Як повідомив Олександр Кривенко, журналіст газети «Агробізнес Сьогодні», про особливості експорту зернових у залежності від їхнього фітосанітарного стану розповів учасникам конференції «GRABLI» Седик Владислав, президент Фітосанітарної асоціації України. Він погодився дати ексклюзивне інтерв’ю нашому виданню.
- Пане Владиславе, чи могли би ви тезово окреслити ті міжнародні чинники фітосанітарного стану зернових, на які варто звертати увагу українським аграріям, які постачають або планують постачати свою продукцію за кордон?
– Насамперед, ці чинники випливають із того, що Україна є членом низки міжнародних організацій, таких, як Європейська та Середземноморська організація карантину та захисту рослин (ЕРРО), Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (FАО), Світова Організація торгівлі (WTO), а також підписантом Міжнародної конвенції захисту рослин (IPPC). Окрім того, певні фітосанітарні зобов’язання покладає на нас Угода про асоціацію «Україна-ЄС», зважаючи на які ми маємо виробляти таку продукцію, яка орієнтована на експорт і з характеристиками, які відповідають вимогам Європейського Союзу, в тому числі і фітосанітарним.
Тому теза перша полягає в необхідності усвідомлення того, що про дотримання певних стандартів, скажімо, ЄС, український аграрій повинен дбати ще до посіву тієї чи іншої культури. Країни Європейського Союзу вимагають належної якості продукції. Існує низка держав, згідно з вимогами яких рослини в період вегетації мають підлягати обстеженням. Це означає, що виробник, який зібрав урожай, не зважаючи на ці вимоги, не зможе виходити зі своїм товаром на ринки цих країн.
Друга теза. Якщо ми маємо на увазі країни Африки та Азії, в яких стандарти щодо якості товарів дещо нижчі, ніж в ЄС, то варто враховувати, що за рахунок іншого клімату певні шкідливі організми, які для нас є звичними, там вважаються особливо небезпечними. Український виробник має зважати на згадані особливості різних ринків експорту та, відповідно оцінюючи характеристики своєї продукції, розуміти, чи має він шанси реалізувати її на цих територіях.
Теза третя стосується певних торгових обмеження, які іменують іще торговими війнами. Потрібно розуміти, що існують системи квотування, специфічні вимоги, покликані обмежити доступ на певні ринки для тих країн, які становлять серйозну конкуренцію національним виробникам або більш політично близьким країнам.
- Як на мене, згадані вами вимоги є цілком логічними, оскільки вони відповідають інтересам українського покупця споживати безпечну продукцію, а продаж неякісних товарів мав би бути заборонений і на нашому, внутрішньому ринку. Чи не так?
– Не зовсім так. Дивіться! Якщо ми говоримо про, наприклад, Індію та її вимогу все зерно, яке надходить до цієї країни, обробляти бромистим етилом, то потрібно розуміти, що ця норма для України є нереальною, позаяк згадана речовина у нас є поза законом. Індійський уряд чітко знає, що український виробник не може дотриматись означених вимог, а завдяки цьому не створить конкуренцію для низки інших країн. Якщо мова йде про Індонезію, то там низка специфічних вимог до української продукції має, насамперед, політичну, а не економічну природу. Індонезійський покупець хоче бачити нашу продукцію, бо вона є привабливою з точки зору ціни. Проте влада Індонезії наразі запроваджує більш спрощену систему для імпорту товарів із Австралії – країни, якій вигідно, щоби для українського виробника були створені такі перешкоди, що усувають його як конкурента з індонезійського ринку. Австралійські компанії вже давно там присутні, а тут раптом з’являємось ми з великими партіями товару власного виробництва та низькою ціною на нього.
- Наскільки мені відомо, високий рівень лояльності уряду Індонезії до агровиробників з Австралії значною мірою викликаний тим, що остання є найбільшим постачальником на індонезійські ринки зернових культур.
– Ви маєте рацію. Понад те Австралія широко орієнтована на поставки до Індонезії пшениці – культури, якої їй особливо бракує.
- Багато точиться розмов про потенціал китайського ринку для наших виробників. Як ви його оцінюєте?
– Ринок Китаю привабливий своєю вельми високою маржинальністю, зокрема, щодо кукурудзи. За китайським законодавством, зернові культури мають проходити обстеження впродовж усього періоду їхньої вегетації. Українські виробники мають високі врожаї кукурудзи, проте більшість із них проігнорувала згадану вимогу китайських імпортерів і втратила їхній ринок для реалізації своєї продукції.
- Чи могли би ви пояснити сенс і процедуру обстеження зернових під час їхньої вегетації?
– Дивіться, все дуже просто. Китайці зацікавлені, щоби до них не завозились ті шкідливі організми, хвороби та бур’яни, які містяться у відповідних переліках. Аби задовольнити цю вимогу, українська аграрна компанія має запросити на виробничі площі фітосанітарного інспектора, який упродовж вегетації проведе обстеження земельних ділянок, фіксуватиме всі наявні там шкодочинні організми. Якщо, за результами такої фактичної ідентифікації, поля будуть документально визнані чистими від тих шкідників, хвороб і бур’янів, які є в списку китайських заборон, то продукція з цих українських земель поїде до Китаю.
- Чи маєте ви прогнози щодо розвитку ситуації на ринках, які є експортно привабливими для українських зерновиробників. Чи можете дати їм відповідні рекомендації?
– Перспектив є багато, але при цьому найголовніше дбати про якість продукції. Якщо Китай із Америкою ведуть наразі торгову війну, тобто поки великі «хлопці» чубляться між собою, ми маємо унікальний момент наростити свій експорт до Китаю, і ми це робимо. Водночас, як виявилось, окремі українські аграрні виробляють товар не тієї якості, на яку розраховує китайський споживач.
Моя порада полягає в тому, що необхідно розуміти сучасні вимоги до експорту, вивчати та постійно моніторити стан ринку у тій країні, до якої ви хочете постачати свій товар.
- Образно кажучи, український експортер має постійно тримати руку на пульсі вимог країни-імпортера і очікувань споживачів, які там мешкають.
– Саме так. Якщо ти відповідаєш потребам закордонного покупця та нормативам його держави, ти матимеш у них успіх.
