У сучасних умовах рівень зональної спеціалізації стає все більше визначальним індикатором ефективності та грамотного використання біологічних особливостей культур і ґрунтово-кліматичних умов зон вирощування як додаткових конкурентних переваг
У процесі глобальних змін кліматичних чинників, напрацювань селекційно-генетичного потенціалу пропонованих сортів і гібридів і технологій їх вирощування на фоні зростання матеріально-технічного забезпечення агровиробників істотно змінилася загальна структура аграрного виробництва з орієнтацією й концентрацією вирощування ріпаку з 0,1 до 1,3 млн гектарів, соняшнику — з 1,3 до 6,4 млн, сої — з 0,2 до 1,8 млн, кукурудзи — з 1,1 до 4,5 млн гектарів.
За останні два десятиріччя вирощування ріпаку озимого для наших аграріїв значно ускладнилось. Окрім ризиків перезимівлі культури через умови зміни клімату додалася проблема отримання своєчасних дружних сходів восени, а в окремі роки навіть унеможливила передпосівну підготовку ґрунту й висів насіння ріпаку, що прямо пов’язано з дефіцитом вологи.
Якщо кукурудза або соняшник чітко асоціюються з поняттям «гібрид» у товарних посівах, то щодо озимого ріпаку нині дедалі частіше вживають термін «сорт». Під час семінарів, що їх проводять дистриб’ютори насіння, одним з обов’язкових запитань буде саме: «Що порадите брати: сортовий ріпак чи гібридний?»
Світовий досвід вирощування основних сільськогосподарських культур, у тому числі і ріпаку, однозначно демонструє безумовні переваги нових сортів і гібридів у порівнянні з сортами-популяціями минулих років.