Для цього суху солому завантажують у гноєрозкидач типу ПРТ з нарощеними бортами й розподіляють ним по поверхні майданчика для компостування шаром 0,4–0,5 м, при цьому солому зволожують водою з розрахунку 3–4 т води на 1 т соломи. Після зволоження соломи надлишок води стікає у водозбірник і в подальшому знову подається на зволоження, доводячи вологість до 75–80%. Після цього гноєрозкидачем на її поверхню наносять шар гною чи посліду завтовшки 0,2–0,3 м вологістю 30–40% (800–1000 кг на 1 т сухої соломи) та мінеральні добавки (фосфоритне борошно, вапно тощо). Одержану суміш згрібають бульдозером і грейферним навантажувачем складають у купу висотою 3–4 м для ферментації.
У цій купі суміш витримують 3–6 днів залежно від пори року. За цей час суміш розігрівається до 70–80°С, солома набуває блискучого коричневого кольору. Після цього суміш навантажується в гноєрозкидач типу ПРТ з приставкою для формування бурта ФБК-20 (рис. 1) конструкції УНІМЕСГ, який вивантажує її на поверхню майданчика компостування, формуючи бурт шириною 2 м і висотою 1.5 м. Під час вивантаження суміш додатково розпушується і перемішується бітерами приставки.
Рис. 1. Пристосування до гноєрозкидача ПРТ-10 для формування борта гноєвих компостів
За рахунок діяльності термофільних бактерій та проходження біохімічних реакцій температура в бурті підвищується до 60–80°С. Процес спонтанної ферментації компосту полягає в проведенні трьох розпушувань бурта, під час яких, за необхідності, додається вода. За рахунок розпушування ліквідується ущільнення компосту, вирівнюється вміст вологи відповідно до об’єму, досягається насичення компоту киснем та активізація діяльності мікрофлори.
Перше розпушування проводять на 5-ий день після формування бурта, друге — через місяць.
Контроль за протіканням процесу компостування здійснюють шляхом відстеження внутрішньої температури всередині бурта термометром-щупом МИВ-01,12. Спочатку вона підвищується до 60–80°С, а потім поступово зменшується. За температури менше 45° компост готовий до використання. Готовий компост має темно-коричневий колір та місцями пронизаний білими нитками термофільних актиноміцетів. Структура його розсипчаста та комкувата. Його оптимальна вологість 70%, вміст аміаку — 0,3–0,6%. Готовий компост зберігають у буртах масою не менше 100 т.
За останні 5 років набуває поширення технологія приготування компостів із залученням штучно вирощених мікроорганізмів. Останні прискорюють дозрівання компосту, збільшують вміст у ньому NPK. При внесенні такого компосту в ґрунт одночасно вносяться і високоякісне органічне добриво, і ефективні мікроорганізми, які сприяють відновленню родючості ґрунтів, придушенню патогенної мікрофлори. Норми внесення такого компосту значно нижчі норм внесення інших органічних добрив.
Застосування такої технології має деякі особливості: невисока кислотність наповнювачів (6,5<pH<7,0), неприпустимість навіть короткочасного знаходження під сонячним опроміненням, необхідність використання мікробіологічних добавок протягом 4-х годин після розкриття пакета, в якому вони поставляються, ретельне перемішування препарату із складовими компосту, вологість якого не повинна перевищувати 70%.
У сформованих буртах суміш визріває через 8–14 днів, у залежності від пори року. Ширина бурта 2,5–3,0 м, висота — 1,5 м. За рахунок діяльності термофільних бактерій та проходження біохімічних реакцій температура в бурту підвищується до 60–80°С. Мікроорганізми мінералізують вуглецеві органічні сполуки та використовують їх як джерело енергії для засвоєння азотних та інших сполук. Наповнення бурту має бути вкритим чорною поліетиленовою плівкою з метою обмеження потрапляння ультрафіолетового опромінення та зайвої вологи з навколишнього середовища.
Описані технологія і технічні засоби для виробництва компостів можуть бути застосовані в будь-яких малоресурсних умовах і не потребують вартісного стаціонарного обладнання. Для виробництва компостів у промислових масштабах і там, де за мету покладено виготовлення гранульованих фасованих добрив, застосовують більш складні технології.
Один із варіантів такого обладнання на базі барабанного змішувача представлено на рис. 2. Установка працює наступним чином: органічні добрива, які нагромаджуються в ємності 1, подаються дозатором 2 до конвеєра 5, у який, залежно від рецептури, додаються інгредієнти, для яких передбачено ємності 3 та 4 (ємності для подачі органічних речовин, таких як торф, тирса, солома та для мікродобрив). Конвеєр 5 подає добрива на барабанний змішувач, у який під час змішування подаються біологічно активні компоненти в розчинному вигляді за допомогою системи 7 (рис. 2). Приготовлені добрива завантажуються в транспортні засоби за допомогою конвеєра 8 та вивозяться на поле, де формують бурти добрив шириною 2,5–3 м, висотою 1,5–2,0 м, довжиною 100–150 м. Залежно від пори року добрива дозрівають протягом 7–30 днів.
Рис. 2. Лінія для приготування гноєвих компостів
Іншим варіантом прискореного компостування є використання безперервної аерації компостної суміші шляхом примусового подавання повітря в шар маси, що знаходиться в біоферментаторі. Біоферментатор — це споруда з цегли розміром 5х10 м і висотою до 4,5 м, у підлогу якого вмонтовані вісім перфорованих труб, тупикових з одного кінця і об’єднаних з іншого кінця загальним повітропроводом. На задній стіні камери (із зовнішнього боку) встановлюється вентилятор, що подає через з’єднувальний рукав повітря в повітропровід і через труби — в органічну суміш. Передня частина камери обладнується двосекційними металевими воротами. Задня стіна ферментатора і ворота мають отвори для виміру температури і вмісту кисню в компостній масі.
Даний огляд не торкався такого специфічного способу переробки, як вершикомпостування із застосуванням дощових черв’яків, який є технологічно досить складним і не набув у нас розповсюдження.
Найбільш знаними закордонними фірмами з переробки гною є австрійська «ВАКХУС», яка комплексно переробляє рідкі й тверді відходи в добрива, «Зеко» та «Альфа-Лавал» (Німеччина), «Мідвест Біо Система» (США).
Додатковим джерелом надходження органіки в ґрунт є застосування сапропелю. У природньому заляганні сапропель має желеподібний вигляд і чорне, коричневе, сіре, темно-оливкове, сіро-жовте, блакитне й червонувате забарвлення, що підтверджує присутність у сапропелі певних органічних і неорганічних компонентів. Звичайно, сапропель не має запаху, хоча відчутно сірководень. Сфера застосування сапропелю доволі різноманітна. Використовують його в сільському господарстві як добриво й мінерально-вітамінну добавку для тварин і птиці. Залежно і від складу, і від властивостей, сапропель придатний як добриво безпосередньо після видобування або разом з мінеральними добавками. Органомінеральний озерний мул-сапропель застосовують у медицині як лікувальні грязі, препарати чи витяжки. На його основі можна одержувати біологічно активні препарати й білкові речовини.
Агрономічну ефективність сапропелю визначає вміст у ньому азоту, фосфору, калію, обмінної кислоти та мулової фракції біологічно активних речовин. Найбільш раціонально гранулювати сапропель з торфом і мінеральними добривами. Карбонатні сапропелі із вмістом СаСO3 не менше 20% застосовують як кондиціонуючі добавки до мінеральних добрив і для вапнування ґрунту. Прискорене окультурення земель шляхом намивання значної кількості сапропелю упродовж тривалого часу (10–15 років і більше) дає змогу одержувати стабільні врожаї сільськогосподарських культур.
В Україні відомо 274 родовища сапропелю із загальним запасом, що перевищує 97 млн т. Основні його ресурси зосереджені у водоймах Волинської області. Середня продуктивність місцевих озер становить понад 1 тис. т/га. Останніми роками в цьому регіоні розробляється до 8 родовищ із середнім обсягом добування майже 200 тис. т/ рік. На Волині сапропель заготовляють лише для добрив. Найбільші за площею озера цієї області розміщені в Любомльському районі — Світязь, Пулемецьке, Луки та ін., котрі знаходяться у Шацькому природному заповіднику. У Ратненському районі розмістилися дещо менші за плесами, але теж чималі озера: Турське, Оріхове, Волинське.
Матеріал статті не торкається ще одного можливого потужного джерела надходження органіки в ґрунт, мова йде про рослинні рештки. Проте з настанням прогресуюче посушливих умов, особливо на півдні України, їх застосування стає малоефективним через нестачу для їх розкладання в ґрунті достатньої кількості вологи. Одним із дієвих заходів вирішення цієї проблеми може бути їх попереднє компостування на стаціонарі з допомогою мікробіологічних засобів і надання необхідної кількості води. Для обґрунтування такої технології в ННЦ «ІМЕСГ» спільно з НУБІП (Національним університетом біоресурсів і природокористування) зараз проводяться відповідні дослідження, про результати яких буде повідомлено найближчим часом.
Юлій ВОЖИК, д-р техн. наук, Національний науковий центр
«Інститут механізації та електрифікації сільського господарства»
