Зміни потенціалу зернобобових культур

Аналіз групування агровиробників за урожайністю зернобобових культур в Україні (дані Держкомстату України, 1990–2015 рр.) виділяє, що наразі з категорій усіх господарств, сільськогосподарських підприємств та господарств населення тренд на подальше нарощування урожайності в ближній перспективі не є обґрунтованим і системно очікуваним. Показники апроксимації є низькими, що вказує на недостатню ймовірність реалізації такого сценарію. Натомість, з категорії фермерських господарств показник апроксимації (R²=0,5317) можна розглядати як середній рівень позитивної реалізації рівня урожайності. Такий стан опосередковано можна розглядати як свідчення більшої технологічної зорієнтованості фермерських господарств на реалізацію продуктивності зернобобових культур з позицій їх ринкового потенціалу та наявного комплексу конкурентних переваг.

 

При цьому недостатній рівень урожайності зернобобових культур визначає і зумовлює необхідність залучення ресурсу посівних площ для забезпечення наявного ринкового попиту. Ретроспективний аналіз характеру і динаміки посівних площ зернобобових культур на рівні областей свідчить про значні динамічні зміни на рівні 1990–2000 рр., зумовлених розпадом СРСР та зміною характеру замовлення, виробництва, ресурсного забезпечення, логістики та споживання. Подальша активізація ринкової складової сприяла досить чіткій диференціації областей та реалізації ними наявних конкурентних переваг. При цьому серед областей виділялися Одеська, Харківська, Запорізька та АРК (до 2013 р.).

 

 

З 2010 по 2013 рр. провідний сегмент областей як за кількістю, так і за часткою сукупного сегменту до України за посівними площами зростав. У 2014 та 2015 рр. кількість областей знизилася до 3, а частка сукупного сегменту до України становила 38,3–37,3%. Такий стан можна розглядати як свідчення динаміки та інтенсивності ринкових мотивацій та природне формування засад зональної концентрації та спеціалізації з урахуванням логістики та наявного комплексу конкурентних переваг.

 

Для ілюстрації змін у характері задіяних площ зернобобових культур було проведене відповідне графічне моделювання (рис. 1, 2).

 

Рис. 2. Групування областей України за посівними площами зернобобових культур,2015 р., %

 

Фактично з 1990 по 2015 рр. повністю випали сегменти областей з площами ≥ 50 тис. га, а задіяні посівні площі в областях торік не перевищували рівня 35 тис. га.

 

Оскільки основним показником для порівняння областей використовується рівень виробництва, було проведено аналогічний аналіз і за показником виробництва. Цілком очікувано характер динаміки виробництва зернобобових культур по областях України значною мірою за моніторинговий період (1990–2015 рр.) збігався із відповідним показником задіяних посівних площ. Це можна розглядати як аргументоване свідчення відсутності ефективної реалізації генетичного потенціалу продуктивності та компенсаторики задіяних технологій. На жаль, стратегічний характер зернобобових культур як доступних джерел рослинного білка та їх унікальний ресурс азотфіксації атмосферного азоту не співпадають тепер з рівнем стандартизованих сировинних ресурсів, диверсифікованим характером споживання і в результаті не повною мірою можуть системно розглядатися як дієві і привабливі об’єкти трансферу.

 

Таблиця 1. Формування зональної концентрації та спеціалізації на рівні

областей України за посівними площами зернобобових культур,

2010–2015 рр., %

 

 

На рівні торгових лотів найбільш значущими серед областей України за всі роки моніторингу виділяються Одеська, Харківська і Запорізька області.

 

При цьому поряд із традиційними областями до переліку визначних за виробництвом зернобобових культур ввійшли Чернігівська, Тернопільська, Кіровоградська, АРК. Такий стан можна розглядати як результат взаємодії двох перемінних (площа та урожайність) на противагу посівним площам.

 

У рамках аналізу щодо формування зональної концентрації та спеціалізації на рівні областей України за виробництвом зернобобових культур слід зазначити, що за кількістю задіяних областей у рамках провідного сегмента обласне виробництво було зосереджене у 16–24 областей з варіювання частки сукупного сегмента 41,7–58,8% до України (табл. 2). При цьому кількість областей, що в різні роки увійшли до провідного сегменту в цілому за середніми показниками таких областей було близько 5. Тобто є всі підстави говорити про чинні механізми формування в Україні відповідної системи логістики зонального виробництва і споживання зернобобових культур. Одночасно з цим слід підкреслити специфіку змін у системі харчового використання зернобобових культур як провідного сегмента їх споживання.

 

 

Якщо у 1990 р. досить чітко вимальовувався зернобобовий пояс з охопленням 6 областей за вектором схід-захід (Харківська, Полтавська, Київська, Черкаська, Вінницька, Хмельницька) — в цілому 52,7% виробництва зернобобових в Україні. То вже торік із загальної кількості сегментів виробництва випали області з рівнем виробництва зернобобових ≥ 100 тис. т. (рис. 3).

 

Рис. 3. Групування областей України за виробництвом

зернобобових культур, 2015, тис. т, %

 

 

Тобто виробництво стало більш розпорошеним, а система логістики — значно менш збалансованою. Такий стан водночас можна розглядати і як причину і як наслідок. У будь-якому випадку варто згадати, що зменшення логістичних втрат на 1% є вартим 10% виробництва.

 

На рівні традиційного аналізу одним з основних показників є урожайність. Реалізація генетичного потенціалу продуктивності пов’язана з кліматичними, технологічними, селекційно-насінницькими та організаційними факторіальними ознаками. При цьому спираючись на аналіз динаміки посівних площ і виробництва витікає, що орієнтація тільки на один будь-який показник не здатна врахувати всі системні зміни і перемінні.

 

За моніторинговий період 1990–2015 рр. відмічено значний характер варіювання урожайності як по роках, так і по областях. Наприклад, якщо в 1990 р. чотири провідні за урожайністю зернобобових культур області були такі —Чернівецька, Полтавська, Харківська та Черкаська, то в 2015-му 4 провідні області були представлені вже Волинською, Тернопільською, Херсонською та Київською.

 

Для ілюстрації змін у характері зональної реалізації урожайності зернобобових культур було проведене відповідне графічне моделювання (рис. 4, 5), яке засвідчило, що на сьогодні показник урожайності (за наявного рівня задіяних технологій із недостатньою компенсаторикою) значно меншою мірою, ніж раніше може беззастережно розглядатися як індикативний показник рівня агрокультури. При цьому також слід розуміти, що на ринку конкурують ефективні та неефективні технології та показник урожайності автоматично не гарантує високих кінцевих економічних показників. Лише за системного підходу та врахування максимально можливого набору перемінних факторів можлива ефективна реалізація комплексу конкурентних переваг та інноваційного вектору розвитку.

 

Рис. 4. Групування областей України за показником урожайності

зернобобових культур на рівні 1990 р., т/га

 

На рівні 1990 р. можна було виділити зернобобовий пояс з урожайністю 2,63–3,03 т/га з охопленням за вектором схід-захід: Харківської, Сумської, Полтавської, Київської, Черкаської, Вінницької та Чернівецької областей.

 

При цьому вже на рівні 2015 р.(рис. 5) характер розподілу був інший.

 

Рис. 5. Групування областей України за показником урожайності

зернобобових культур на рівні 2015 р., т/га

 

Так, на рівні 2015 р. чотири області з урожайністю 2,67–2,92 т/га (в 1990 р. — 7 областей) були безсистемно розпорошені, а вектор локалізації сегменту областей з урожайністю 2,00–2,92 простежувався за вектором північ-південь (Сумська, Полтавська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька та Херсонська області).

 

Якщо проаналізувати показники урожайності однієї з провідних зернобобових культур — гороху на рівні 4-х останніх років (2013–2016) в одній із провідних областей (Харківській), можна скласти уяву щодо дієвості зернобобових у блоці ранніх зернових і зернобобових (табл. 3).

 

Таблиця. 3. Аналіз динаміки урожайності гороху в блоці ранніх

зернових і зернобобових культур у Харківській області,

2013–2016 рр.

 

 

Достатньо очевидними є річні коливання урожайності (1,60–2,99 т/га). Відносно інших культур горох перебуває за показниками урожайності в середині блоку ранніх зернових і зернобобових. Тож простежується необхідність чіткої маркетингової аргументації виробництва гороху, з одного боку, та скорочення площ за рахунок нарощування виробництва в спеціалізованих логістично збалансованих зонах, з іншого. Такий підхід, своєю чергою, зумовлює зовсім інші підходи в селекції та технологіях. Щоб це підтвердити, можна навести дані щодо рівня реалізації потенціалу продуктивності гороху в районах Харківської області (обласній спеціалізації та рівень формування торгових лотів) в 2014–2016 рр.

 

Значні річні коливання зумовлюють перехід до елементів точного землеробства та трансферу цілісних технологій з підвищеною компенсаторикою. Все це має спиратися на адекватний прогнозно-аналітичний блок та систему спеціалізованих моніторингів. Своєю чергою, все вищеозначене базується на принципах наскрізної координації, стандартизованих сировинних ресурсах. Для ефективної реалізації комплексу конкурентних переваг слід чітко розуміти, що, скільки, для яких цілей, де, з якими ресурсами і наслідками необхідно виробляти.

 

У системі ринкової стратегії, за винятком сої, — інші зернобобові культури не мають аргументованих втішних перспектив. І площі, і ресурси передусім будуть спрямовуватися ефективним об’єктам трансферу в ефективних зонах.

 

Наприклад, на рівні Харківської області досить чітко можна простежити паростки зональної спеціалізації з гороху в системі ранніх зернових і зернобобових культур (табл. 4).

 

Таблиця 4. Аналіз зональної спеціалізації та концентрації

виробництва рослинницької продукції у Харківській області,

2014–2015 рр.

 

 

Так, горох при вирощуванні в усіх 27 районах Харківської області формував провідний сегмент виробництва(66,6–84,7%) на рівні 13–18 районів (48,1–66,6%). Тобто практично в автономному режимі виключно за рахунок дії ринкової мотивації та ринкових механізмів відбувається формування регіональної системи спеціалізації та концентрації. Практично подібні дані є і в інших регіонах, але для Харківській області характерна значна кількість складових цього блоку. Виходячи з вище означеного, області, подібні до Харківської, здатні мати більші конкурентні переваги і займати провідні сегменти спеціалізованих ринків. Тому знову ж таки перспективи за наскрізною координацією, переходом до менеджерського рівня та рівня стандартизованих сировинних ресурсів і трансферу цілісних технологій.

 

З іншого боку, такий підхід виділяє принципову можливість обґрунтування спеціалізації сільських територіальних громад у напрямах наповнення місцевих бюджетів. Одночасно з цим підхід також викреслює більш ефективні зони трансферу на обласному рівні. Все вище означене з позицій формування цілісних технологій та трансформації селекційного вектору установи оригінатора ОПІВ достатньо чітко вписується і в робочу модель, і в стратегічні напрями.

 

На сьогодні в Інституті рослинництва ім. В. Я. Юр’єва НААН у селекції гороху можна обґрунтовано виділити два генеральні напрями: а) традиційний — оптимізація архітектоніки і габітусу рослини гороху зі спеціалізацією під конкретні умови виробництва; б) з підвищеним рівнем інноваційності та ринкової орієнтації — оптимізація вуглеводного комплексу в системі створення спеціалізованих сировинних джерел рослинного походження. Сукупний економічний ефект за напрямом становить 4–4,5 грн на 1 грн вкладених коштів. Суттєвим у цьому плані є те, що селекційні напрями є тісно пов’язані з напрямами диверсифікації та інтеграції в інші галузі.

 

З огляду на це вже почалися процеси формування спеціалізованих сировинних поясів зі специфічною логістикою. Як приклад, можна навести основні зони трансферу гороху селекції Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва НААН (рис. 6).

 

 

Цілком зрозуміло, що кожна з зернобобових культур має свою специфіку і специфічні вектори реалізації її конкурентних переваг. Тому цілком логічно напрошується висновок системного переходу на рівень наскрізної координації, коли кожна з сільськогосподарських культур буде мати ринково неантагоністичні зв’язки з іншими.

 

Задекларований перехід на інноваційну модель розвитку зумовлює необхідність системних трансформацій на рівні установ оригінаторів ОПІВ. Наразі мова може вестися про активізацію цього напряму. Розроблені в Інституті рослинництва ім. В. Я. Юр’єва НААН методологічні підходи та алгоритми трансферу цілісних технологій, переходу на рівень стандартизованих сировинних ресурсів рослинного походження та засад наскрізної координації свідчать про важливість і перспективність цього напряму. Тому і селекція, і технології мають базуватися на чітко визначених принципах та максимально неантагоністично взаємодіяти з чинниками трансферного процесу в системі Національної безпеки України.