«АБС»:У цьому році ЗАТ «Кінний завод «Гранд» святкуватиме свій ювілей. З чого все починалося?
Н.П.: У 2000 році з ініціативи Руслана Хіміча на базі ЗАТ «Вісла» було утворено конеферму з розведення української верхової породи.
Спочатку були плани на невелике підприємство, а згодом апетит збільшився. Почали купувати коней доброї крові, з доброю якістю приплоду в провідних заводах, з кращих господарств. Ми придбали семеро уже немолодих, але перевірених якістю кобил: вони дали чемпіонів порід, чемпіонів України. Власне, ті коні і сформували нинішній племінний склад. Зрозуміло, що купити кобилу, на яку завод робить ставку, практично на той час було не реально, оскільки ціни кусалися. До початку фінансової кризи ми мали 30 маток, проте труднощі змусили частину коней продати. Нині у нас 18 кобил.
«АБС»: В яких напрямах діяльності працює ваше підприємство?
Н.П.: Мета будь-якого кінзаводу як виробника -- отримати товар, який матиме попит на ринку і добре продаватиметься. Що більше підприємство продає лошат, при цьому залишаючи собі кращих, то ефективніше відбувається процес селекції. Тому, звичайно, потрібно вдосконалювати це виробництво шляхом залучення максимально можливих плідників. Оскільки українська верхова порода -- спортивна, то, зрозуміло, що ми працюємо безпосередньо у цьому напрямі. Ми відбираємо коней за рухливими якостями, зовнішніми даними, тобто звертаємо у вагу на еластичність рухів, якість трьох алюрів з хорошим захватом простору, з ефектним виносом передніх та підведенням задніх ніг тощо. При цьому кінь обов’язково повинен мати спокійний характер, бути легким у керуванні і мати темну масть. Крім того, ми не залишаємо конкур (подолання перешкод), і на сьогодні розвиваємо цей напрям. У нас працювали дуже відомі жеребці-плідники, зокрема Бахус, який виграв кілька міжнародних турнірів.
«АБС»: Перші успіхи свої пам’ятаєте?
Н.П.: Мабуть, найбільшим успіхом є вирощений нами Чемпіон породи Ізбраннік. Він ліцензований як плідник. Нині його використовують у кінзаводах. Також є чемпіон породи Булат, який у 2004 році отримав це звання серед трирічних коней. Крім них, є ще й інші коні, допущені до племінного використання. Маємо успіхи і на спортивних площадках. Але оскільки коні ще молоді, то вони не встигли проявити себе сповна і показати достатньо добрі результати на високому рівні. Це справа досить тривала. Тільки уявіть, молодий кінь може вперше виступити лише у чотири роки. До шести -- своєрідний підготовчий етап їзди для молодих коней. З семи починається серйозний рівень. А враховуючи те, що ми утворилися лише у 2001 році, то просто ще не доросли. Хоча щороку у нас народжуються добрі коні, які займають призові місця у своїх вікових категоріях.
«АБС»: Якщо ми вже безпосередньо заговорили про коней, розкажіть, будь ласка, про переваги української верхової породи.
Н.П.: Це дуже чуттєві, тонкі натури. Вони добре контактують з людьми. Зрозуміло, що лоша спочатку всього боїться, бо навколишній світ для нього на перших порах не знайомий. Проте з часом, коли воно зрозуміє, що до нього ставляться з любов’ю, то йде на контакт. Я б сказала, що коні цієї породи -- справжні друзі. Ті люди, які працюють з якісними «українцями», різницю з-поміж інших коней добре відчувають, і ніколи не проміняли б, наприклад, на німецьких. Останні вирізняються якоюсь недоступністю. І хоча за 50 років європейська селекція помітно розвинулася, важкість мислення все рівно помічається. Українська порода створювалася на основі російської верхової на початку ХХ ст. У той час поширеною була верхова їзда серед аристократів. Відповідно, коні мали бути надзвичайно чутливі, сміливі, з віддачею на господаря. Це були практично ідеальні тварини. На всесвітніх кінних виставках вони отримували золоті медалі як кращі верхові коні у світі. Проте Світові війни забрали не тільки величезну кількість людських життів, а й коней. Це була значна втрата для радянського конярства. Люди, усвідомлюючи безцінну спадщину, яка створювалася не одним поколінням, збирали цих коней з важкими труднощами. І на основі них була виведена і українська верхова порода.
«АБС»: А взагалі скільки вітчизняних порід на сьогодні є в Україні?
Н.П.: Українська верхова порода утворена і утверджена у 1990 році. Є ще гуцульська порода, яка розводилася методом народної селекції, тобто не було ніяких спеціальних селекційних програм. Ці коні живуть на гірських, лісистих територіях. Поголів’я їхнє невелике. Третьою вітчизняною породою вважається новоолександрівський ваговоз, сформований із внутрішньопородного типу російського ваговоза, який розводився в Україні. Решта порід привезені. Не можна вважати українською породою тільки тому, що вона вирощується в Україні. Це хибна думка. Останнім часом склалася така ситуація, що керувати породою може та країна чи організація, які створили її, або мають на це патент. Наприклад, якщо ми в Україні розводимо німецьку породу, то весь облік, контроль і всі організаційні заходи проводить німецька сторона. Аналогічно і по іншим породах. У нас розводиться багато порід (чистокровна верхова, орловська й російська рисиста), проте вони не є вітчизняними.
«АБС»: Що Ви можете сказати про рівень галузі конярства в Україні?
Н.П.: На мою думку, конярство напряму залежить від рівня життя в країні, від рівня розвитку всіх галузей. І це далеко не те, чого б хотілося. Це одразу пояснює, чому Україна відстає від розвинених країн. Населення не має можливості масштабно купувати й утримувати коней. Ви ж розумієте, якщо 10 осіб з мільйона можуть придбати дорогих коней у Європі, то це аж ніяк не говорить про рівень конярства у державі. Наприклад, у Німеччині майже 1 млн людей -- члени Федерації кінного спорту. У них близько 50 тис. племінних кобил, які народжують лошат для спорту. Україна, як не прикро, помітно відстає у цьому. Хоча, на щастя, у нас є люди, яким подобається ця справа.
«АБС»: Перспективи невеселі. Проте і оптимізм у Вас відчувається…
Н.П.: Ну це важко назвати оптимізмом, але приємно усвідомлювати, що поки будуть у цій справі такі ентузіасти, то надія є. Тут хочеться згадати Харківський завод, потужне господарство з добрим поголів’ям, якістю тренінгу. Не меншої похвали заслуговують підприємства Луганської, Одеської областей. Якщо таких господарств буде хоча б 20, тоді це рухатиме селекцію. Бо скільки б коней ми не привозили з-за кордону, це рівень вітчизняного конярства не підніме. Кількість коней повинна відповідати вимогам популяції породи.
«АБС»: Відомо, що утримання порідних коней -- справа не дешева. Скільки коштів у середньому витрачається на цих істот?
Н.П.: Якщо говорити мовою цифр, то десь приблизно 1,5-2 тис. грн на місяць на одного коня. Молодняк коштуватиме трохи дешевше. Кобили, які більше часу знаходяться на пасовищі, теж дещо менше обходяться у догляді. А ось спортивні коні з виїздом на змагання, оплатою послуг тренперсоналу -- відповідно дорожче. Як вираховується собівартість? Враховуємо вартість кобили, осіменіння, утримання 11 місяців жеребності, а далі вирощення лошати. В середньому виходить $4-5 тис. за однорічне лоша. Це невелика ціна для Європи, а для України -- практично нереальна.
«АБС»: Як добираєте персонал для догляду за кіньми?
Н.П.: Згідно з нормами, запровадженими ще у Радянському Союзі, на 5-6 голів коней припадає по одному тренеру, на 10 голів -- по одному коняру. Якщо цим людям доводиться працювати з більшою кількістю коней, зрозуміло, що робота буде не зовсім якісною. На жаль, підготовка фахівців в Україні здійснюється на рівні самонавчання. У «Гранді» є досвідчені спеціалісти, для яких їхня справа виходить далеко за рамки слова «робота». Адже доводиться працювати з живими і дуже розумними істотами і у вихідні, і у свята. Коні -- це безперервний ланцюг роботи, щоденна праця, результат якої залежить від нашої віддачі. У нас, як правило, доглядають та займаються з кіньми жінки. Так-так, не дивуйтеся. У чоловіків, мабуть не вистачає терпіння до такої рутинної справи. Не знаю, чому, але так є.
«АБС»: Як не як, а держава повинна гарантувати якусь свою підтримку. Чи виплачуються державні дотації?
Н.П.: На сьогодні працює програма селекції, згідно з якою бюджетні кошти спрямовуються на підтримку вітчизняних виробників. Є певні суми на утримання молодих кобил, жеребців, на тренінг молодих коней, аби була можливість відібрати якісне поголів’я для репродукції. Проте, на жаль, це мізерні суми порівняно зі щоденними витратами. Якщо 200 тис. грн на рік у середньому витрачається на утримання поголів’я підприємства, схожого на наше, то 20 тис. грн дотацій -- ніщо.Може, ці програми слід передивитися в плані дотування не стільки поголів’я, скільки якісного результату. Важко однозначно сказати, але щось змінювати точно потрібно. Цьогоріч державні дотації ніхто не отримує у зв’язку з малим бюджетом. Ось така підтримка. Зрозумійте, все залежить навіть не стільки від дотацій, як від ринку: якби господар мав добрі можливості вигідно продати своїх коней, то йому і дотацій не потрібно. Найгірше те, що немає збалансованої політики держави щодо захисту свого виробника, створення іміджу, просування вітчизняного товару, завоювання ринків тощо.
Олена Степанюк - журналіст АБС
