Глобальний попит випереджає пропозицію
Баранина та козлятина залишаються важливими харчовими продуктами для значної частини населення країн Азії, Африки та Близького Сходу. За даними Food and Agriculture Organization, сукупне світове виробництво баранини та козлятини становить близько 16–18 млн тонн на рік, що відповідає приблизно 4–5% від загального виробництва м’яса у світі.
У розвинених країнах, зокрема в ЄС і США, баранина та козлятина залишаються нішевими продуктами. Попит у цих регіонах формується переважно за рахунок міграції, гастрономічних трендів та розвитку преміального сегменту, а не масового споживання.
Згідно з прогнозом OECD, світове виробництво і споживання баранини зростатиме на рівні 1–1,5% на рік, що дає сумарне зростання приблизно на 10–15% до 2033–2034 років. Основний приріст забезпечуватимуть країни, що розвиваються, тоді як у Європі виробництво залишатиметься стагнуючим або скорочуватиметься.
Обмежена пропозиція як фактор ринкових можливостей
Світовий ринок баранини характеризується відносно стабільною, але обмеженою пропозицією, що формує передумови для утримання цін на підвищеному рівні. У низці розвинених країн, зокрема в ЄС, спостерігається скорочення поголів’я овець та зниження обсягів виробництва, що посилює залежність від імпорту.
Водночас глобальний ринок не є дефіцитним у класичному розумінні — пропозиція покриває попит, але має високу концентрацію. Основними експортерами баранини залишаються Австралія та Нова Зеландія, які формують значну частку міжнародної торгівлі, тоді як ключовими імпортерами є Китай, країни Близького Сходу та Європейський Союз.
Для України це означає не стільки «дефіцит ринку», скільки наявність окремих ніш, де попит стабільно перевищує локальну пропозицію — насамперед у сегментах свіжого та охолодженого м’яса, а також у преміальних і етнічних продуктах.
Дві моделі розвитку галузі
Світова практика показує, що козівництво сьогодні розвивається у двох основних напрямах.
Перший — промислова модель, яка передбачає створення великих ферм із поголів’ям від 1000 і більше кіз, використання стійлового утримання, стандартизацію виробничих процесів, контроль якості та інтеграцію з переробкою. Такий підхід орієнтований на стабільні обсяги виробництва та роботу з організованими каналами збуту.
Другий — фермерський або крафтовий формат: господарства на 50–500 кіз, які поєднують виробництво молока з його переробкою у продукцію з доданою вартістю, зокрема сири. У цій моделі ключову роль відіграють локальні ринки, прямі продажі та формування власного бренду або об’єднання навколо переробки кооперація.
Козине молоко: нішевий продукт із потенціалом доданої вартості
Окрему нішу формує виробництво козиного молока, яке традиційно позиціонується як альтернативний молочний продукт із підвищеною засвоюваністю. Завдяки особливостям складу — зокрема меншому розміру жирових кульок та іншій структурі білка — козине молоко легше сприймається частиною споживачів у порівнянні з коров’ячим.
Як зазначає Вадим Чагаровський, представник молочної галузі, у загальному контексті розвитку молочного сектору попит на альтернативні види молока, зокрема козине, поступово зростає. Водночас він підкреслює, що цей сегмент залишається нішевим і потребує розвитку переробки та організованих каналів збуту.
Україна на карті світового козівництва
Попри наявний потенціал, Україна поки що займає досить скромне місце на глобальному ринку. Для порівняння: в Індії налічується близько 150 млн кіз, у Китаї — понад 130 млн, тоді як в Україні — орієнтовно 1–1,5 млн овець і кіз разом, з яких кози становлять меншу частку. Ключова особливість — структура виробництва. Переважна більшість поголів’я зосереджена у домогосподарствах, що значно обмежує можливості масштабування, стандартизації та виходу на організовані ринки.
Технології та нова логіка виробництва
Світовий ринок поступово рухається у бік інтенсивних технологій: контрольованого вирощування, роботи з генетикою, розвитку холодових ланцюгів і стандартизації продукції.
Окремо варто відзначити приклади локальних інновацій. До початку повномасштабної війни одне з українських підприємств — ТОВ «Тетяна2011» — досягло результатів у впровадженні технологій відтворення, зокрема отримання сексованого сім’я у лабораторних умовах. Це є важливим кроком для галузі, оскільки дозволяє більш ефективно управляти структурою стада та підвищувати продуктивність.
За словами керівника підприємства Василя Цвика, на сьогодні проєкт поставлено на паузу у зв’язку з воєнним станом. Водночас сам факт реалізації таких рішень в Україні свідчить про наявність технологічного потенціалу галузі, який може бути відновлений і масштабований за стабільних умов.
Наталія Якименко, заступник голови правління ГС «Вівчарство та козівництво України»
Останніми роками в Україні спостерігалося певне зростання поголів’я овець і кіз. Значною мірою цей процес був пов’язаний із державними дотаціями — господарства активніше реєструвалися для отримання підтримки, що частково вивело сектор із тіні.
Сегмент козівництва залишається фрагментованим: близько 90% виробництва припадає на домогосподарства та невеликі сімейні ферми. Це означає, що ринок фактично не структурований, а більшість виробників не мають доступу до переробки та стабільних каналів збуту.
Наталія Якименко, заступник голови правління ГС «Вівчарство та козівництво України»
Окремо варто розглядати питання генетики. Для малих господарств вона не є визначальним фактором у короткостроковій перспективі: навіть безпородні кози за належної годівлі можуть забезпечувати прийнятний рівень продуктивності. Водночас для розвитку організованого виробництва і великих ферм генетика стає критичною — вона забезпечує прогнозованість надоїв, однорідність стада та можливість масштабування.
Ще одним критичним фактором є відсутність розвиненої інфраструктури переробки. Якщо фермер не має доступу до переробного підприємства або налагодженого збуту, він змушений або самостійно переробляти молоко, або продавати його за мінімальною ціною.
Додаткову складність створює конкуренція з імпортною продукцією. Українські крафтові сири часто не мають належного позиціонування на полицях і змушені конкурувати з дешевшими європейськими аналогами, що стримує розвиток внутрішнього ринку.
Попри наявний потенціал, козівництво в Україні залишається статистично «невидимою» галуззю. За даними Державної служби статистики, облік ведеться переважно в об’єднаній категорії «вівці та кози», без розподілу за видами продукції. Станом на 2025 рік загальне поголів’я цих тварин становить близько 1–1,5 млн голів, при цьому переважна частина утримується у домогосподарствах.
Останніми роками спостерігаються перші ознаки поступового виходу галузі з тіні. Запровадження державних дотацій на утримання тварин, а також зміни у ветеринарному та харчовому законодавстві стимулюють виробників до реєстрації потужностей, ідентифікації поголів’я та легалізації діяльності. Проте цей процес поки що має фрагментарний характер і значною мірою залежить від доступу до збуту та економічної доцільності для малих виробників.
За даними Єдиного державного реєстру тварин, загальне поголів’я овець і кіз становить близько 600 тис. голів, із концентрацією у південних (Одеська, Миколаївська, Херсонська області) та карпатських регіонах (Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області). Основними напрямами залишаються м’ясне та вовняне вівчарство, а також виробництво козиного молока.
Позиція галузі: від експорту живих тварин — до доданої вартості
За словами Мар’яна Троцького, голови ГС «Вівчарство та козівництво України», сьогодні м’ясний напрям галузі стикається не стільки з проблемою виробництва, скільки з відсутністю системної інфраструктури реалізації.
Мар’ян Троцький, голова ГС «Вівчарство та козівництво України»
Україна фактично залишається експортером живих тварин, тоді як внутрішній ринок паралельно наповнюється імпортною продукцією з баранини. Основними напрямками експорту живця традиційно виступають країни Близького Сходу, де попит формується культурними та релігійними чинниками. Водночас на внутрішньому ринку присутнє імпортне м’ясо, зокрема з країн ЄС та Океанії.
Така модель є економічно невигідною для країни. Фактично ми експортуємо сировину з низькою доданою вартістю, а імпортуємо готовий продукт. Це свідчить про системну проблему — відсутність достатньої кількості забійних пунктів, сертифікованих боєнь та переробних потужностей у регіонах концентрації тваринництва.
Окремим обмеженням є питання обсягів. Експорт і робота з організованими покупцями потребують стабільних і великих партій тварин, тоді як дрібні виробники, які домінують у структурі галузі, не здатні формувати такі обсяги самостійно. У результаті малі партії фактично «не працюють» на організованому ринку і залишаються в неформальному сегменті.
Ще одним фактором є нерівномірний внутрішній попит. Споживання баранини в Україні має виражений сезонний характер і значною мірою залежить від регіону. Це ускладнює планування виробництва і не створює стабільного попиту протягом року.
Водночас на ринку з’являються окремі приклади спеціалізації. Зокрема, в Україні працюють господарства, орієнтовані на виробництво м’ясних порід кіз і формування продукту як нішевого дієтичного м’яса (наприклад, ферма «Тростинка»). Однак без розвитку інфраструктури забою, переробки та збуту такі ініціативи залишаються точковими і не формують системного ринку.
Вихід із цієї ситуації полягає у формуванні повноцінного ланцюга доданої вартості всередині країни: розвитку забійної інфраструктури, підтримці кооперації виробників для формування товарних партій, впровадженні стандартів якості та створенні стабільних каналів збуту. Без цього навіть за наявності попиту та потенціалу нарощування поголів’я галузь і надалі залишатиметься постачальником сировини, а не готового продукту.
