулеба знає. Вона місцева. Згадує: у цьому дворі на вулиці Михайлівській, 24-26 стояло страховисько металевого темно-зеленого паркану. Та вулиці судилося стати справжньою Дорогою Життя, якою втікали від побиття перші студенти з Майдану, шукаючи прихистку в Михайлівському соборі, а потім підвозили їжу, медикаменти та вивозили поранених і вбитих. Місцеві жителі годували людей, що ховалися від переслідування у монастирі, давали притулок пораненим. Тоді захисникам барикад стали у нагоді металеві секції паркану, активісти переносили важкенні деталі вниз на оборонні позиції. За огорожею відкрилося паскудне видовище: накопичене впродовж 8 років будівельне сміття, звалище непотребу, сморід від згнилих собак та крис…
Коли вщухли бої, активісти організувалися і розчистили майданчик між будинками, вивезли сміття, вирішили засадити сквер. Серед волонтерів була і співробітниця «Сингенти» Ярина Шеремет. Принесла колегам ідею допомогти облаштувати територію, розуміючи, що компанія є соціально відповідальною і обов’язково підхопить ініціативу. Так і сталося. Відтоді «Сингента» постійно опікується сквером, допомагає не тільки у висадці городу та збиранні врожаю, але й силами своїх співробітників із задоволенням проводить майстер-класи, організовує конкурси, вікторини.
Тут очі Небесної сотні
Ніби сам собою цей сквер назвався іменем Небесної сотні. Повернули з Майдану одну секцію металевого паркану — щоб не давала забути бої за гідність, які тут відбувалися, і щоби з гідністю облаштовувати тут своє життя й надалі. «Ми ретельно шукали, яке мистецтво може вписатися у цей наш простір, — згадує Женя Кулеба. — Аби не виставляти аж надто яскраві кольори, хотіли підкреслити, що тут домінує природа». Несподівано знайшовся митець аж із Португалії Алешандро Фарту, скульптор, захоплений у мистецтво вулиць, стріт-арт, з ніком Вілс. Його вразила історія Майдану, він сам обрав образ, який видався усім найорганічнішим. Вілс без жодних гонорарів у дар українському народові створив органічний образ, портрет першого загиблого майданівця — Сергія Нігояна. Він не малював — він із наперед заготовленої ґрунтівки відбивав частинки, доки буквально з глухої цегляної стіни не виступив портрет. «Саме в його очах я бачу всю Небесну сотню», — пояснив автор, творіння якого високо оцінили й професійні митці.
«Ми постійно розвиваємо цей відкритий, доступний для усіх простір, — говорить координатор проекту «Місто-сад» Женя Кулеба. — Навіть діти звикли, що треба, наприклад, брати постійно пакетики і допомагати збирати сміття. Тримаємо стоси легких дерев’яних блоків-трансформерів, які елементарно перетворюють сквер то на кінозал, то на сцену для виступів стильних музичних гуртів. Ми сприймаємо активність цього простору як продовження Революції Гідності. Адже показуємо, що люди можуть і хочуть самі впливати на все, що відбувається у місті».
Громада ще мусить поборотися
Утім, хмари над цікавою відпочинковою і освітньою діляночкою у центрі столиці не розвіялися остаточно. Досі судами ходить справа, за якою спритники часів колишніх «космічних» мерів прикупили її, аби колись втиснути тут чергову брилу бізнес-центру, навіть з уже готовим проектом-макетом. Інколи й у коментарях під новинами про черговий сімейний захід на відкритому майданчику чиясь гадливенька ручка та й пописує: «Фу, перетворюють столичний Київ на село…»
Але на відкритому балкончику сусіднього будинку сидить сивий дідок і, попиваючи каву, дивиться на галасливу метушню у дворі, щасливих дорослих, які бешкетують разом з дітьми і перекрикують одне одного, відповідаючи на веселі запитання вікторин. На обід виносять величезний казан запашного борщу і всі уплітають його за обидві щоки теж просто-таки на вулиці. Так смачно, що хочеться просити добавки (знаю, сама пробувала!). То чи сидів би так само втішено дідок на балкончику, якби упиралися його вікна не у цей вільний гамір, а у бетонне одоробло серед історичного центру його рідного міста?
Громада сама вирішить, як все влаштується для майбутнього. Тим паче тут, куди не стань і де не обернись — зусюди видно очі Нігояна.
