Обґрунтовуючи реалії та потенціал вітчизняної галузі рослинництва, можна виділити ряд ключових моментів, які сприяють покращенню інноваційного розвитку галузі.
Як одне з головних надбань, як не дивно, можна виділити «дорослість» і «тверезість» агротоваровиробників майже до рівня автономності. Ті, в кого є для цього відповідні ресурси та можливості, активно освоюють українські і зовнішні спеціалізовані ринки, знаходячи свою нішу. Ті, в кого таких можливостей значно менше, все більше спираються на власні сили і ресурси (навіть за таких жорстких умов господарювання). Все це можна розцінювати як певне свідчення, що нарешті аграрії позбуваються рудиментарних ознак «совковості» зі значними очікуваннями, що нарешті в Україні таки буде аграрна політика.
Крім цього, вимушений перехід на базові чинники агротехнологій (в основному зарубіжні) змінив ставлення щодо оцінки технології (поки що, на жаль, фрагментарне) як одного з провідних чинників агровиробництва. Сюди можна віднести вибір культур суто з ринкових міркувань та підходів, вибір техніки з переоцінкою її ресурсних та експлуатаційних показників, достатньо швидке оперування та маневрування ціновими коридорами (звісно, за винятком установ з державною формою власності). Тобто вітчизняне аграрне виробництво все більш логічно (хоча і досить болюче) вписується у ринкові моделі і алгоритми, що генерально зумовлює необхідність функціонування інформаційно-аналітичних структур рівня USDA, Statista та інші.
При цьому агровиробники досить чітко розуміють ціну наукового супроводження (поки що, на жаль, в основному як доступного і дешевого або навіть безплатного ресурсу). Адміністративні ігри щодо недофінансованої і, на жаль, ще неефективно діючої науки з одного боку, та покладання на неї почесних обов’язків наукового забезпечення регіональних АПВ з іншого — все активніше вступають у протиріччя із задекларованими моделями інноваційного розвитку АПК та активізацією механізмів рефінансування науки за рахунок зароблених коштів. В цьому плані не зовсім логічно сприймається підхід, що зароблені кошти розглядаються так само як і виділені бюджетом, а обслуговування наукових установ регулюється через казначейство і тендери.
Як додатковий подразник до теперішнього часу є невирішене протиріччя між традиційним науковим забезпеченням АПВ (все, всім, безкоштовно, з відповідним контролем і звітами) та комерційною реалізацією наукоємної продукції. Окрім цього, наука значною мірою (незрозуміло чому) займається статистичними та довідково-відповідальними функціями (для відомств та установ більш високого адміністративного рангу) замість того, щоб виконувати державне замовлення та створювати конкурентоспроможну продукцію. Між тим, виробництво як основного споживача наукоємної продукції і джерело отримання позабюджетних коштів не цікавлять ці адміністративні подробиці і невластиві науці функції. На ринку прагматично діє правило: або конкурентоспроможна вітчизняна продукція, або буде зроблено відповідну переорієнтацію на іноземний продукт.
Усім відоме правило: або годують свою науку, або чужу — ще ніхто не відміняв. Навіть у наявному вигляді вітчизняна наука створює базовий рівень, коли недостатньо адаптовані і недостатньо ефективні розробки не сприймаються ринком і виробниками. Інша річ — інфраструктура, що ефективно перетворює наукові розробки на товар та реалізує його споживачам за ефективною логістикою. Чинна на теперішній час теза, що розробник сам має займатися реалізацією своєї продукції в умовах ринку, не відповідає вимогам сучасності. Ніхто не відміняв спеціалізацію та розподіл праці. Відносно ж безпрограшної теми Національної безпеки та інноваційного розвитку й говорити годі. Але маємо, що маємо. Тому і виникає наріжна проблема розбудови і наповнення змістом терміну «агропромислове виробництво» (на відміну від сільського господарства), з логічною і чітко виписаною провідною роллю науки як дієвого виробничого і структуроутворюючого ресурсу та запуском засад наскрізної координації.
Позиції та потенціал України в світі — це той позитив, на якому мають і можуть базуватися відповідні трансформації в аграрному секторі економіки. Безумовно, експорт — це значне досягнення. Але більш стратегічною в цьому плані виглядає розбудова внутрішньої системи споживання на конкурентоспроможному рівні. Бути суто експорто зорієнтованою країною — це також і системні проблеми щодо розвитку ситуацій на відповідних ринках. Експортний потенціал мають далеко не всі культури та виробники, а власне, внутрішнє споживання ще ніхто не відміняв. Отже, необхідний баланс, що виробляти, скільки, для чого і для кого, якими ресурсами та з якими економічними і соціальними наслідками. Не зважаючи на значний прогрес, ситуація з прогнозно-аналітичним, маркетингово-інформаційним та методологічним супроводженнями явно потребує більшої системності і глибини. Особливо це є актуальним при вирішенні питання, звідки брати кошти на трансформацію аграрного сектора економіки.
Аналіз свідчить, що великий потенціал фінансових ресурсів містить насамперед внутрішня система споживання, а зовнішні інвестиції мають бути зосереджені на найбільш стратегічних і експортоорієнтованих напрямах. Допоки не запрацює система інноваційного споживання — галузь рослинництва постійно потребуватиме фінансової підтримки. В той же час галузь рослинництва потенційно здатна сама себе забезпечувати і бути донором для інших галузей.
Спроби запуску в дію системи комерційно зорієнтованого наукового супроводження аграрного сектору економіки ще не достатньо відпрацьовані. В цьому сенсі дорадчі служби, регіональні центри наукового забезпечення, аналітичні фірми, елементи консалтингу, консультанти тощо спирались, спираються і будуть спиратися на наукову продукцію (чи вітчизняну, чи зарубіжну). З одного боку, говорити про створення власної наукової продукції цими структурами ще зарано (ресурси, кадри, строки). З іншого, будь яка подібна спроба буде зайвим свідченням неефективної організації і функціонування наукового процесу та використанням його продукції зі значним проявом дублюванням.
На жаль, нині розуміння суті інноваційних і ринкових процесів на адміністративному рівні явно ще недостатнє для ефективних трансформацій. Тому цілком логічним у середньостроковій перспективі виглядає перехід з адміністративного типу керування наукою на менеджерський, а взаємодії між наукою, виробництвом і переробкою — на принципи спеціалізованих агрокластерів навіть у ближній перспективі. Все це викликає нагальну необхідність розробки і відпрацювання методологічних підходів трансферу технологічних інновацій в АПВ, оскільки на сьогодні цими питаннями займаються одиниці, серед яких певні напрацювання, зроблені в ІР ім. В.Я. Юр’єва НААН.
У технічній галузі технологія є провідним і відтворюваним елементом організації виробництва з гарантованим кінцевим результатом. Натомість у галузі рослинництва в силу значного варіювання факторів і об’єктів виробництва ще не досягнуто необхідного рівня компенсаторики та відтворюваності технологій. Саме тому значною мірою в галузі рослинництва основним об’єктом комерційного використання є сорти і гібриди (у товарній формі насіння), «ноу-хау» та високотехнологічні складові (техніка, засоби захисту, експлуатаційні матеріали, організаційні схеми, логістика тощо). Виходячи з вище викладеного виникає необхідність запуску зовсім інших методологічних підходів розробки та трансферу технологій. Сьогодні орієнтуватися лише на одну галузь, без її стратегічних зв’язків з іншими — розкіш, яку Україна вже не може собі дозволити без відповідних втрат у Національній біологічній, сировинній, енергетичній, технологічній, продовольчій та екологічній безпеці.
На спеціалізованих ринках споживача не цікавлять умови і рівень виробництва продукції (це все проблема виробника). Основними показниками для споживача (покупця) є якість продукції (сировини), торговий лот, умови оплати/постачання, гарантії та ціна. Тобто неефективне виробництво конкурує з ефективним на рівних засадах і без жодних пом’якшень. Тому перш за все саме з позицій виробника аграрне виробництво має бути трансформоване до рівня торгових лотів і стандартизованих сировинних ресурсів. Тільки за таких умов можна вибудувати ефективну логістику та інтегрованість в інші галузі з формуванням сталого попиту на інноваційні рішення. Саме тому має бути переглянута вся система виробництва і логістики, щоб зональні особливості виробництва та біологічна специфіка об’єктів трансферу розглядалися як комплекс відповідних конкурентних переваг. Доречно також згадати, що зниження логістичних витрат на 1% є адекватним збільшенню виробництва на 10%, як і те, що використання всього спектру продуктів і сопродуктів на диверсифікаційній основі відповідно знижує їх собівартість.
На сьогодні у різних галузях науки поки що є необхідний хоча і фрагментарний кадровий потенціал. На рівні окремої галузі можуть бути отримані розробки на достатньо високому рівні. Питання — як їх поєднати в єдину неантагоністичну і бажано синергічну багатогалузеву схему? З підвищеною актуальністю постає проблема системного підходу та системних рішень за схемою SWOT-аналізу та стратегічного планування. Все це і є підгрунтям формування дієвої аграрної політики на інноваційно-інвестиційних засадах та відповідного розвитку аграрної науки. Для цього, як мінімум, необхідно провести інвентаризацію і взяти на облік всі наявні та необхідні ресурси під конкретну проблематику. В цьому сенсі, знову ж таки, виділяються менеджерський рівень та інститут експертів (бажано незалежних).
Такі чотири чинники, як мотивація, ресурси, механізми реалізації та контролю є стратегічними, бо без них будь-який підхід чи програма з підвищеною вірогідністю можуть перетворитися на декларацію. Щоб цього не сталося, мають бути встановлені адаптовані правила гри (методологічні підходи) та виділені персоналії дієвих менеджерів з відповідними важелями впливу. В будь-якому випадку для України перспективним виглядає аналіз підходів і схем відпрацьованих у провідних економіках на світовому рівні. Цілком зрозуміло, що не треба все розробляти з нуля (строки, ресурси, час) — за краще взяти готові складові і вписати їх в єдину організаційну схему, адаптовану під напрями Національної безпеки та Національного розвитку.
Цей перелік можна б було розширити та продовжити. Але генерально для усвідомлення і прийняття стартового рішення наведених вище тез цілком достатньо. Як свідчить досвід і результати проведеної в Інституті рослинництва ім. В. Я. Юр’єва НААН роботи та їх апробація з різними галузями науки і виробництва, вимальовується достатньо універсальне рішення та достатньо загальні алгоритми і підходи. В цьому сенсі дотримання засад наскрізної координації та менеджерських підходів є обов’язковою умовою формування специфічного аграрно-переробно-логістичного кластеру з чітким дотриманням принципів факторної участі в кінцевому продукті. Базовими для цього є неантогоністичний характер їх взаємовигідного функціонування за загальними універсальними правилами на основі відпрацьованої методології трансферу технологій в АПВ.
