Право довічного успадковуваного володіння землею було введено Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 р. Таке право законодавчо визнавалось у період з 15 березня 1991 р. до 13 березня 1992 р. Так, відповідно до ст. 6 Земельного кодексу Української РСР 1990 р. у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам Української РСР для:
- ведення селянського (фермерського) господарства;
- ведення особистого підсобного господарства;
- будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;
- садівництва; дачного і гаражного будівництва;
- традиційних народних промислів;
- у разі одержання у спадщину жилого будинку або його придбання.
Після запровадження права колективної та приватної власності на землю у 1992 році, в Земельному кодексі України в новій редакції від 13 березня 1992 р. право довічного успадковуваного землеволодіння передбачено не було. Згідно зі ст. 6 Земельного кодексу України 1992 р. громадяни України мали право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та особистого підсобного господарства могли також надаватись у постійне користування. Таким чином, з 13 березня 1992 р. надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване землеволодіння було припинено, проте ті особи, які набули це право до вказаної дати, зберігають право довічного успадковуваного землеволодіння до того моменту, доки вони за власним бажанням не переоформлять земельну ділянку на одному із прав, передбачених чинним земельним законодавством. Зокрема, у п. 8 Постанови Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р. встановлено, що громадяни, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.
У чинному Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 року, який набув чинності з 1 січня 2002 року, право довічного успадковуваного землеволодіння також не передбачено. Тобто в чинному земельному законодавстві України не передбачено можливості переходу права довічного успадковуваного землеволодіння, посвідченого Державним актом, до спадкоємців у випадку смерті особи, яка набула це право у період з 15 березня 1991 р. до 13 березня 1992 р. Водночас, це не позбавляє спадкоємців можливості звернутися до суду із позовом про визнання за ними права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, належною спадкодавцю.
Із запитання читача чітко не зрозуміло, про яке селянське господарство йдеться. Відповідно до норм земельного та аграрного законодавства в сільському господарстві України можуть створюватись фермерські господарства (до 2002 року - селянські (фермерські) господарства), які є суб’єктами підприємницької діяльності, та особисті селянські господарства (до 2002 року - особисті підсобні господарства), діяльність яких спрямована на задоволення особистих потреб громадян та не пов’язана зі здійсненням підприємницької діяльності.
Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р. селянське (фермерське) господарство визнавалось формою підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього господарства виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства могли бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Головою селянського (фермерського) господарства визнавався його засновник або його правонаступник. Саме на ім'я голови селянського (фермерського) господарства видавався Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею або приватної власності, з ним укладався договір на користування землею на умовах оренди тощо. Після одержання Державного акта на право приватної власності або довічного успадковуваного володіння землею чи укладення договору на оренду селянське (фермерське) господарство як окремий суб’єкт права підлягало державній реєстрації в районній, міській Раді народних депутатів, що надала земельну ділянку.
У 1993 р. Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» був викладений у новій редакції від 22 червня 1993 р., відповідно до якої не було передбачено можливості для громадян набувати земельної ділянки для селянського (фермерського) господарства на праві довічного успадковуваного землеволодіння. Так, земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися у користування, в тому числі на умовах оренди. Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею видавалися на ім'я голови селянського (фермерського) господарства, з ним укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» 1993 р. селянське (фермерське) господарство підлягало державній реєстрації у 30-денний термін після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку.
Таким чином, для створення селянського (фермерського) господарства необхідно було зареєструвати таке господарство як самостійну юридичну особу - суб’єкт підприємницької діяльності та отримати Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності - селянського (фермерського) господарства.
На сьогодні правовий статус фермерського господарства регулюється Законом України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. Відповідно до ст. 23 цього Закону успадкування фермерського господарства здійснюється відповідно до закону. Як було зазначено вище, в чинному законодавстві не передбачені механізми успадкування земельних ділянок, які належали спадкоємцям на праві довічного успадковуваного землеволодіння. Водночас інше майно, як рухоме, так і нерухоме, що належало голові на праві приватної власності, спадкується на загальних засадах, передбачених Цивільним кодексом України.
Смерть голови фермерського господарства не є підставою припинення його діяльності за умови, що залишається хоча б один член такого господарства, який бажає продовжити його діяльність. Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про фермерське господарство» членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Оскільки після смерті голови фермерського господарства членом такого господарства залишається інший з подружжя, фермерське господарство не підлягає ліквідації.
За рішенням члена фермерського господарства до складу господарства можуть бути прийняті спадкоємці голови за умови, якщо вони є родичами. Законом України «Про фермерське господарство» до членів сім'ї та родичів голови фермерського господарства відносяться дружина (чоловік), батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, рідні та двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка, племінники як голови фермерського господарства, так і його дружини (її чоловіка), а також особи, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім'ї та родичами (батьки такої особи та батьки чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти). Прийняття нових членів фермерського господарства потребує внесення змін до його статуту, так як Законом України “Про фермерське господарство” передбачено, що родичі можуть стати членами фермерського господарства після внесення змін до його статуту.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про фермерське господарство» головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Отже, у випадку смерті голови фермерського господарства за рішенням членів такого господарства один із них призначається головою, що обов’язково оформлюється шляхом внесення змін до статуту фермерського господарства.
Відповідно до ст. 31 чинного Земельного кодексу України землі фермерського господарства можуть складатися із:
- земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;
- земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;
- земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Фермерське господарство як юридична особа може звернутися до органів державної влади чи місцевого самоврядування із заявою про надання певної земельної ділянки, в тому числі тієї, що раніше використовувалося для ведення фермерського господарства на праві довічного успадковуваного землеволодіння, в оренду для ведення фермерського господарства. У ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що у разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства, питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або укладання договору оренди.
Нормами Земельного кодексу України та Закону України «Про фермерське господарство» передбачено право громадян України - членів фермерського господарства на одержання безоплатно у приватну власність наданих їм у користування земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Проте таке право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).
Якщо селянське (фермерське) господарство чи фермерське господарство не було зареєстроване як окрема юридична особа, а його члени не здійснювали підприємницької діяльності, то повинне застосовуватись законодавство, яке регулює ведення особистого селянського господарства. Відповідно до Закону України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р. особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. В чинному земельному та аграрному законодавстві не передбачено можливості успадкування земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства, яка належала спадкодавцю на праві довічного успадковуваного землеволодіння. Проте це не позбавляє спадкоємців права вимагати визнання їх прав на таку земельну ділянку в судовому порядку. Крім того, члени такого господарства можуть звернутися до органів державної влади або місцевого самоврядування із заявою про надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в оренду або передачу у власність, в тому числі шляхом безоплатної приватизації. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів особистого селянського господарства відповідно до закону.
Члени особистого селянського господарства самостійно вирішують питання членства інших осіб у такому господарстві. Прийняття нових членів особистого селянського господарства не потребує будь-якого оформлення. В особистому селянському господарстві визначається уповноважена особа, якою може бути дієздатний член особистого селянського господарства, який досяг 18 років. Будь-якого оформлення визначення такої уповноваженої особи не потребує.
