Україна залишається стовідсотковим нетто-імпортером мигдалю: за минулий рік у країну ввезли 4201 тонну очищеного горіха на суму понад 23 млн євро, повідомив керівник ГО «Українська горіхова асоціація» Геннадій Юдін під час вебінару «Мигдаль в Україні — нові можливості для агробізнесу 2026», про що написало видання SEEDS. За його словами, всі страви з мигдалем, які споживають в Україні, виготовляють з імпортної сировини.
При цьому у світовому масштабі йдеться не про нішеву культуру, а про лідера галузі. Мигдаль становить 33% усього світового виробництва горіхів, тоді як волоський горіх — 19%, кеш'ю — 18%, фісташка — 15%, а фундук — 10%. Основними виробниками є США та Іспанія.
Сто п'ятдесят гектарів проти майже восьми тисяч під фундуком
Масштаб власного виробництва показує, наскільки далеко Україна від закриття цієї потреби. Загальна площа промислових горіхових садів у країні становить близько 14,2 тис. гектарів, з яких 7,9 тис. га зайнято фундуком, приблизно 6,1 тис. га — волоським горіхом, а під мигдалем перебуває лише близько 150 гектарів.
За врожайності на рівні тонни з гектара, яку дають сучасні сорти, наявні площі здатні забезпечити близько 150 тонн горіха — це приблизно одна двадцять восьма частина того обсягу, який країна щороку купує за кордоном. Тобто для повного імпортозаміщення потрібно було б збільшити площі приблизно в тридцять разів.
Асоціація займається добором сортів для промислового вирощування з 2017 року, коли в Одеському регіоні закладено першу дослідну ділянку. За словами Юдіна, наразі дослідження охопили не тільки південні зони країни.
Головний ризик — цвітіння до заморозків
Ключове обмеження культури в українських умовах закладене в її біології: мигдаль зацвітає дуже рано, і поворотні весняні заморозки здатні знищити врожай ще до зав'язування. Саме за цим критерієм добирають сорти — наприклад, іспанський Гуара цінують за пізнє цвітіння, яке дозволяє уникнути приморозків, а Вайро — за морозостійкість.
Друга група обмежень стосується грошей і часу. Закладання промислового саду вимагає витрат на саджанці, підготовку землі, систему поливу та захист рослин, причому всі ці вкладення передують першому товарному врожаю. Молодому саду потрібно кілька років, щоб вийти на врожайність, за якої виробництво стає рентабельним: окремі сорти починають плодити на третій рік, але на повну потужність сад виходить пізніше.
Третьою перешкодою залишається обмежений доступ до спеціалізованих сортів, здатних давати стабільний урожай у місцевих кліматичних умовах. Стандартні схеми садіння на класичній підщепі передбачають міжряддя 5–6 метрів і відстань між деревами в рядку 3–4 метри, що дозволяє механізувати догляд і збирання — на відміну від волоського горіха, де механізація складніша.
