Андрій КОТЛЯРЧУК, спеціально для "АС"
Із часів неоліту, коли людина спекла першого коржа, хліб на тисячоріччя став головною їжею людства. Ще наприкінці ХІХ ст. пересічний трудівник з'їдав не менше кілограма хліба на добу. Заповнені збіжжям засіки стали синонімом благополуччя й упевненості в завтрашньому дні.
Технологія розтирання зерна між каменями з'явилася в часи Трипільської культури. Спочатку люди водили каменем туди-сюди. Однак незабаром з'явилися кругові рухи, звідси вже було недалеко до жорен. Хто перший винайшов ручний млин із двома жорнами, сказати вже важко. Однак у Древній Греції й Римі він уже здобув поширення. Ручні млини здавна були не тільки в кожній селянській родині, але й у великих фільварках. А там обсяги млива були набагато вищими. Тому розмір жорен дедалі збільшувався. Для того щоб зрушити камінь із місця, потрібно було об’єднати зусилля декількох рабів, віслюків або волів. Тож аби збільшити продуктивність праці, давньоримські механіки придумали зубчасту й черв'ячну передачу. Дві тисячі років тому це був прорив у невідомі сфери механіки.Ріка і К?
Енергію води приручили ще на Близькому Сході у ІІІ ст. до н.е., а звідти цей винахід потрапив у Давній Рим. У ІІ ст. до н.е. водяні млини докладно описав механік і архітектор Вітрувій. Вони виявилися настільки геніальним витвором інженерії, що швидко завоювали Європу. А головними розповсюджувачами технічного прогресу стали християнські монастирі: млини приносили їм сталий дохід.
Водяні млини - «родичі» близькосхідних поливальних машин - чадуфонів, за допомогою яких воду з ріки піднімали для зрошення полів. Основною частиною чадуфона було велике вертикальне колесо з певною кількістю лопатей і черпаків на ободі. Рух води штовхав лопаті уперед, паралельно закріплені черпаки підхоплювали воду й виносили її на верх колеса. А звідти вода вже скачувалася у жолоб. Таким чином, під тривким напором річкової води механізм працював самостійно, без участі людини. Згодом технічні питання залагодили, й людство отримало перший в історії простий і надійний двигун. Для збільшення ККД водяного млина ріки стали загачувати. Рівень води у річці при цьому піднімався, а потужний струмінь води по жолобу спрямовувався на колесо згори.Прогрес на місці не стояв. У 1750 році механік Янош Андрош Сегнер винаходить «сегнерово колесо» - найпершу реактивну гідротурбіну. У неї ККД був набагато вищим, і тому вона швидко завоювала популярність у Європі. Її ставили, як правило, на великих промислових млинах, тому що гідротурбіна - складний інженерний механізм, і не всім селянам він був по кишені. Подібні промислові млини мали вигляд іноді шестиповерхових кам'яних будинків. У Європі вони де-не-де працюють дотепер, і завдяки безкоштовній енергії впевнено конкурують з електричними млинами за параметром кінцевої собівартості послуг.
В Україні з кінця ХІХ ст. існувало чимало типів водяних млинів, починаючи з найбільш архаїчних, закінчуючи кращими європейськими зразками. Поряд із турбінними механізмами на Дніпрі використовувалися плавучі млини часів Київської Русі. Млин у цьому випадку розташовувався на плоту, що стояв на якорі. При цьому рівень ріки у воді для млина абсолютно не важив. Головне було поставити інженерну споруду у вузькому місці, де плин води найшвидший.Поява водяного млина - дуже важлива віха в розвитку цивілізації. Це був перший двигун, що відразу набув широкого застосування у виробництві, став помітним кроком людства на шляху механізації праці. Доречно згадати, що вітряні млини з'явилися набагато пізніше.
Ландшафт і архітектура
Вибір місця для загати міг визначити тільки досвідчений майстер. Зараз це не актуально, мабуть, тому що кинутих ставків і загат безліч. Деякі навіть із руїнами млинів. Загату обов'язково ставили на прямій ділянці ріки або струмка. Якщо поставити на закруті, то під час повені вода й крижини рік у рік битимуть у берег, поки його не завалять. Досвідчені будівельники кажуть: чим вужча ділянка ріки, тим менше витрат піде на зведення греблі. При цьому береги повинні бути високими, а дно -мулистим. Піщане не підходить, тому що течія розмиватиме його.
Водяні млини бувають різних типів: із зовнішнім колесом і внутрішнім. З початку ХІХ ст. одержали поширення млини, де водяне колесо розташовувалося в цоколі будинку. Воно кріпилося вже із двох боків і менше вібрувало. А також не вкривалося кригою взимку. Будинок для млина робили двоповерховим. Склад із зерном інколи розміщувався у сусідньому будинку, що практично завжди був кам'яним або цегельним. Виробниче приміщення із механізмами розташовувалося вище рівня води на два-три метри, а іноді й більше.Для спорудження греблі найчастіше роблять земляний насип, укріплений камінням. Однак загати з дерева теж були нерідкістю, а деякі використовуються дотепер. Для цього у дно ріки вертикально вбивали колоди з дуба або осики. За минуле сторіччя дубові палі від вологи стали тверді, як камінь!
Для підведення води на колесо виготовлявся дерев'яний жолоб. Мірошники намагалися, щоб вода падала на колесо зверху, тоді збільшувалася потужність млина. А також, щоб вода у місці зливу не застоювалася, а утворювала потужний струмінь: перепад води повинен становити не менш ніж 4 м. Однак не завжди це було можливо через маловодність водойми. Тоді жолоб із водою підводили безпосередньо до нижньої крайки колеса.
А під час водопілля надлишки води зливали через спеціальні створи. Якщо ж сильні дощі у верхів'ях ріки тривали довго, й вода прибувала, то доводилося піднімати верхнє рухоме жорно. Млин при цьому крутився, так би мовити, ялово. Інакше - біда: якщо у працюючий млин забували підсипати зерна, що служило ніби «змащенням» між жорнами, то тертя зростало. Жорна швидко нагрівалися й починали кришитися. Їх могло навіть заклинити й, відтак, увесь механізм млина ламався.
Виготовляли жорна спеціальні артілі. Найбільш популярні вироблялися в Середньому Подніпров'ї з піщанику. Цей промисел на околицях Ржищіва процвітав сторіччями, і навіть зараз по наддніпрянських селах можна знайти кинуті жорна. Наприкінці ХІХ століття набули поширення жорна з бетону. Часто їх скріплювали для міцності сталевим обручем.Однак найбільш дорогими й «вічними» виявилися жорна із граніту. Зерниста структура цього матеріалу підходила якнайкраще: завдяки їй виходило найдрібніше борошно. І зараз не рідкість використання жорен із сірого граніту, яким уже більше ста років. Гурмани щиро переконані, що борошно, змелене на кам'яних жорнах, дуже довго пахне хлібом. Господарки додають, що тісто з такого млива краще піднімається, а хліб стає набагато пишнішим.
Як не дивно, у Західній Європі водяні млини минулого й позаминулих століть і зараз - чепурні й доглянуті. Незважаючи на тріумф прогресу, вони вже кілька сторіч продовжують чавити соняшникову олію й молоти пшеницю. Ці млини настільки мальовничі, що приманюють безліч туристів і фотографів. І кожний з них поспішає купити «справжнього борошна» і скуштувати хліба, спеченого за традиційними рецептами предків.
