Походження овець
Щодо походження вівці, то до сьогодні у цьому питанні немає повної ясності. Проте вважають, що ссавці, до яких належать вівці, уже досить сильно розвинулися ще в третичний період, тобто в період близько 70 млн років тому.
Ці парнокопитні тварини розвинулись із вимерлого вже дикого виду, який був розповсюджений на території від Європи до Малої, Середньої та Східної Азії й аж до Північної Америки. Через це вівці, які були одомашнені, мають різне походження. Проте азійські та європейські дикі вівці належать до однієї групи. До речі, дикі вівці легко схрещуються з домашніми, а це свідчить, що вони належать до одного й того самого виду. До диких прародичів вівці належать муфлон, аркар (або уріал), аргалі (або архар) і гривистий баран, які існують і нині, а деяких із них залучають для гібридизації з домашніми вівцями. Проте деякі вчені вважають, що прямими предками свійських овець були муфлони. До однієї родини з вівцею належать і близькі її родичі — кози. Між вівцями й козами є багато подібностей, але ще більше розбіжностей, основна з яких — повна родова і фізіологічна ізоляція, в результаті чого ці види тварин між собою не схрещуються й не дають нащадків.
Дикі предки вівці. 1. Муфлон. 2. Аркар. 3. Аргалі. 4. Гривистий баран
Одомашнення сільськогосподарських тварин відбувалося ще в період мезоліту (кам’яна доба, 8–5 тис. років до н. е.) і серед них першою була одомашнена вівця, потім коза, свиня, велика рогата худоба та коні. Першопричиною одомашнення овець було те, що ця тварина могла нагодувати, одягнути й полікувати людину, бо це єдина галузь тваринництва, яка дає різноманітну продукцію з цілющими властивостями: високопоживні й дієтичні харчові продукти — м’ясо, молоко, сало та цінну сировину — вовну різних типів, овчини, смушки, шкури, вироби з яких (одежа, взуття) не мають аналогів щодо гігієнічних властивостей. Українське прислів’я каже: «Вівця — це кожух, свита і вечеря сита».
Вівчарство загалом розвивається вже протягом 10 тис. років. Спочатку всі вівці були грубововновими, а перші тонкорунні породи овець були виведені приблизно 5 тис. років тому в країнах Малої Азії (Ассирія, Вавилон) і Закавказзя (Колхіда). На заході Малої Азії й на Балканах майже одночасно з тонкорунним вівчарством, формується предковий тип напівтонкорунних овець, який за подальшого тривалого вдосконалення набув сучасного стану й визначення давньої культурної породи — цигайської. В Україну ці вівці потрапили у XIX ст. з Болгарії та Румунії. Від початкових варіантів тонкорунних овець давньої Месопотамії лишилися в окремих регіонах значно модифіковані за типом вовняного покриву реліктові породи: апулійська (Італія) й імеретинська, або колхідська (Грузія). Сучасне тонкорунне (мериносове) вівчарство бере свій початок з Іспанії. Йому щонайменше 2 тис. років. Процес еволюції проходив шляхом штучного та природного відбору, штучний відбір був визначальним.
Отже, одностайної думки про те, де і коли вперше було приручено вівцю, немає. Палеобіологи вважають, що існувало кілька центрів доместикації (одомашнення) цього виду тварин, але найдавнішими слід уважати Межиріччя, де сліди приручення добре простежуються з неоліту (VI тис. до н. е.). Єдине, в чому солідарні дослідники давнини, що на територію України домашня вівця потрапила вже прирученою. Проте грубововнове вівчарство існувало ще на Русі, про що свідчить «Повість минулих років», «…на полях паслися табуни коней, вівці й воли…»
Археологи й історики вважають, що «трипільці» прийшли в Україну з Балкан, отож і вівці цих племен походять із тих самих країв. Більшу кількість тварин у ті часи утримували кочові племена, які численними хвилями приходили в Україну зі Сходу, а тваринництво за часів Трипілля було добре розвинуте, і ця культура однозначно вважається осілою, тобто землеробською.
Вівця — перша тварина, про яку згадано в Біблії. Так, у першій главі написано: «І породила Єва сина Авеля, і був він пастор овець». У Біблії слово вівця й агнець (ягнятко) трапляється дуже часто. Отже, вівчарство — одна з найдревніших галузей, і багато різних племен людей мали своїм тотемом вівцю, тобто символ тварини, яку вони обожнювали, поклонялися й ніколи не влаштовували полювання на неї.
Біологічні та господарсько корисні особливості овець
Характерною особливістю овець є невибагливість до кормів й умов утримання. З 667 видів рослин вівці поїдають 520, зокрема багато бур’янів, пряних і гірких трав, а велика рогата худоба й коні поїдають відповідно 460 і 416.
Вівці рухливі, витривалі, мають міцні ноги й копитний ріг. Завдяки цьому вони можуть здійснювати тривалі переходи по пересічній місцевості. Вони дуже добре використовують рослинність степових, напівстепових, гірських і високогірських пасовищ; маючи вузьку конусоподібну лицеву частину черепа, гострі косопоставлені різці й тонкі рухливі губи, вівці низько общипують траву, можуть з’їдати низькорослу та з’їдену рослинність і навіть на бідних пасовищах знаходять собі корм. Вівці підбирають колоски, окремі зерна, листки й травинки на післяжнивних площах.
Вівці добре й швидко відгодовуються. Під час перебоїв у годівлі та напуванні витрачають жир, відкладений раніше на тілі, хвості, курдюку. Ця цінна особливість овець допомагає їм подолати екстремальні умови й вижити. Слід пам’ятати, що за сильного виснаження вівці відмовляються від корму, тому практично неможливо запобігти їх загибелі.
Вівці незадовільно реагують на підвищену вологість, протяги в приміщеннях, високу температуру навколишнього середовища, а також на вологі пасовища. У літній період овець, особливо молодняк, треба утримувати під тіньовими навісами, чи на вигульно-кормовому майданчику з доступом у приміщення. Прямі сонячні промені перегрівають організм, спричиняючи сонячний удар, за якого може спостерігатися масовий падіж молодняку.
В овець сильно розвинутий інстинкт стадності й відносно спокійна поведінка, що дає змогу зосереджувати їх у великі отари й менше витрачати праці на догляд за ними. У той самий час вони і лякливі, тому не потрібно їх зайве турбувати, обмежувати безпредметні огляди, обробки та зважування.
Статева зрілість у скоростиглих порід овець настає у 6 місяців, пізньостиглих — 18 місяців. Ріст у скоростиглих порід завершується у дво- а пізньостиглих — у трирічному віці.
Перша охота в овець настає у віці 7–8 місяців. Статевий цикл триває 17 днів. Тривалість охоти — 2–3 дні. Найсприятливішим часом запліднення — перший день охоти. Вагітність (суягність) в овець триває 142–156 днів (в середньому 150 днів).
Вівці, порівнюючи з великою рогатою худобою, значно плодючіші, (залежно від породи народжується 100–250 ягнят від 100 вівцематок) і більш скоростиглі, вони у 7–8 місяців досягають статевої зрілості. За інтенсивного вирощування молодняк у віці 3–4 місяці досягає живої маси 26–32 кг і за цей період здатний давати середньодобові прирости — 250–350 г.
Для овець багатьох порід характерна сезонність розмноження, масово вони приходять в охоту й запліднюються в осінній період, коли створюються найсприятливіші умови для функціонування статевої активності. Виняток становлять вівці романівської породи, які здатні приходити в охоту протягом усього року. Завдяки цій біологічній особливості від цієї породи отримують два або три окоти за два роки.
Вівці України
В Україні розводять багато порід овець, проте основних порід — сім, а розвиток галузі визначає переважно тонкорунне вівчарство, яке представлене такими високопродуктивними породами, як асканійська тонкорунна і прекос. Тонкорунне вівчарство зосереджено переважно в степовій і лісостеповій зонах України. У степовій зоні розводять овець асканійської породи, а в лісостеповій — прекос.
Напівтонкорунне вівчарство розташовується здебільшого в господарствах АР Крим, Донецької та Одеської областей. Основною породою напівтонкорунних овець, яких розводять у південних районах України, є цигайська. Цигайська порода найчисленніша, її частка становить близько 50% решти поголів’я. Це дуже стародавня порода м’ясо-вовнового напряму продуктивності. Вівці цієї породи скоростиглі, мають якісну вовну і порівняно високу м’ясну продуктивність. Крім того, цигайські вівці, особливо молодняк, дають овчини, які широко використовують для виготовлення цінної хутряної продукції.
У північних областях (Рівненська, Чернігівська) розводять чорноголових овець (латвійська й естонська темноголові, литовська й німецька чорноголові), які характеризуються середньою вовняною продуктивністю, доброю скоростиглістю, хорошими м’ясними якостями та пристосованістю до порівняно вологого місцевого клімату.
Напівгрубововнових овець розводять переважно в передгірських і гірських районах Карпат — це українська гірськокарпатська порода. Вовна цих овець неоднорідна, вона містить пух, перехідний волос і порівняно тонку ость. Така вовна є прекрасною сировиною для виготовлення місцевих ліжників (килимів). Останнім часом окрім овець із білою вовною є значна частина особин із кольоровою вовною, тобто чорною та сірою, що не потребує використання хімічних барвників, а тому виготовлена продукція є екологічно безпечною та дешевшою. Гірськокарпатські вівці є достатньо високомолочними. Одержане від вівцематок молоко використовують на місцях для виготовлення овечого сиру-бринзи.
Грубововнове вівчарство представлено кількома породами таких напрямів, як смушковий, шубний, м’ясо-сальний (курдючний) і м’ясо-вовново-молочний. В Одеській і Чернівецькій областях розводять грубововнових овець смушкового напряму. Від основної каракульської породи одержують цінні каракульські смушки, які мають великий попит у населення й за кордоном. В Інституті тваринництва степових районів імені М. Ф. Іванова «Асканія-Нова» створено асканійський багатоплідний тип каракульських овець.
У господарствах Полтавської й Дніпропетровської областей розводять грубововнових овець сокільської породи, які дають сірі смушки різних відтінків. Важливе значення цієї породи є доїння маток. За період лактації (100–120 днів) від однієї вівцематки одержують до 50–60 кг молока жирністю близько 8%.
Галузь вівчарства може мати перспективу в розвитку м’ясного та молочного напряму, бо останнім часом завезено багато імпортних порід. Зокрема, з Баварії завезено вовново-м’ясну породу мериноландшафт, з Франції — молочну породу лаконе, з Австрії — гірську м’ясну, багатоплідну бергшафт. А також є ще французька — шароле, голландська — тексель, новозеландські — кориделі, англійські м’ясні (лінкольн, ромні-–марш, гемпшир, суффольк, оксфорддун) і канадська — олібс. Остання добре себе зарекомендувала в схрещуванні з нашими вітчизняними породами.
Петро СТАПАЙ, д-р с.-г. наук, професор
Надія СТАХІВ, канд. с.-г. наук, наук. співроб.
Інститут біології тварин НААН
