Як сформувати ефективну кормову базу?

Різні види худоби потребують певного співвідношення кормів. Кожен тип годівлі повинен забезпечувати потребу тварин в енергії і поживних речовинах з урахуванням їх продуктивності і фізіологічних особливостей. При організації кормової бази важливо, з одного боку, отримати максимальну кількість поживних речовин і енергії з кожного гектара, з іншого — правильно підібрати корми в раціоні.

 

Враховуючи ці особливості, необхідно правильно оцінити кормові раціони. Лише при такому підході можна отримати максимальну кількість дешевої тваринницької продукції у розрахунку на одиницю земельної площі.

 

Таким чином, економічна оцінка кормових культур і оцінка раціонів знаходяться у нерозривному взаємозв’язку. М. Ф. Томе відмічав, що при наявності в господарстві 10 видів кормів і висуванні до раціону шести елементарних вимог може бути знайдено до 500 варіантів практичних рішень. Вибір оптимального варіанту на основі економічної оцінки кормових культур дозволяє правильно підійти до визначення структури посівних площ, тим самим забезпечити підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

 

Оцінку кормових раціонів багато авторів проводять за показниками повноцінності годівлі, собівартості кормів у раціоні, витратам праці і загальної кормової площі, необхідної для виробництва тваринницької продукції. При цьому прийнято вважати, що чим нижча собівартість кормового раціону, тим він економічно вигідніший. Однак така оцінка не враховує основного критерію ефективності кормовиробництва — отримання максимальної кількості валової продукції і чистого прибутку на одиницю земельної площі.

 

При певному наборі кормових культур у раціоні він може мати більш високу собівартість, але внаслідок включення у його склад кормів високопродуктивних культур такий раціон буде економічно вигідним, бо на його основі буде отримано найбільша кількість продукції, валового і чистого прибутку з одиниці площі. В той же час неправильним було б виключення з посівів низки культур, які дають невеликий вихід поживних речовин з гектара, проте дозволяють балансувати раціони за протеїном, каротином, вітамінами, мікроелементами тощо. Крім того, різні культури по-різному впливають на урожайність наступних у системі сівозміни. В цьому аспекті важливо враховувати вплив кормових культур як попередників.

 

В таблиці 1 наведено характеристику найбільш поширених, добре пристосованих до ґрунтово-кліматичних умов північного Степу кормових культур, що можуть бути використані для виготовлення кормів і годівлі високопродуктивного стада ВРХ. Нами були проведені розрахунки виходу кормових одиниць і кормів з одиниці площі, з урахуванням середньої урожайності, втрат сухої речовини при заготівлі і зберіганні, а також залежностей величин цих показників від технологій вирощування і особливостей культур.

 

 

Найбільший вихід кормових одиниць і корму дає кукурудза. Залежно від цільового призначення (силос, зелена маса, зерно) вихід кормових одиниць лежить у межах від 9,27 т/га при виготовленні силосу у фазі молочно-воскової стиглості до 4,99 т/га при вирощуванні на зелену масу і пізньому строку сівби. Корми з кукурудзи також відзначаються порівняно невисокою собівартістю і невеликими витратами праці. Тому кукурудзяний силос необхідно включати в раціони у період годівлі консервованими кормами, а зелена маса цієї культури повинна широко використовуватись під час літнього періоду годівлі.

 

За виходом кормових одиниць і виготовлених кормів не на багато поступаються кукурудзі багаторічні трави — люцерна й еспарцет. Проте величина виходу кормових одиниць і корму з одиниці площі та собівартості виготовлених кормів варіює у широкому діапазоні залежно від напряму використання посівів багаторічних бобових трав.

 

Так, кращі показники економічної ефективності забезпечує використання посівів люцерни й еспарцету ІІ–ІІІ-го років життя на зелену масу. Собівартість цього виду корму є найнижчою, а вихід кормових одиниць і корму в люцерни навіть більший, ніж при вирощуванні кукурудзи на зелений корм. Враховуючи таку особливість культури люцерни, як багатоукісність, вона разом із кукурудзою на зелений корм повинна бути основою зеленого конвеєра впродовж літнього періоду в умовах Степу України.

 

Що стосується консервованих кормів, виготовлених із багаторічних трав, то пріоритетним напрямом заготівлі є закладка сінажу. Так, вихід кормових одиниць при цьому зростає вдвічі, а собівартість, навпаки, у стільки саме знижується порівняно з заготівлею пресованого в тюках сіна польової сушки. Це пояснюється високими втратами сухої речовини за такого способу заготівлі сіна, які сягають 40% від початкової кількості сухої речовини в зеленій масі (при сінажуванні втрати сух. реч. становлять 15%), а також значними витратами праці, які збільшуються у 5,6 разу порівняно з сінажуванням. Переваги сінажу як корму при годівлі високопродуктивного молочного стада ВРХ та здатність його замінювати такі високовартісні трудомісткі корми, як буряк і сіно обґрунтовують необхідність освоєння технології приготування цього виду основних кормів з метою збереження здоров’я тварин, підвищення їх продуктивності, зниження собівартості раціону та підвищення рентабельності галузі молочного скотарства.

 

Враховуючи біологічні особливості, хімічний склад, переваг як попередника наступних культур, еспарцет є найбільш ефективною культурою як сировини для заготівлі сінажу.

 

Культура багаторічна: сіється 1 раз на три роки, два з яких — 2-й і 3-й використовуються для заготівлі сінажу.

 

Еспарцет в умовах Степу в переважній більшості є одноукісним. Багато хто відносить це до його недоліків, проте ця особливість є його перевагою при заготівлі сінажу. Люцерна завдяки своїй багатоукісності (в зоні Степу України без зрошення при проведенні скошування у фазі бутонізації, і періодами між укосами 35–40 днів збирають 2 укоси й один підкіс) переважає еспарцет за врожайністю зеленої маси. Сумарна її урожайність для посівів ­2–3-го років життя становить у зазначених вище умовах 40 т/га при 30 т/га в еспарцету. Проте навіть перший укіс люцерни, який є найбільшим і становить приблизно 45% загальної урожайності, в 1,7 разу менший, ніж урожайність еспарцету.

 

Однією із головних вимог при приготуванні сінажу є закладка його в стислі терміни — протягом 3-х днів. При наявності в господарстві траншей із бетонних конструкцій, виготовлених за типовими проектами об’ємом 2500 м³, що відповідає 1250 т сінажу (необхідна щільність втрамбованої сінажної маси становить 500 кг/м³) необхідно щоденно закладати в траншею 417 т сінажної маси. За використання для підбирання і подрібнення пров’яленої маси силосного комбайна Дон-680 нами були проведені розрахунки необхідної їх кількості (табл. 2).

 

Таблиця 2. Розрахунок необхідної кількості силосних комбайнів Дон-680

для заготівлі сінажу у кількості 1250 т

(траншея типового проекту місткістю 2500 м³)

 

 

Як видно з таблиці, при сумарній урожайності люцерни у ІІІ-у році життя 37 т/га навіть у першому укосі необхідно два силосних комбайни Дон-680, тоді як при вирощуванні еспарцету достатньо 1 одиниці техніки такого типу. Тому в таблиці 4 при вирощуванні люцерни ІІ–ІІІ-го років життя на сінаж є два рядки показників економічної ефективності, другий з яких показує ефективність за збирання першого укосу на сінаж і наступних два на сіно при наявності в господарстві 1 силосного комбайна. За таких умов вихід кормових одиниць з 1 га площі в еспарцету вищий, ніж при вирощуванні люцерни попри різницю в урожайності зеленої маси в 10 т/га. Собівартість кормових одиниць і корму еспарцетового сінажу є найнижчою за усіх способів заготівлі консервованих кормів і близька до показників при збиранні багаторічних трав на зелену масу.

 

Наступний аргумент на користь еспарцету як сировини для заготівлі сінажу є його хімічний склад. Вміст цукру, значення якого в годівлі високопродуктивних корів описане в попередніх розділах, в еспарцеті природної вологості становить 2,21%, тоді як у люцерні лише 1,24%, у виці на початку цвітіння — 0,44%. Вміст загального азоту в сухій речовині еспарцету, зібраного на початку фази цвітіння, дещо менший за люцерну 26,2–30,2 г/кг, у той же час в ньому міститься більше вуглеводів, що легко гідролізуються (118,5–139,2 г). В сінажі збереження вуглеводів без дорогих хімічних консервантів досягає 56,1–60,3%, тоді як при силосуванні кукурудзи, яка багата цукром, він майже повністю зброджується (до 95%). Порівнювати ефективність технологій приготування кормів з еспарцету можна на підставі енергетичної поживності та хімічного аналізу. Вони свідчать про перевагу сінажу перед силосом за концентрацією обмінної енергії і кормових одиниць у сухій речовині. Попри зниження вмісту сирого протеїну сінажування до вологості 55% з урахуванням збереження вуглеводів усіх фракцій у кормі оцінюється як пріоритетна технологія заготівлі кормів з еспарцету у фазі початок цвітіння.

 

Ну й останнє на користь еспарцету — його значення як попередника. В агротехнічному відношенні еспарцет є одним із кращих попередників для будь-яких наступних культур і особливо для озимих. Завдяки розгалуженню кореневої системи у підорному шарі ґрунту поле добре піддається обробітку й ореться без утворення брил на глибину 27–30 см. При заорюванні підрізані корені еспарцету швидко відмирають і не дають такого відростання, як у люцерни, котра часто стає засмічувачем наступних культур, що у поєднанні з інтенсивним використанням запасів вологи в як в орному, так і глибоких шарах ґрунту інколи призводить до необхідності відведення люцернового пласта під чорний пар. Ця особливість чомусь взагалі не береться до уваги.

 

Економічні показники вирощування буряків характеризують цю кормову культуру як таку, що забезпечує високий вихід кормових одиниць і корму з величиною собівартості вище середньої і найбільшими витратами праці, зокрема ручної, за відсутності відповідної збиральної техніки. Так, витрати праці на 1 т кормових одиниць при вирощуванні кормових буряків з урожайністю 38–40 т/га становлять 45 ­люд.-год., що більш ніж учетверо, як при вирощуванні і збиранні люцерни на сіно і 32 рази, ніж при заготівлі сінажу з еспарцету. Тому при складанні і балансуванні раціонів на період використання консервованих кормів необхідно прагнути до зменшення частки коренеплодів і заміни їх відповідною кількістю за вмістом енергії та поживних речовин еспарцетовим сінажем.

 

Найбільш високовартісними були і залишаються концентровані корми, особливо бобові — горох і соя.

 

Однорічні кормові культури на зелений корм мають невисоку урожайність і відповідно вихід кормових одиниць, тому собівартість корму їх значно вища, ніж у багаторічних трав і кукурудзи на зелену масу. Використовувати їх слід тільки у зеленому конвеєрі для «закриття вікон» між періодами використання багаторічних трав і кукурудзи, а також отримання найбільш раннього зеленого корму за рахунок озимих форм.