Певним чином насторожує й практика вирощування кукурудзи по кукурудзі, хоча найчастіше до неї беруться ті фермери, що досягли високого агротехнологічного розвитку в господарстві.
Саме поняття сівозміни — доволі дражливе в сучасному сільському господарстві України. Адже його запровадили багато років тому розумні люди, ґрунтуючись спочатку на практичних результатах вирощування різних культур, а потім — на наукових дослідженнях. Якщо говорити про нього спрощено, то очевидно, що там, де три-чотири роки поспіль вирощують, скажімо, соняшник, поза сумнівами оселятиметься більше шкідників цієї культури, лишатиметься більше збудників захворювань соняшнику, комфортно почуватиметься вовчок, а також ті бур’яни, що недостатньо добре контролюють спеціалізовані гербіциди. Це саме можна сказати й про інші культури.
Водночас кожна конкретна культура виносить із ґрунту в підвищених обсягах найнеобхідніші для неї елементи живлення, скажімо, калій, фосфор чи цинк. Коли ми її сіємо там само кілька років поспіль, то очевидно, що вона немов порохотяг витягуватиме з нього одні й ті самі макро- та мікроелементи.
Водночас окремі культури, такі як, скажімо, бобові, додатково насичують ґрунт азотом, інші ж — мобілізують калій.
І нарешті, дуже багато залежить від типу кореневої системи рослин. Чим більш розмаїтим є перелік культур на одному полі, тім якісніше природно розпушується ґрунт на ньому.
Тому переваги обов’язкової сівозміни культур із висівання однієї культури на тому самому полі не частіше ніж раз на 3–4 роки є нібито очевидними. Проте у нас внаслідок різних, найчастіше економічних міркувань, перевагу віддають саме комерційній сівозміні.
Звісно, що теорія — це одне, а практика — зовсім інше. Що робити фермерові в Одеській чи Херсонській області на богарі, де витягти сякий-такий урожай можна тільки з озимої пшениці, ячменю та соняшнику. І то, ми бачимо, що дедалі частіше трапляються просто катастрофічні умови вегетації, коли через посуху не ростуть навіть ці культури… Тому більшість тамтешніх агровиробників буквально змушені чергувати озимі зернові із соняшником, а незрідка сіяти їх взагалі по два-три роки поспіль на одному полі.
Так воно і є, але… Така практика в довгостроковій перспективі ні до чого хорошого не призводить, і в цьому легко переконатися. Обмежені бюджети спричиняють максимальну економію на мінеральному живленні й захисті рослин. Той таки соняшник на Півдні найчастіше отримує хіба що 100 кг/га карбаміду багато років поспіль, і якийсь гербіцид від вовчку. Що там у ґрунті лишиться через 7–8 років, можна тільки гадати. Зате точно можна сказати, що вовчок нікуди не подінеться й сформує з часом якусь нову расову модифікацію, а земля буде рясно насичена збудниками хвороб, не утримуючи вологи.
Зокрема, цьому сприяють і теплі зими, що дають змогу вижити всім шкодочинним організмам, додаючи клопоту фермерові навесні й улітку. Якісний протруйник, ефективні фунгіциди, інсектициди та гербіциди треба застосовувати за таких умов у потрібних кількостях. Так само як і повинні вноситися мінеральні добрива, аби компенсувати їх шалене винесення з ґрунту.
На жаль, досить часто цього не робиться через ті таки економічні міркування. Головне — якось виростити тих три-чотири тонни пшениці й хоча б півтори — соняшнику, аби вийти, бодай, із невеликими «плюсами». Однак це екстенсивне коло рано чи пізно замкнеться, чому активно сприяють зміни клімату.
.jpg)
Чи можна зарадити такій ситуації?
Головна проблема полягає в тому, що не можна обійтися тільки косметичними заходами. Жоден сорт чи гібрид, жоден препарат чи добриво не дасть змогу назавжди усунути цю проблему. Потрібно, бодай, первинні комплексні заходи.
Почнімо з того, що в степовій зоні України можна вирощувати не тільки озимі зернові та соняшник. Так, минулого літа дуже непогано себе показав озимий горох, який за доволі скромних капіталовкладень «насипав» по 4 т/га. Справді, ціни на горох найчастіше «немає», і продати його дещо складніше. Але все одно можна заробити хоча б щось і заразом оздоровити ґрунт. Також люди сіють посухостійке сорго і вирощують по 4–6 т/га за таких умов, за яких кукурудза б дала не більше ніж 2–3 т/га. Звісно ж, що почати працювати з новою культурою непросто, бо потрібно освоїти технологію вирощування й знати, хто його купить. Але це краще, ніж вкотре отримати 12 ц/га соняшнику і знову його сіяти на тому самому полі.
У принципі підшукати щось можна. Є гірчиця, є кормові трави, однак тут ми впираємося в «нерентабельність» тваринництва в Україні. Мовляв, це ж із ним треба поморочитися, аби отримати тих «жалюгідних» 10–15% прибутку чи взагалі вийти «в нуль». Є таке, але там, де є корови, там є нормальна сівозміна і дармові органічні добрива. Нехай власне тваринництво буде низькорентабельним, проте сама його наявність допоможе істотно поліпшити ситуацію на полях.
Нарешті, є така «дідівська» технологія, як залишати частини площ під пари. Так, у тій таки Херсонській області є господарства, що збирають до 4 т/га озимого ріпаку по пару. Звісно, що лишити незасіяними навіть 10% площ господарства, мало кому припаде до вподоби. Але хіба це гірше, ніж вкласти гроші у соняшник чи пшеницю й зостатися ні з чим…
Знову ж таки зробимо ремарку і щиро скажемо, що в більшості малих і середніх господарств немає коштів, аби побудувати нові ферми, придбати племінну худобу, обладнання й започаткувати тваринництво. Те, що десятиріччями руйнувалося, не можна відновити за один сезон. Однак так чи інакше українському аграрному сектору від тваринництва нікуди не подітися. Якщо воно не відродиться в менших господарствах, то з’явиться у середніх і великих. Проте без нього в не такій уже й віддаленій перспективі нічого не буде. Так само, як і без відповідної сівозміни.
Утім, менші господарства також можуть почати робити зміни, впроваджуючи нові культури до своїх посівних площ, лишаючи частину землі під пари й налагоджуючи там, де можна крапельне зрошення. Крок за кроком, і далі вже буде зрозуміло, чи в правильному напрямі ми розвиваємося.
Але якщо нічого не робити нині, то нічого і не буде. Це точно.
Ігор КОВАЛЕНКО, спеціально для Агробізнесу Сьогодні
